Європа наодинці з планетою: як відмова Трампа від COP30 змінює глобальну кліматичну дипломатію
Світ входить у COP30 – ключову кліматичну конференцію десятиліття – зі сценарієм, який ще кілька років тому здався б фантастичним. Президент США Дональд Трамп демонстративно ігнорує переговори в Белені, а Вашингтон – уперше за історію процесу – не просто знижує свою участь, а виходить із формату глобального кліматичного врядування.
Для ЄС це означає одне: опинитися не просто у центрі переговорного буревію, а усамітнитись на дипломатичному фронті, який десятиліттями тримався на трансатлантичній осі. Без США Брюссель стає головною мішенню вимог з боку країн, що розвиваються; головним “поганим копом” для Китаю; і водночас – найбільш помітним адвокатом кліматичних амбіцій у час, коли вони політично слабшають у самій Європі.
“Ми подвоюємо лідерство“, – заявив єврокомісар з питань клімату Вопке Гукстра. Але на дипломатичній сцені мало хто певен, що Європа готова до цієї ролі – не лише морально, але й інституційно.
Трампівський вакуум: без США немає “амортизатора”
Відсутність Вашингтона різко міняє баланс сил. Раніше США виконували роль стратегічного буфера: стримували тиск на ЄС від країн Глобального Півдня і паралельно висували жорсткіші вимоги до Китаю. Тепер європейці залишаються без такої “парасольки”.
“Американці більше не там, щоб відбивати атаки на позиції багатих країн. ЄС у незручному становищі“, – визнає європейський переговорник.
Фактично Європі доведеться відповідати за весь “історичний захід”, одночасно виборюючи кліматичний прогрес і захищаючи власні промислові інтереси. А головне – робити це без команди перевірених політичних переговірників: багато з них пішли з посад чи програли вибори у Німеччині, Ірландії, Іспанії.
Серед дипломатів – фрустрація: “Ми залишилися без команди, а проти нас тепер і Китай, і Бразилія, і країни Африки”.
Трамп і кліматична дипломатія: послідовне ігнорування COP
Відмова Дональда Трампа від участі у COP30 не стала несподіванкою для міжнародної спільноти. Це логічне продовження його попередньої позиції щодо глобальної кліматичної політики. Під час першої каденції Трамп не лише дистанціювався від рішень ООН, а й демонстративно ігнорував ключові переговори з питань клімату. На COP23 у Бонні (2017) і COP24 у Катовіце (2018) Сполучені Штати були представлені лише технічними делегаціями, які просували порядок денний підтримки викопного палива. Водночас сам президент уникав участі та систематично ставив під сумнів науковий консенсус щодо кліматичних змін.
На COP25 у Мадриді (2019) Вашингтон вже офіційно перебував у процедурі виходу з Паризької угоди, а політичні сигнали з Білого дому зводилися до повної недовіри до багатосторонніх механізмів кліматичного врегулювання. Фактично США у ті роки трансформувалися з драйвера міжнародного кліматичного процесу на спостерігача-опонента, що відкривало простір для амбіцій Китаю та ЄС.
Тож нинішня демонстративна відсутність Трампа на COP30 не є випадковістю – це принциповий і послідовний жест, який підкреслює його скептицизм щодо глобальної кліматичної політики і небажання повертатися до формату, що для нього символізує “надмірне міжнародне регулювання”. Для світової кліматичної архітектури це означає збереження вакууму лідерства з боку США – вакууму, який Посилює системну фрагментацію кліматичного порядку денного і створює додаткові можливості для геополітичних конкурентів Вашингтона.
ЄС під вогнем критики: лідер чи лицемір?
Європейські представники приїхали до Белена не лише з амбіціями, а й з багажем внутрішніх суперечностей. Посилення правих партій, тиск промислових лобі, пауза в “зелених” реформах – усе це вперше за десять років змушує ЄС оборонятися.
Поступки бізнесу в Європі – від відкладених стандартів для транспорту до перегляду аграрних підходів – стали аргументом для критиків, зокрема в Китаї. “Сором, що ЄС відступає від кліматичних обіцянок“, – заявили китайські чиновники на липневій зустрічі за зачиненими дверима.
Цю лінію активно використовують й інші держави – особливо ті, що прагнуть сповільнити глобальну декарбонізацію. ЄС намагається одночасно закликати інших “посилити амбіції” та пояснити власні компроміси. Але світ відчуває дисонанс.
Битва за Китай: між жорсткістю та дипломатією
Головний фронт COP30 – Пекін. Китай оголосив про скорочення викидів на 7–10% до 2035 року, що суттєво нижче очікуваних 30%. У Брюсселі це сприйняли як свідоме заниження кліматичних обов’язків держави, яка є найбільшим джерелом парникових газів у світі. Від китайської кліматичної політики фактично залежить, чи вдасться людству стримати глобальне потепління у межах 1,5–2 градусів. Саме тому обмежені цілі Пекіна викликають занепокоєння у європейських урядів та експертних кіл.
Єврокомісар із клімату Вопке Гукстра – колишній міністр закордонних справ Нідерландів і нині головний переговірник ЄС на кліматичному треку – відреагував різко, назвавши китайський план “розчаровуючим” і таким, що “не відповідає масштабу глобального виклику”.
