Гуманізм під прицілом: за яких умов повернуться ізраїльські заручники, а палестинці емігрують з Гази (продовження)

Ізраїльська трагедія заручників перетворилася на політичний театр, де Нетаньяху грає роль рятівника, а родичі полонених — статисти в його сценарії. Коли громадяни Ізраїлю звертаються до Трампа, а не до власного уряду, — це не дипломатія, а розрив суспільного договору. Держава, що клялася “ніколи знову”, сьогодні знову зраджує — не вперше, але, можливо, востаннє.

А в Газі, під прикриттям гуманізму, запускають стару схему “нової Накби”: виселити всіх, розчистити територію, забудувати курортами. Це не евакуація, це етнічне витіснення з глянцевим фасадом. І якщо світ знову мовчатиме, то після 1948-го він остаточно втратить право казати “ніколи знову”. Назвати втечу з пекла “гуманітарною опцією” — це як назвати катастрофу “мобільністю населення”.

Цифри, які не пробачають: гуманітарна ситуація в Газі як вирок світові

Саме тому міжнародні інституції, які довго зберігали стриманий дипломатичний тон, тепер апелюють до категорій права. ООН попереджає: примусове переміщення цивільного населення є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права. Amnesty International заявляє: йдеться не про добровільну міграцію, а про примушення людей залишити свою землю під тиском збройної сили.

Окремим елементом цієї риторики стала теза про “перенаселення Гази”. 2,3 мільйона людей на вузькій смузі суходолу стали аргументом для обґрунтування міграційної ініціативи. Але ці розмови точаться не для того, щоб відбудовувати. А для того, щоб змінити етнічну структуру території, яку Ізраїль не планує повертати ХАМАС або Палестинській автономії.

І тут варто згадати не тільки про відповідальність Ізраїлю, а й про мовчання арабських країн. Єгипет і Йорданія вже чітко дали зрозуміти, що не прийматимуть жодного “вибраного для евакуації” палестинця. Чому? Бо розуміють: за цим — остаточне відмовлення від будь-яких прав на повернення. Бо знають: сьогодні це гуманітарна зона, а завтра стане політичним завершенням палестинського  питання.

У сучасній політиці є мистецтво ховати трагедії за цифрами. У Газі це не вдалося. Бо цифри там перестали бути абстрактними, ставши документом обвинувачення. Проти тих, хто вбиває, і проти тих, хто мовчить.

На момент останніх заяв про “вибір для мешканців Гази” у секторі офіційно загинуло понад 50 тисяч палестинців. Половина з них — жінки та діти. Поранених — понад 115 тисяч. Але насправді ці цифри не остаточні. Бо під завалами залишаються цілі родини — невпізнані, незафіксовані, забуті ще до поховання.

90% мешканців Гази стали внутрішньо переміщеними особами. Але це не евакуація, а блукання по розбитих кварталах у пошуках залишків їжі, прісної води й притулку. Сотні тисяч живуть у притулках без санітарії. Діти народжуються у темряві, без акушерок, без антисептика, без гарантії, що проживуть хоча б добу.

Інфраструктура знищена повністю. За даними Світового банку та ООН, 84% медичних закладів або зруйновано, або серйозно пошкоджено. Електрика недосяжна. Води й палива немає. Але є поранені, які кричать у темряві. Сьогодні кожна лікарня в Газі схожа на суд над людяністю. Бо там щодня хтось не доживає тому, що інший боїться втратити свій політичний баланс.

Допомога не надходить не тому, що її немає. А тому, що її не пропускають. Ізраїль блокує більшість гуманітарних вантажів. Водночас ЦАХАЛ бомбардує дороги, по яких мали б рухатись вантажівки. ООН і десятки неурядових організацій благають — не про припинення вогню, а хоча б про коридор. Їм відповідають мовчанням або, в кращому разі, брифінгом. “Якщо ситуація не зміниться, ми втратимо ціле покоління”, — заявила координаторка ООН Тор Веннесланд.

Нові перемови з ХАМАС як дзеркало безвиході

У дипломатії важливо не лише хто домовляється, а й що вважають домовленістю. І в цьогорічних переговорах між Ізраїлем і ХАМАС кожна “угода” — не крок до миру, а пауза між пострілами. Переговори не відбуваються між Ізраїлем і ХАМАС, бо ці сторони навіть не визнають одна одну.

