Початок 2026 року для тисяч пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб ознаменувався не індексацією чи стабільністю, а раптовим зникненням єдиного джерела існування. Пенсійні кошти перестали надходити без попереджень і зрозумілих пояснень, а про вимоги, від яких залежить відновлення виплат, літні люди дізнавалися вже після того, як їх рахунки залишилися порожніми. В умовах, коли на обліку перебуває понад 1,3 млн пенсіонерів-ВПО, запровадження обов’язкової фізичної або цифрової ідентифікації перетворилося з технічної процедури на фактор прямого ризику для виживання найбільш уразливої частини суспільства.
Цифровий бар’єр замість допомоги: чому пенсіонери-ВПО втратили пенсії
Ситуація з пенсійними виплатами для внутрішньо переміщених осіб стала показовим прикладом того, як управлінське рішення може обернутися системною кризою на рівні конкретних людських життів. На початку року пенсіонери з числа ВПО масово зіткнулися з припиненням виплат, не отримавши завчасного й зрозумілого пояснення причин. Лише після фактичного зникнення коштів з’ясувалося, що підставою стала нова процедура підтвердження, обов’язкова для продовження нарахувань.
До органів державної влади і Омбудсмана України почали надходити численні звернення громадян, які повідомляли про призупинення пенсій Пенсійним фондом України. Для відновлення виплат людям необхідно було підтвердити, що вони не отримують пенсійні виплати від органів РФ, пройшовши електронну ідентифікацію через вебпортал Пенсійного фонду з використанням кваліфікованого електронного підпису «Дія. Підпис». З однієї точки зору ця вимога вписується в логіку контролю за бюджетними витратами в умовах війни, однак спосіб її впровадження виявився критично відірваним від реальних можливостей цільової групи.
Цілком зрозуміло, що для більшої частини пенсіонерів, така вимога є невиконуваною, оскільки значна частина літніх людей не має смартфонів і комп’ютерів, не користується застосунком «Дія» і не здатна самостійно створити електронний підпис. Для них цифрова процедура, задекларована як спрощення, перетворилася на бар’єр, який неможливо подолати без сторонньої допомоги. При цьому людей не поінформували належним чином про необхідність проходження цієї процедури.
В результаті пенсіонери були змушені звертатися до відділень Пенсійного фонду України (ПФУ), що спричинило масові черги, зростання напруги та фактичний параліч роботи установ, не розрахованих на таку кількість відвідувачів у стислий проміжок часу. Крім того, через переповнення приміщення ПФУ, літніх хворих людей виставляють очікувати своєї черги на вулицю під час лютих морозів.
Як бачимо, обов’язок перевірки інформації, який традиційно лежить на державних органах, фактично був перекладений на самих пенсіонерів без забезпечення доступних інструментів і адресного інформування.
У зв’язку з цією ситуацією Уповноважений Верховної Ради з прав людини надав їй широкого розголосу і звернувся до уряду з вимогою переглянути підхід до реалізації процедури. Йшлося про продовження строків підтвердження, налагодження реального, а не формального інформування пенсіонерів, а також використання вже наявних державних реєстрів замість запровадження додаткових складних механізмів верифікації. Окремо було наголошено, що для більшості пенсіонерів з числа ВПО пенсія є єдиним джерелом доходу, а отже держава зобов’язана гарантувати це право незалежно від рівня цифрових навичок людини.
На ситуацію публічно відреагував і голова фінансового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев, який назвав те, що сталося, неприйнятним і таким, що суперечить самій ідеї діджиталізації. У його оцінці цифрові інструменти мають спрощувати життя громадян, а не створювати для них додаткові ризики, особливо в тих сферах, де йдеться про базове забезпечення.
Пояснення з боку державних структур з’явилися з великим запізненням, і лише після активних дій Омбудсмана. У відповідь на його критику в Міністерстві соціальної політики зазначили, що інформація про масове припинення виплат для 1,3 млн пенсіонерів є некоректною. За офіційними даними, станом на 1 січня 2026 року призупинено було виплати 337 тис осіб, які не пройшли фізичну ідентифікацію до 31 грудня 2025 року або не підтвердили відсутність пенсійних виплат від РФ. Частина цих людей уже отримала кошти в січні, ще понад 48 тис осіб мають отримати поновлені виплати у лютому.
