Пост економіста Миколи Малухи про те, як “зимова тисяча” стала для нього не дрібною соціальною виплатою, а першим внеском у портфель облігацій внутрішньої державної позики, цікавий не сумою і навіть не приватною інвестиційною дисципліною. А тим, що показує: Україна вже навчилася швидко роздавати гроші через цифрові канали, але ще не навчилася системно перетворювати такі виплати на довгу фінансову поведінку. 1000 грн можуть бути коротким політичним жестом, який зникає в рахунках за тепло, ліках чи зв’язку. А можуть стати першим дотиком людини до активу.
У 2024 році програма “Зимова єПідтримка” вже містила цей другий сценарій, хоч і не зробила його головним. Мінфін пояснював, що 1000 грн допомоги можна спрямувати на військові облігації, підтримавши Сили оборони. Тобто держава не просто видала гроші, а задала коридор використання: комунальні послуги, ліки, транспорт, зв’язок, благодійність, донати на армію чи військові облігації.
Це була ще не пенсійна політика і не реформа ринку капіталу, але вже м’який експеримент із поведінковою архітектурою: виплата могла стати не тільки споживчим бонусом, а й фінансово-громадянським інструментом.
1000 гривень між комуналкою і капіталом
Масштаб програми показує, чому цей експеримент не можна списати як дрібну технічну деталь. За 3 зимові місяці “Зимовою єПідтримкою” скористалися 14,4 млн українців; через “Дію” було подано 12 млн заявок. Це вже не точкова допомога, а інфраструктура масової поведінкової політики.
Якщо держава здатна в кілька кліків доставити мільйонам людей 1000 грн, вона теоретично здатна так само відкривати їм пенсійні рахунки, показувати майбутній баланс, додавати бонус за власний внесок або пропонувати простий маршрут у довгострокове накопичення.
Але саме тут варто утриматися від дешевого оптимізму. Не кожна тисяча може стати активом. Для багатьох вона й далі буде платіжкою за тепло. Мінекономіки повідомляло, що до лютого 2025 року українці витратили 6,7 млрд грн із коштів “Зимової єПідтримки” та “Національного кешбеку”, і 56% цієї суми – 3,8 млрд грн – пішло на оплату комунальних послуг. Далі були телекомунікації, заклади харчування, ліки, інформаційні послуги, благодійність, книжки й транспорт. Це не провал фінансової культури, а соціальна реальність країни, де багато домогосподарств не має простору для заощаджень.
Саме тому історію з облігаціями не можна подавати як мораль “усі мали б так робити”. Це було б зверхньо і соціально сліпо. Її сила в іншому: вона показує альтернативний маршрут для тих, хто вже має хоча б мінімальний простір для заощадження або може його поступово сформувати.
Держава не повинна соромити людину за те, що вона витрачає допомогу на комуналку. Але вона може зробити так, щоб поруч із логікою виживання з’явилася інша логіка – не “отримав і витратив”, а “отримав, доклав, купив актив, отримав дохід, реінвестував”.
Популізм не зникає – він або дешевшає, або дорослішає
Класичний популізм працює коротким циклом: держава дала гроші, людина швидко витратила, влада отримала емоційний ефект присутності. Ця логіка особливо спокуслива у воєнній економіці. Люди втомлені, ціни тиснуть, енергетична невизначеність виснажує, і навіть невелика сума стає політично помітною. Але її слабкість у тому, що після витраченої тисячі не залишається нічого, крім короткої пам’яті про турботу.
Відповідальний популізм не скасовує популярний жест. Він переналаштовує його. Держава все одно дає людині видимий бонус, але намагається зробити так, щоб цей бонус не згорів за місяць. “Тисяча на актив” працює інакше, ніж “тисяча на витрати”. Людина бачить той самий державний сигнал, але результатом стає перша облігація, перший запис на рахунку, перший купонний дохід, перша спокуса не витратити, а докласти й купити ще. Це не робить її фінансовим експертом, але це змінює досвід: гроші можуть не тільки зникати, а й створювати наступний грошовий потік.
Саме тому облігації внутрішньої державної позики стали не просто інструментом Мінфіна, а тренажером громадянської фінансової поведінки. Торік портфель таких облігацій у власності фізосіб зріс із 78,5 млрд грн до 111,9 млрд грн, тобто на 42,6%, а частка громадян у загальному портфелі піднялася з 4,2% до 5,7%. Мінфін серед причин називав спрощений доступ, відсутність оподаткування доходу та 100% державну гарантію повернення коштів.
На 1 квітня Нацбанк вже фіксував 131,6 млрд грн облігацій внутрішньої державної позики у власності фізосіб, зокрема 89,3 млрд грн військових облігацій. Це ще не масова інвестиційна революція. Головними власниками держборгу й далі залишаються банки. Але роздрібний інвестор уже перестає бути фінансовою екзотикою.
Політичний ефект тут тонший за фінансовий. Людина, яка купила навіть кілька облігацій, починає по-іншому читати економічні новини. Інфляція для неї вже не просто “все дорожчає”, а фактор, що з’їдає реальну дохідність. Ставка Нацбанку стає не технічною новиною для банкірів, а сигналом ціни грошей. Дефіцит бюджету – не абстрактним рядком у законі, а ризиком для боргової стійкості. Держава стає не лише джерелом виплат, контролю і податків, а емітентом активу, від якого залежить частина особистого балансу.