Вони відбуваються між Досі, Каїром та Вашингтоном. Саме ці столиці сьогодні малюють обриси так званої “угоди”. Цьогоріч у січні сторони погодили шеститижневе перемир’я: 33 заручники з боку Ізраїлю — в обмін на 1650 палестинських в’язнів. Умови приголомшливо технократичні: “категорії”, “етапи”, “гаранти”. Але за кожною цифрою — людські очі.

Усе начебто просто: заручники — в обмін на палестинських ув’язнених. Але ХАМАС вимагає повне припинення операцій у Газі, зняття блокади, відновлення гуманітарного доступу, тобто політичну зміну балансу. І це більше, ніж готові віддати в Тель-Авіві. Бо кожна поступка — це не компроміс, а визнання ХАМАС гравцем. А гравцям тиснуть руку, навіть якщо вона в крові.

Перемовини, як завжди, ведуться в умовах шантажу часу. А точніше — його браку. Бо кожен день без угоди — нові  обстріли. І чергова дискредитація самого поняття “переговори”. У січні Ізраїль відклав голосування щодо нової угоди: ХАМАС, мовляв, порушив обіцянки. Але хто вірить у слова, коли все горить?

Нетаньягу, Трамп і кінець ілюзій: чому арабський світ боїться не лише війни, а й миру

Існує така форма дипломатії, яку краще назвати інсталяцією. Це зустріч Нетаньягу й Трампа. Її немає в календарі Білого дому, вона не має мандата від ООН, але вона впливова. Бо коли два політики, які давно не зобов’язані нікому, крім самих себе, обговорюють долю сотень тисяч, світ напружується через ризик катастрофи.

Реакція Єгипту, Йорданії, Саудівської Аравії не просто обережна. Всі три країни категорично відкинули ідею примусового чи навіть “добровільного” переселення палестинців із Гази, яку Нетаньягу нібито “виносив на консультацію” до Трампа. І якщо вчора ці столиці були зайняті пошуками формули співіснування, то сьогодні формулюють червоні лінії.

Йорданія більше не стане запасним аеродромом для чужих катастроф. Вона вже дала прихисток понад двом мільйонам палестинських біженців — і цього, на думку її очільників, достатньо. Амман недвозначно попереджає: жодного “другого Накба” не буде.

Це не просто дипломатична риторика — це крик країни, яка відчуває, як під нею знову тремтить земля. Накба арабською означає “катастрофа”. Так палестинці називають 1948 рік, коли сотні тисяч людей були вигнані зі своїх домівок після створення Ізраїлю. Тепер привиди тієї катастрофи знову загрожують перетворитися на реальність. Але Йорданія більше не хоче і не може бути стороною цієї трагедії.

Сьогоднішнє “ні” Йорданії — протест не лише проти можливого нового переселення палестинців, а й проти самої логіки, за якою проблеми однієї сторони можна вирішити за рахунок іншої. Це попередження Ізраїлю: не сподівайтеся, що, виштовхуючи людей із Гази чи Західного берега, вам вдасться позбутися відповідальності. Це звернення до світу: не повторюйте помилки 1948 року, коли мовчання міжнародної спільноти перетворило катастрофу на історичну норму.

Йорданія вимагає справедливості, а не чергової хвилі біженців. Вона не дозволить, щоб ще одна трагедія переписала карту Близького Сходу — цього разу остаточно й безповоротно. І за цими словами стоїть не лише політична воля, а й страх перед тим, що ще одна хвиля Накба може стати останньою краплею для всього регіону.

Єгипет дав зрозуміти: порушення демографічного балансу в Синаї — це casus belli. Саудівська Аравія, яка ще вчора говорила про нормалізацію з Ізраїлем, тепер мовчить — і це мовчання красномовніше за заяви

Брюссель демонструє стриманість. Лондон — заяву, написану латиною дипломатичної обережності. ЄС і Велика Британія підкреслили необхідність дотримання міжнародного права, але не назвали жодного винного. Їх більше лякає не сам план, а його реалізація. Бо Європа розуміє: ще один мільйон біженців із Гази — нова хвиля політичного колапсу вже в них.

ООН наголошує, що примусове переселення — воєнний злочин. Але хто слухає ООН у світі, де дипломати стали меншими за колишніх президентів?

Як зустріч Трампа й Нетаньягу вплинула на баланс сил на Близькому Сході

У березні мовчання Байденової адміністрації стало гучним сигналом. Після неофіційної зустрічі Біньяміна Нетаньягу та Дональда Трампа, що відбулася у Флориді, Білий дім не підтримав жодної з озвучених ідей, зокрема найбільш токсичної — ідеї “добровільного” переселення палестинців із Гази. Відмова від коментаря — теж коментар.