Пекін відповів майже миттєво. Китайське МЗС звинуватило Брюссель у “подвійних стандартах” і спробі “порушити міжнародну солідарність”, натякнувши, що ЄС сам не виконує частину своїх кліматичних зобов’язань і водночас тисне на країни, що розвиваються.
“Критика інших може бути переконливою лише тоді, коли ведеш власним прикладом. А Європа – не в найсильнішій позиції“, – зауважив євродепутат-зелений Міхаель Блосс.
Деякі експерти все ж вважають сувору риторику правильною – умовно “добрий коп-поганий коп” у виконанні ЄС і Китаю перестав працювати й потребує перезавантаження.
Але в дипломатії важлива міра: критика без партнерських каналів перетворюється на тупиковий конфлікт.
Вуглецеві мита ЄС: ключовий подразник COP30
Другий фронт конфронтації – Європейський механізм вуглецевого коригування на кордоні (CBAM). ЄС вважає його інструментом справедливості: якщо європейський бізнес платить за викиди, імпортери теж мають платити. Пекін та країни Глобального Півдня, навпаки, бачать в CBAM протекціонізм і замах на їхні економічні можливості.
На попередніх COP Євросоюз намагався просунути в глобальний порядок денний CBAM – механізм вуглецевого коригування імпорту, який робить імпорт з “брудних” економік дорожчим. США тоді не підтримували цю ініціативу і фактично блокували її інституційне просування.
Втім, навіть попри розбіжності, присутність США на самітах стримувала формування широкого антиєвропейського фронту. Американська вага у переговорах гальмувала спроби країн Глобального Півдня об’єднатися проти Брюсселя і назвати CBAM неекономічним протекціонізмом.
Тепер ситуація інша: США фактично випали з дипломатичної гри на COP30. ЄС залишився сам у політичному сенсі і без глобального контрбалансу для критиків. А це створює ризик масштабного дипломатичного шторма, у якому Брюссель може опинитися в ізоляції.
“Розмова про CBAM може легко стати токсичною й підірвати переговори“, – застерігає експертка ЕССО Сесілія Трасі.
Основна дилема COP30: як змусити діяти добровольців?
Паризька угода, прийнята на COP21 у Парижі у 2015 році, побудована на принципі добровільності: кожна країна сама визначає свої цілі зі скорочення викидів, а чітких механізмів примусу немає. Через це, коли більшість держав не поспішає оновлювати свої кліматичні зобов’язання, міжнародна дипломатія опиняється у пастці – немає ні реальних інструментів тиску, ні достатніх стимулів для прискорення дій.
Добровільність створює природний конфлікт інтересів між країнами, що розвиваються, та багатими державами. Багато країн Глобального Півдня наголошують, що історично саме індустріальні країни винні у значній частині нинішніх викидів і мають фінансово підтримувати адаптацію та “зелений перехід”. Водночас багаті держави прагнуть бачити конкретні зобов’язання щодо скорочення викидів від усіх учасників, особливо від великих промислових економік, таких як Китай, Індія чи Бразилія.
На COP30 господар саміту, Бразилія, робить акцент на адаптації та фінансовій підтримці, вимагаючи від багатих країн, зокрема Європи, більше коштів. ЄС натомість прагне зосередити переговори на скороченні викидів та підвищенні амбіцій кліматичних цілей. Конфігурація складна, а компроміс не гарантований, що підкреслює структурну складність сучасних кліматичних переговорів.
Україна на COP30: дипломатія стійкості
На цьому тлі участь України у COP30 набуває особливої ваги. Для Києва конференція стосується кліматичної політики, війни, енергетичної безпеки та поступової інтеграції до ЄС. Україна презентує практику зеленого відновлення в умовах активної війни та демонструє, що повномасштабна агресія Росії не зупинила її реформ.
Жовтневий форум у Києві “Кліматичні досягнення України – на шляху до COP30” відобразив прогрес у виконанні Паризької угоди, ключові кліматичні проєкти та плани на саміт у Бразилії. Подія мала на меті показати конкретні результати та зберегти послідовність кліматичної політики, навіть у складних умовах, коли частина партнерів у ЄС вагається щодо темпу реформ.
Ризик “Копенгагена-2”: чи не повториться провал 2009 року?
Дипломати нагадують про COP15 у Копенгагені – історичний провал, який загальмував глобальні кліматичні переговори на роки. Сьогоднішні ознаки викликають тривогу: тривають конфлікти між Північчю та Півднем, відчутна слабкість лідерства, амбіції країн не відповідають науковим сценаріям, а геополітичні суперечності – від торгівлі до безпеки – загострюють ситуацію. Як зауважує досвідчений спостерігач Пітер Люден з Germanwatch, справжнє значення COP30 буде визначатися тим, чи стануть ці переговори точкою відліку для посилення національних зобов’язань після саміту, а не лише політичним шоу.
Для ЄС COP30 стане випробуванням одразу на кількох рівнях. Брюссель має довести здатність вести гру без США, зберегти внутрішню підтримку “зеленого курсу” та витримати моральне навантаження ролі лідера у момент власної вразливості. На кону стоїть не лише імідж ЄС, а й сама модель кліматичного багатостороннього світу, де правила визначають не найсильніші військово, а ті, хто здатен узяти на себе відповідальність. І в цьому сенсі Європа, хоч би якою втомленою та політично роздробленою вона була, все ще має шанс продемонструвати: справжнє лідерство проявляється не тоді, коли поруч США, а тоді, коли ти залишаєшся один і не відступаєш.