Оце і є політичний нерв культури власності. Гасло “це мої податки” в Україні часто звучить як моральна претензія. Але коли в людини з’являються державні облігації, пенсійний рахунок або пай у фонді, претензія стає конкретнішою: це не тільки мої податки, а й мій купон, мій ризик інфляції, мій регулятор, моя майбутня пенсія. Такий громадянин не обов’язково стає мудрішим чи альтруїстичнішим. Але він має більше причин питати, як держава управляє боргом, бюджетом, інфляцією і правилами ринку.
Держава як дизайнер вибору, а не касир
Найцікавіша модель для України – не примус і не чиста добровільність. Примусова накопичувальна система в країні з низькою довірою швидко сприйматиметься як новий податок. Чиста добровільність залишиться для дисциплінованої меншості, яка й так читає фінансові новини, має заощадження і розуміє різницю між депозитом, облігацією та інвестиційним фондом. Між цими крайнощами є третя модель – автоматичне підключення з правом відмови. Людину долучають до накопичень за замовчуванням, але вона може вийти.
Саме в цей бік уже рухається українська дискусія. У квітні уряд повідомляв про підхід, за яким замість жорстко обов’язкової накопичувальної системи планується добровільна модель з автозаписом. Тобто держава не каже “ми заберемо й самі вирішимо”. Вона пробує сказати: “ми створюємо стартову позицію, але залишаємо право вибору”.
Британський досвід показує, чому така архітектура працює. Автоматичне зарахування до пенсійних програм на робочому місці у Великій Британії запровадили у 2012 році, і у 2024 році близько 89% працівників, які відповідали критеріям участі, вже накопичували через такі схеми. Це 21,7 млн людей. Цей досвід не можна механічно переносити в Україну, але він демонструє силу налаштування за замовчуванням: багато людей не проти накопичень, вони просто відкладають рішення, бо це складно, нудно, страшно або “не на часі”.
Другий елемент – державне співфінансування внеску громадянина. Нова Зеландія у програмі KiwiSaver використовує саме таку логіку: з 1 липня 2025 року держава додає 25 центів на кожен долар внеску учасника, з максимальною річною доплатою 260,72 новозеландського долара. Для України це могло б означати наступну формулу: людина відкладає 1000 грн, держава додає 200 або 500 грн, але не як подарунок на споживання, а як бонус на персональний пенсійний рахунок. Це все ще популярний жест, але він не згорає в рахунках, а множить приватне заощадження.
Тут “Дія” могла б стати не просто вітриною послуг, а інтерфейсом нового соціального контракту. Українці вже можуть отримувати цифрові довідки про страховий стаж і сплачені внески. Але це логіка минулого: скільки працював, який стаж маєш, які дані внесені до реєстру. Наступний рівень – логіка майбутнього: який у тебе накопичувальний баланс, хто управляє активами, яка дохідність, які комісії, яка структура портфеля, скільки додала держава, що буде з грошима у разі смерті, як виглядатиме прогнозована виплата. Без такої видимості накопичувальна пенсія знову нагадуватиме внесок у чорну скриньку.
Саме тут проходить межа між державою-касиром і державою-дизайнером. Перша роздає гроші й чекає політичного ефекту. Друга створює правила, у яких людині легше накопичувати, ніж нічого не робити. Перша купує коротку вдячність. Друга формує довгу звичку. Перша бачить громадянина отримувачем. Друга – потенційним власником.
Не кожна виплата має зникати в рахунках
Відповідальний популізм не означає, що соціальну політику треба перетворити на інвестиційний квест. Людина, яка витрачає державну допомогу на комунальні послуги чи ліки, не є менш відповідальною. Вона просто живе в економічній реальності, де “довгі гроші” починаються після базової безпеки. Тому держава не має протиставляти підтримку бідних і культуру накопичення. Вона має будувати обидві речі одночасно.
Україна може залишити виплати в старій логіці: короткий жест, коротке споживання, коротка пам’ять виборця. А може використати ті самі цифрові канали, той самий політичний імпульс і ту саму потребу в підтримці, щоб створити іншу норму: державний бонус не завжди має бути кінцем історії, іноді він може бути першим внеском. Не кожна тисяча має стати активом. Але держава може зробити так, щоб у громадянина вперше з’явилися двері до власності – без примусу, без сорому, без ілюзії, що бідність лікується застосунком.
Саме тому “зимова тисяча” важлива не як окремий соціальний епізод. А як тест на здатність держави мислити довше за політичний сезон. Україна може й далі роздавати людям гроші так, щоб вони зникали швидше, ніж влада встигає прозвітувати про турботу.
А може вперше спробувати інше: зробити соціальний бонус не подачкою, а входом у власність. І тоді питання буде не в тому, хто отримав 1000 грн. А в тому, чи здатна держава нарешті перестати ставитися до громадянина як до отримувача і побачити в ньому співвласника майбутнього.
Тетяна Вікторова