Бо адміністрація Байдена знає: підтримка таких ініціатив — не просто дипломатичний прорахунок, а політичне самогубство на фоні зростання протестного електорату серед молоді, мусульманської громади й ліберально налаштованих євреїв США. Але ще виразніше, ніж у Вашингтоні, зміщення акцентів помітне в регіоні.

Після зустрічі у Флориді, різко активізувала свою риторику Туреччина. Президент Ердоган, який упродовж останніх місяців балансував між роллю посередника та союзника ХАМАС, публічно засудив ідеї, озвучені Нетаньягу та Трампом. Зокрема, турецьке МЗС назвало їх “перетином червоної лінії гуманітарного права” та наголосило, що жодна ініціатива, яка передбачає демографічну трансформацію Гази, не прийнятна для регіону. Туреччина прагне втримати контроль над медіа-наративом у мусульманському світі, позиціонуючи себе як останній гарант інтересів палестинців.

Катар — головний посередник на переговорах між ХАМАС і західними державами — своєї позиції кардинально не змінив, але став обережнішим у формулюваннях. Якщо ще в лютому звучали заяви про можливість досягнення довгострокового перемир’я, то в березні катарські офіційні особи роблять акцент на “глибоких розбіжностях у підходах сторін” та “зниженні довіри до Заходу”.

Іран, зі свого боку, скористався моментом. У квітневій промові верховного лідера Алі Хаменеї прозвучало: “Ізраїль довів своє право на ізоляцію, а ті, хто з ним говорить — на підозру”. Тегеран заявив, що готовий надати “максимальну підтримку палестинському спротиву”, і фактично делегітимізував будь-які ініціативи, запропоновані в наративах Трампа-Нетаньягу.

Історична ретроспектива: як змінилася стратегія арабських держав з 1948 року

Щоб зрозуміти нинішню реакцію арабського світу, варто подивитися назад. У 1948 році, під час створення Ізраїлю, позиція більшості арабських держав була безкомпромісною: негайне знищення нового утворення. Учасниками арабо-ізраїльської війни стали п’ять країн, і їхня риторика була суто військовою.

У 1967-му, після Шестиденної війни, в Хартумській декларації прозвучало знамените “ні” тричі: “Ні миру з Ізраїлем, ні визнання Ізраїлю, ні переговорів з Ізраїлем”. Це був період панарабізму, і стратегія базувалася на прямій конфронтації.

Сьогодні усе інакше. У відповідь на ідею депортації палестинців з Гази, озвучену в приватних розмовах Нетаньягу з Трампом, арабські держави говорять в унісон, але мовою міжнародного права. Єгипет, Йорданія та Саудівська Аравія у спільній березневій заяві не лише заперечили можливість прийому біженців, а й наголосили: “переселення навіть із гуманітарних міркувань є злочином проти людяності”. Це вже не риторика війни, а риторика Гааги.

У 1948-му арабські держави об’єднались проти Ізраїлю, але без єдиної стратегії. У 1967-му — у відмові від дипломатії. У 2025-му — у консенсусі щодо неприйнятності радикальних ініціатив і відторгненні популістських жестів. Це не означає, що регіон єдиний. Але вперше за десятиліття найбільші гравці регіону — Каїр, Амман, Ер-Ріяд — діють не через емоції чи ідеологію, а через міжнародну легітимність.

У цьому контексті зустріч Трампа з Нетаньягу не просто збурила міжнародну пресу. Вона активізувала тектонічні зсуви у сприйнятті Ізраїлю в арабському світі. І, як показує мовчання Байдена, ці зсуви вже досягли берегів Америки.

…Те, що сьогодні називають “миром” у Газі, дуже нагадує те, що завтра можуть назвати “миром” для України. Це не угоди, а компроміси за рахунок тих, кого знищували. І там, і тут жертву просять погодитися з новими кордонами, новою реальністю, новими обличчями над руїнами. Увесь світ говорить про перемир’я, але мовчить про справедливість. А мир без справедливості — це пауза, а не кінець. Це пастка. Це не мир, а ілюзія, написана мовою цинізму. І якщо Україну змушують до “угоди”, як Газа — до “евакуації”, то це не дипломатія, а оформлення поразки. Для всіх.

Тетяна Вікторова