Рада директорів Міжнародного валютного фонду дала «зелене світло» новій чотирирічній програмі розширеного фінансування для України на 8,1 млрд доларів. Перший транш, близько 1,5 млрд, має надійти вже найближчим часом.
Водночас йдеться не про ізольоване рішення, а про частину значно ширшої підтримки: міжнародний пакет коштів для України на 2026–2029 роки оцінюють приблизно у 136,5 млрд доларів. Програма EFF фактично стає її фінансовим і політичним “якорем”, тобто сигналом, що макрофінансова підтримка країни зберігається, хоча й супроводжується чіткими умовами та регулярними переглядами.
Нова програма МВФ – це водночас стабілізація і посилення умовності. Формально її завдання зрозуміле: втримати макрофінансову рівновагу, закрити дефіцит платіжного балансу, забезпечити керованість бюджету. Для воюючої країни це критично. Але практичний зміст програми значно ширший і складніший.
Програма МВФ: стабільність із жорсткими умовами
Те, що пропонує Україні Міжнародний валютний фонд, не можна вважати лише фінансовою «подушкою». Разом із підтримкою МВФ наполегливо впроваджує свою рамку економічної політики. Йдеться тут і про модернізацію податкової системи з мінімізацією винятків, і про поступове згортання кризових пільг, і про посилення фіскальної дисципліни, і про зміцнення фінансового сектору. На порядку денному вимог лишається також продовження антикорупційних реформ і розвиток ринкової інфраструктури. Усе це супроводжуватиметься щоквартальними переглядами. Чому щоквартальними? Щоб регулярно перевіряти не тільки цифри, а й темпу реформ.
Проблема в тому, що частина цих вимог потрапляє в зону політичної та соціальної напруги. Скасування податкових пільг або звільнень від ПДВ означає короткострокове зростання фіскального навантаження на бізнес. Перегляд тарифної політики утворює ризик суспільного невдоволення. Жорсткіша бюджетна дисципліна спричиняє обмеження простору для маневру уряду, який одночасно фінансує війну, соціальні виплати і відновлення інфраструктури.
Фонд виходить із логіки довгострокової стійкості: тимчасові воєнні винятки не можуть перетворитися на постійну модель. Але для України це дилема практична. Економіка працює в умовах нестабільного експорту, зруйнованих виробничих потужностей і високих безпекових ризиків. Повернення до «чистої» ринкової архітектури вимагає не лише політичної волі, а й ресурсу, якого бракує.
Сьогодні прогноз МВФ на 2026 рік – зростання ВВП у межах 1,8–2,5 %, зниження інфляції до 7,5 %, падіння рівня безробіття до 10 % – виглядає як сценарій обережної стабілізації, а не відновлювального стрибка. Це темпи, які дозволяють уникнути нової кризи, але не вирішують проблему структурної слабкості. За таких параметрів боргове навантаження зменшується повільно, а залежність від зовнішнього фінансування зберігається.
До цього додаються політичні ризики. Будь-яке блокування чи затримка допомоги з боку європейських партнерів ускладнює бюджетне планування. Якщо міжнародний пакет підтримки виявиться менш ритмічним, ніж передбачено, уряд опиниться перед вибором між скороченням видатків і пошуком внутрішніх джерел, що знову ж таки може означати податковий тиск або зростання боргу.
Критичність ситуації полягає в іншому: програма МВФ не забезпечує зростання, вона створює умови для стабільності. Проте у воєнній економіці стабільність сама по собі є дорогим ресурсом. Вимоги Фонду логічні з точки зору фінансової теорії, проте їх реалізація в Україні відбувається в умовах, коли держава одночасно виконує функції воєнного штабу, соціального гаранта і реформатора.
Тому нова програма виходить за межі прагматичного фінансового інструменту і створює зону напруги. Вона знижує ризик поточної турбулентності, але посилює вимоги до темпу реформ саме тоді, коли політична й економічна стійкість країни перебуває під безпрецедентним тиском. І саме в цьому полягає її амбівалентність: підтримка, що одночасно обмежує простір для маневру.
Що на практиці означає нова програма EFF
Extended Fund Facility – це не “екстрений кредит”, а довгостроковий контракт на перебудову економічної політики. Міжнародний валютний фонд застосовує EFF тоді, коли проблема країни не обмежується тимчасовим браком валюти, а має більш глибокі структурні дисбаланси: хронічний дефіцит бюджету, слабкі інституції, неефективний держсектор, перекоси в податковій системі тощо.