Пенсійний фонд наголосив, що фізична ідентифікація є поширеною міжнародною практикою, яка дозволяє впевнитися, що кошти отримує саме та особа, якій вони призначені. Водночас було перераховано доступні способи поновлення виплат:
- через «Дія. Підпис» на вебпорталі або в застосунку ПФУ;
- шляхом відео ідентифікації;
- особисто в сервісних центрах Пенсійного фонду чи уповноважених банках;
- для осіб за кордоном — через надсилання посвідчення про перебування в живих.
Мінсоцполітики також повідомило, що документи про неотримання пенсій від РФ також можна подати різними каналами, включно з поштовим переказом.
Попри формальну наявність цих пояснень і альтернатив, сама ситуація засвідчила глибший розрив між процедурною логікою державних рішень і життєвими обставинами літніх переселенців. Коли право на пенсію фактично ставиться в залежність від здатності орієнтуватися в цифрових сервісах, держава перетворюється на інструмент контролю наслідки якого вимірюються людським виживанням.
Контроль без відповідальності: чому держава не виконує судові рішення
На рівні документів цифрова ідентифікація подається державою як зручний та сучасний інструмент, який дозволяє уникнути особистих звернень і черг. У реальному житті для значної частини літніх переселенців вона виявилася складним, а подекуди й непрохідним маршрутом. Відсутність смартфонів і комп’ютерів, нестабільний інтернет, перебої з електропостачанням, елементарний страх перед цифровими сервісами або фізична неспроможність розібратися в багаторівневих інструкціях фактично виключили тисячі людей з цього процесу. Навіть ті, хто намагався пройти онлайн-перевірку, часто зіштовхувалися з технічними збоями, необхідністю додаткових підтверджень через банки або повторними зверненнями до відділень Пенсійного фонду.
Для пенсіонерів, які перебувають за кордоном, ситуація ускладнилася ще більше, оскільки неможливість особисто звернутися до установи, обмежений доступ до консульських послуг і відсутність зрозумілого алгоритму дій перетворили процедуру на тривалий і виснажливий процес без чітких строків. Напевно, українські посадовці вирішили, що пенсіонерам, які перебувають за кордоном, вистачить допомоги від країн-приймачів.
Однак фінансова допомога в країнах перебування покриває лише мінімальні потреби і не може компенсувати втрату української пенсії, особливо з урахуванням вартості ліків, житла та медичних послуг. У цьому контексті припинення виплат означає не корекцію бюджету, а прямий удар по фізичному стану людей похилого віку.
Ключовий конфлікт цієї історії полягає не в самому контролі за виплатами, який у воєнних умовах є зрозумілим і необхідним, а в тому, як саме держава реалізувала цей контроль і на кого переклала його наслідки. Формальна логіка зводиться до того, що виплати зупинені через непроходження процедури, а отже відповідальність лежить на самих отримувачах. Фактична ж картина демонструє типову ситуацію, коли значна частина людей залишилася наодинці з відсутністю технічної можливості, своєчасної інформації, та й взагалі фізичних ресурсів для виконання нових вимог. Як то говорять у народі, «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».
Як бачимо, цифровий механізм, який декларувався як альтернатива офлайн-зверненням, у підсумку не замінив їх, а доповнив ще одним обов’язковим етапом. Це призвело до великих черг на моорозі, повторних візитів, втрати часу та зростання психологічного тиску на людей, для яких сама взаємодія з бюрократичною системою є складною. За таких умов цифровізація та ідентифікація пенсіонерів є не інструментом зручності, а справжнім знущанням над хворими літніми людьми.
Варто зазначити, що ситуація з припиненням пенсійних виплат оголила глибший розрив між деклараціями про сервісну державу та реальними умовами життя літніх переселенців у країні, яка живе у стані війни. Пенсія для цієї категорії громадян є єдиним джерелом доступу до їжі, ліків, тепла і мінімальної стабільності. Однак з легкої руки недалекоглядних посадовців запроваджено контроль за бюджетними коштами, який різко вимкнув гарантії без дієвих, доступних і зрозумілих альтернатив.
