На тлі переговорів про післявоєнну відбудову України та перерозподілу економічного впливу в Європі навіть банківські новини вже не виглядають “чистою фінансовою аналітикою”. Цього тижня польські медіа повідомили, що Варшава розглядає можливість придбати частку в одному з ключових українських держбанків – Ощадбанку або Укрексімбанку.
Йдеться не лише про інвестицію. Польща може намагатися закріпити економічну присутність в Україні ще до старту масштабної реконструкції, створивши фінансовий “тил” для власного бізнесу, який розраховує на участь у майбутніх інфраструктурних проєктах.
Втім, наразі це не офіційно підтверджене рішення, а радше сигнал із польського інфополя. Українська влада можливі переговори не коментувала, тому залишається відкритим питання: чи йдеться про реальні консультації, чи лише про тестування реакції ринку.
Частка як питання впливу: крок у банк або крок у політику?
Фраза “придбати частку” звучить нейтрально, але в реальності вона може означати зовсім різні речі – від символічної присутності до реального контролю над політикою банку. Саме розмір пакета і формат участі визначають, чи це буде просто новий іноземний акціонер, чи потенційний важіль впливу на рішення системної установи.
Ощадбанк і Укрексімбанк сьогодні повністю належать державі, тому навіть міноритарна участь означатиме зміну структури власності: або через продаж частини акцій, або через докапіталізацію з випуском нових акцій під інвестора.
У корпоративній практиці умовна межа впливу виглядає так: пакет у 5–15% зазвичай дає доступ до наглядової ради та внутрішньої інформації, але не дозволяє формувати політику банку.
Частка від 25% і вище часто перетворюється на блокуючий пакет – власник може блокувати рішення, що потребують кваліфікованої більшості. А контрольний пакет понад 50% означає фактичний контроль над управлінням: від призначення менеджменту до формування кредитної та ризикової політики.
Ці відмінності критичні, бо держбанки в Україні працюють не лише як бізнес, а й як інструмент державної економічної політики. Від того, хто впливає на їхню стратегію, залежить доступ до кредитів, державних програм та фінансових ресурсів, які можуть стати основою післявоєнної реконструкції.
Банк як плацдарм: Польща заходить не за прибутком, а за позицією
Для Польщі частка в українському держбанку може бути не про банківські прибутки, а про створення стабільної фінансової опори для власних компаній. У воєнній економіці великий підрядник мислить прагматично: хто профінансує контракт, як пройти касові розриви, і головне – хто покриє воєнні ризики.
Саме тому банківська присутність у країні, що воює, може ставати елементом державної стратегії. Польща давно вибудовує систему підтримки експорту та інвестицій через експортно-кредитну агенцію KUKE, яка страхує угоди та інвестиційні ризики. KUKE працює у зв’язці з міжнародними інституціями – зокрема з MIGA, агенцією Світового банку, що спеціалізується на гарантуванні інвестицій. Така модель робить страхування воєнних ризиків більш реалістичним і доступним.
Паралельно працюють державні механізми гарантій і фінансування, які дозволяють польським компаніям заходити в Україну не “наосліп”, а з фінансовою підстраховкою. У цій логіці частка в українському банку стає інструментом доступу до кредитних ліній, платіжної інфраструктури та фінансових продуктів, а отже підвищує конкурентність польських підрядників у майбутніх проєктах відбудови.
Ця конструкція виглядає ще показовіше з огляду на те, що PKO Bank Polski уже присутній в Україні через Кредобанк, який на 100% йому належить. А найбільшим акціонером самого PKO BP залишається польська держава: Міністерство державних активів контролює 29,43% акцій. Це означає, що навіть формально ринкова угода може вписуватися у модель, де банк стає частиною зовнішньоекономічної політики.
Ощад – це пенсії, Укрексім – контракти. І Польща обирає, де тримати важіль
Вибір між Ощадбанком і Укрексімбанком – це не про бренд, а про різні “входи” в українську економіку.
Ощадбанк – найбільш масовий держбанк і частина соціальної інфраструктури. Через нього проходять державні програми, регулярні виплати та щоденні операції мільйонів громадян. За даними ПФ України, восени минулого року третина пенсійних виплат через банківські рахунки припадала саме на Ощадбанк. Це означає, що будь-які зміни в його політиці відчуватимуться не в корпоративному секторі, а в повсякденному житті українців.