Заявлений чотирирічний горизонт означає, що йдеться не про “пережити кризу”, а про докорінну зміну економічної архітектоніки країни. Кожен квартал – перегляд виконання зобов’язань. Кожен транш – результат оцінки прогресу. Фіскальна дисципліна тут не обмежується декларацією, а передбачає слідування вимогам: дефіцит має поступово скорочуватися, борг – ставати більш передбачуваним, а бюджетна політика – менш ситуативною.
Для України це означає пряму залежність зовнішнього фінансування від темпу реформ. Від податкових рішень і адміністрування зборів до корпоративного управління держпідприємств – усе стає частиною умовності. Простір для “тимчасових винятків” звужується, навіть якщо обставини залишаються воєнними.
Чому МВФ критично потрібен саме зараз
Від початку повномасштабного вторгнення бюджет України став структурно дефіцитним. Власні доходи здебільшого спрямовуються на оборону, тоді як соціальні виплати, зарплати бюджетникам і частину відбудови фінансують зовнішні партнери. Без системного зовнішнього ресурсу баланс просто не сходиться.
Кредити МВФ мають ще одну функцію – вони працюють як стабілізатор очікувань. Кошти зміцнюють міжнародні резерви, якими управляє Національний банк України, і знижують ризики валютних шоків. Навіть якщо обсяг фінансування не покриває всіх потреб, сам факт програми зменшує тиск на гривню.
Є і третій вимір – інституційний. Програма Фонду виконує роль “якоря” для інших донорів: рішень ЄС, Світового банку, урядів G7. Без цієї рамки великі пакети підтримки були б менш передбачуваними, а їх виділення – більш політизованим. Іншими словами, МВФ спрацьовує не лише кредитор, а і як координатор довіри.
Що стоїть за грошима: вимоги і політична ціна
Офіційний перелік пріоритетів виглядає досить технократично: фіскальна консолідація, податкова реформа, антикорупційна інфраструктура, реформа держуправління. Міністерство фінансів України публічно говорить про збереження макростабільності та контроль боргу. Проте за цими поняттями постають конкретні рішення з політичними наслідками.
Фіскальна консолідація означає, що зростання соціальних витрат не може бути безмежним. Перегляд податкових пільг – це конфлікт із частиною бізнесу. Підвищення ефективності держвидатків – це аудит програм, скорочення неефективних схем, іноді – непопулярні кадрові рішення.
У мирний час такі кроки викликають спротив. У воєнний – ще більше неприйняття. Утім логіка Фонду невблаганна: якщо країна хоче довгострокової підтримки, вона має демонструвати керованість фінансів навіть під тиском війни, що створює напругу між економічною доцільністю та соціальною чутливістю.
Борг: межа ризику чи питання структури?
Після 2022 року державний борг різко зріс. Проте сам по собі його масштаб — не визначальний критерій. Важливішими є умови: значна частина зобов’язань має пільговий характер, довгі строки погашення і відносно низькі ставки. Це знижує поточний тиск на бюджет.
Ключове питання – чи зможе економіка зростати швидше, ніж накопичуються зобов’язання. Якщо ВВП відновлюється повільно, співвідношення боргу до ВВП залишається високим навіть за м’яких кредитних умов. Якщо ж війна затягується або підтримка партнерів стає менш ритмічною, борг із “керованого” може перейти в зону підвищеного ризику.
МВФ оцінює ситуацію як контрольовану за умови продовження реформ і стабільної зовнішньої допомоги. Але це оцінка з припущеннями, що економічне зростання не зупиниться, міжнародна підтримка не буде політично заблокована, а воєнні ризики не посиляться. Кожне з цих припущень – фактор невизначеності.
Нова програма EFF передбачає фінансову підтримку з жорсткими вимогами до політики та реформ. Головне завдання для України – виконувати їх, зберігаючи соціальну підтримку та економічне відновлення.
Дискусія навколо підтримки МВФ: між умовами кредитора і реальністю малого бізнесу
Нова програма МВФ формально стала важливою опорою для бюджету України в умовах війни, але питання про податкові вимоги, зокрема щодо ПДВ для фізичних осіб‑підприємців (ФОПів), спричинило широку суспільну дискусію. Уряд спочатку розглядав можливість введення ПДВ для ФОПів з доходом понад 1 млн грн, що за оцінками могло додати до бюджету суттєву суму – приблизно 40 млрд грн у 2027 році – але одночасно викликало побоювання серед самих підприємців про витіснення малого бізнесу з ринку.
Ця пропозиція сприймалася не лише як технічна відповідь на вимоги програми MВФ, а й як потенційний удар по “дрібних” підприємцях, які вже працюють на межі виживання через війну, енергетичні обмеження та сповільнений попит. У суспільних обговореннях учасники зазначали, що введення ПДВ може призвести до того, що частина малих бізнесів закриється, орендодавці втратять клієнтів, падатимуть орендні ставки і податкові надходження. Частина учасників обговорень пояснювала, що саме не стільки ставка податку, скільки вимоги щодо звітування та адміністрування податку можуть стати критичними, адже вони збільшують бюрократичне навантаження на підприємців і роблять роботу непрозорою і витратною.