Невиплата пенсій і рішення судів
Невиплата пенсій або виплата не в повному обсязі в Україні давно вже стала звичним системним явищем. Сотні тисяч пенсіонерів, зокрема, силовиків, роками через суд відстоюють свої законні права, і на жаль, багато хто з них не доживає до рішень суду щодо встановлення законної суми пенсії.
Ключовим вузлом цього ситуації з пенсіонерами-ВПО стала постанова Кабінету Міністрів України №821 від 14 липня 2025 року, яка фактично запровадила механізми, що унеможливлюють або відтерміновують виконання судових рішень щодо пенсійних виплат. За своєю правовою природою така постанова є підзаконним актом, однак на практиці вона почала працювати як інструмент обмеження прав, уже підтверджених судами, що вступає у пряме протиріччя з базовими конституційними принципами.
Конституція України закріплює принцип верховенства права як фундамент державного устрою, і саме цей принцип визначає ієрархію нормативних актів та обов’язковість судових рішень. Закон має вищу юридичну силу порівняно з постановами Кабінету Міністрів, а отже жоден підзаконний акт не може змінювати або нівелювати права, гарантовані законом і підтверджені судом. Коли ж постанова уряду фактично стає підставою для невиконання судового рішення, це означає, що виконавча влада ставить власні регуляторні акти вище за закон і суд, що руйнує саму конструкцію правової держави.
Окрему увагу в цій ситуації привертає положення статті 22 Конституції України, яке забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав під час ухвалення нових нормативних актів. Пенсіонери, які пройшли судовий шлях і отримали законні рішення на свою користь, вже мають визнане державою право на конкретні виплати. Втручання уряду через нову постанову, що блокує або відкладає реалізацію цього права, означає фактичне звуження соціальних гарантій, незалежно від того, як це оформлюється у пояснювальних записках або бюджетних аргументах.
Стаття 46 Конституції України покладає на державу обов’язок гарантувати соціальний захист, у тому числі пенсійне забезпечення, і цей обов’язок не має умовного характеру. Він не ставиться в залежність від бюджетних циклів, дефіцитів чи змін підзаконного регулювання. Коли держава, посилаючись на фінансові обмеження або спеціальні порядки, відмовляється виконувати судові рішення, вона фактично перекладає відповідальність за власну неспроможність на найбільш уразливу категорію громадян, для яких пенсія є єдиним джерелом існування.
Системне невиконання судових рішень у пенсійних справах створює ситуацію, в якій правосуддя існує лише на папері. Людина витрачає роки на судовий процес, отримує рішення, яке набрало законної сили, але в реальному житті залишається без коштів, на які має повне право. Така практика перетворює судовий захист з інструменту відновлення справедливості на формальну процедуру без реальних наслідків, підриваючи довіру до всієї системи державної влади.
Логічним етапом пошуку ефективного захисту своїх прав є звернення громадян до Європейського суду з прав людини, однак пенсіонери не можуть цим користатися в силу їх фінансових та інших можливостей. Однак Україна вже має негативний досвід у справах, пов’язаних з невиконанням рішень національних судів, і такі справи, як правило, завершуються встановленням порушення з боку держави. Проблема полягає в тому, що навіть програні міжнародні справи не змінюють негайно внутрішню практику, тоді як відповідальність за затягування часу та погіршення становища людей залишається без персоніфікованих наслідків.
Коли держава допускає затримки, перегляди або припинення пенсійних виплат, вона фактично демонструє людям, які все життя працювали і наповнювали Держбюджет, що їхній внесок не має довготривалої цінності. Пенсія в такій системі перестає бути підсумком прожитого трудового життя і перетворюється на інструмент, яким можна маніпулювати залежно від фінансової ситуації чи управлінських рішень. В такій системі пенсіонер виглядає не як людина, яка заслужила спокій і державні гарантії, а як зайва стаття витрат, яку можна відсунути, переглянути або поставити на паузу. На жаль, зараз саме таке ставлення до людей, можливості яких захищати свої права обмежені віком, станом здоров’я та доступом до правової допомоги.