Питання ПДВ для ФОПів стало предметом запеклих дебатів: хтось вважає, що така вимога рано чи пізно була б потрібна для вирішення схем ухилення від податків і вирівнювання умов для всіх платників, хтось бачить у ній реальну загрозу для численних мікропідприємств, що створюють робочі місця і локальну економічну активність. Частина підприємців у мережі закликає до протестів та петицій проти запровадження ПДВ саме через побоювання, що вони не зможуть виконати ці вимоги без збільшення цін або переведення частини діяльності в тінь.
Уряд і урядові експерти частково відреагували на критику: у лютому було ухвалено рішення відкласти подачу законопроєкту про ПДВ для ФОПів у Верховну Раду і шукати компромісні механізми, зокрема підвищити поріг реєстрації для ПДВ із 1 млн до 2–4 млн грн, щоб зменшити навантаження на найдрібніших підприємців.
Водночас важливо розуміти: МВФ сам по собі офіційно не вимагав конкретних податкових норм чи саме введення ПДВ для всіх ФОПів як умову отримання програми EFF. Ключові вимоги, схвалені Радою директорів, стосувалися загальних реформ бюджету й податкової дисципліни, а деталі конкретних механізмів формулює українська сторона у своїх законопроєктах з урахуванням консультацій з експертами фонду.
Ця суперечка – типовий приклад того, як умови співпраці з міжнародними фінансовими інституціями перетинаються з реальними політичними та економічними наслідками всередині країни. Виявляється, що вимоги макроекономічної стабільності та прозорих податкових правил можуть накладатися на локальні бізнес‑моделі і породжувати соціальну напругу, особливо у секторі малого підприємництва, яке є одним із фундаментів української економіки.
Бенчмарки замість реформ
За оцінкою Ярослава Романчука, транші МВФ, які Україна регулярно отримує, практично не відображають успішності проведення системних ринкових реформ чи якості державного управління. Із заявлених $15,5 млрд станом на липень 2025 року уряд отримав лише $10,6 млрд. МВФ формально не керує українським урядом, але його оцінки та рекомендації фактично визначають економічну політику та впливають на рішення міжнародних донорів.
Романчук підкреслює, що українська влада продовжує політику централізації та держінтервенціонізму, поєднуючи кейнсіанські елементи з марксистськими, при цьому залишаючи ринок у значній мірі під контролем держави. Кейнсіанський компонент проявляється через активну роль держави у підтримці економіки: широке фінансування оборони, соціальних програм та зарплат бюджетникам під час війни, що має стимулювати попит і підтримувати економічну стабільність у кризових умовах. Водночас марксистські елементи виявляються у жорсткій централізації управління економікою та контролі держави над ключовими секторами, включно з держпідприємствами та регуляцією ринку.
МВФ забезпечує технократичний супровід цієї моделі, не вимагаючи системних ринкових реформ, а лише дотримання бенчмарків і структурних показників, що створює ефект безальтернативності економічної стратегії.
Крім того, Фонд застосовує стандартні прогнози та моделі, які не враховують специфіку воєнної економіки, “сіру” економіку та креативну звітність. Це призводить до того, що короткострокові прогнози ВВП та бюджетних показників часто суттєво відрізняються від реальних даних. При цьому МВФ позитивно оцінює стабілізаційні кроки – контроль курсу гривні, відсоткову ставку, накопичення резервів – але ці досягнення відбуваються без вирішення фундаментальних внутрішніх дисбалансів, дефіциту торговельного балансу та зростаючої зовнішньої вразливості.
Романчук робить висновок, що український уряд, отримуючи транші та схвалення МВФ, некритично слідує порадам Фонду. Це забезпечує короткострокову стабільність – контроль курсу гривні, відсоткової ставки, накопичення резервів – але не створює умов для довгострокового росту. Навпаки, економіка стає вразливішою, накопичуються дисбаланси і ризики для майбутнього.
В умовах війни уряд під впливом МВФ проводить політику, де одні бізнеси отримують привілеї, інші – обмеження. Малий і середній бізнес відчуває дискримінацію, а великі компанії часто отримують преференції. Єдиного “чесного ринку” немає, і рівні умови для підприємців не дотримуються.
Ключова інтрига найближчих років залишається без змін: чи зможе Україна використати ресурси Фонду як інструмент модернізації, а не лише як механізм виживання.