Крім того, Ощад активно працює з роздрібним кредитуванням та держпрограмами для домогосподарств, зокрема “єОселею”, впливаючи на ринок житла, іпотеку, споживче кредитування і фінансову поведінку середнього класу.
В Укрексімбанка інша функція. Це банк зовнішньоекономічної діяльності, експортно-імпортних операцій і великих корпоративних проєктів. Він також часто виступає каналом для ресурсів міжнародних фінансових інституцій. Так, у січні банк повідомляв про гарантійну угоду з Європейським інвестиційним банком, яка відкриває можливість фінансування до €50 млн – типовий приклад того, як Укрексім працює як провідник зовнішнього капіталу.
Якщо спростити: Ощад дає вплив на масові фінансові потоки, тоді як Укрексім – на великі контракти, міжнародні програми та корпоративну відбудову. Саме цей розподіл ролей робить обидва банки привабливими для стратегічного інвестора.
Втім, у кожному з випадків залишається ще один фактор – якість кредитного портфеля. Обидва банки мають високий рівень проблемних кредитів, близько 40%. Це означає, що значна частина раніше виданих коштів не повертається. Через це банки змушені формувати резерви, кредитують обережніше, а потенційний інвестор майже напевно вимагатиме дисконт, бо разом із часткою купує і ризики.
Банк в обмін на вплив: хто виграє від угоди – і хто заплатить політичну ціну
Прагматично Польща може отримати від цієї угоди не банківську маржу, а інституційну присутність у фінансовій системі України. Така присутність зменшує ризики для польських підрядників, полегшує фінансування контрактів і дає можливість швидше будувати кредитні ланцюги під конкретні проєкти. В умовах війни, коли великі угоди неможливі без страхування та гарантій, контроль над “фінансовим шлюзом” стає стратегічною перевагою.
Для України потенційні плюси також очевидні. Вхід сильного іноземного інвестора може означати докапіталізацію, доступ до дешевших ресурсів, підвищення довіри з боку ринку та імпорт стандартів управління. Держбанки історично залишаються чутливою сферою для політичного впливу, тому прихід зовнішнього акціонера може посилити комплаєнс і ризик-менеджмент.
Втім, разом із вигодами з’являються і ризики. Насамперед – залежність від зовнішнього інвестора, який має власні економічні інтереси. Друга проблема – потенційний конфлікт у кредитуванні: кому саме буде простіше отримати фінансування і під які проєкти. І третя – політична вибуховість теми “продали стратегічний актив”.
Для суспільства найважливіше питання у тому, чи не стане банк каналом зовнішнього впливу. Формально навіть велика частка не дає прямого доступу до державного бюджету. Але вона дає доступ до стратегічних рішень – через наглядову раду, визначення пріоритетів кредитування та внутрішню політику ризиків.
А в умовах, коли чимало проєктів відбудови фінансується через міжнародні програми та гарантії, такі рішення перестають бути лише фінансовими і набувають політичного змісту.
Окремим ризиком є сценарій “приватизації за безцінь”, який українці добре пам’ятають з 1990-х. Війна автоматично збільшує дисконт на активи: інвестор закладає ризики безпеки, втрати застав і невизначеність регуляторної політики. Держава ж може погодитися на нижчу ціну, бо потребує капіталу і швидких результатів.
Саме тому навіть економічно виправдана угода може стати політично токсичною, якщо її сприймуть як кулуарний “розпродаж під час війни”. Україна вже кілька років формує правову рамку для продажу часток у держбанках, зокрема через законодавчі зміни 2024 року, які дозволяють продавати будь-яку частку держави та вводять вимоги до радників з продажу.
Prozorro.Sale декларує прозорий механізм торгів, що має зменшити ризик непрозорих рішень. Але навіть за правильної юридичної процедури сама тема зміни власності системного держбанку під час війни майже гарантовано стане політичним конфліктом.
Україну не “скуповують” – її обкладають фінансовими коридорами
Теза “сусіди скуповують Україну” звучить ефектно, але реальність складніша. У воєнну економіку рідко заходять через прямий викуп активів – це надто ризиковано. Натомість країни нарощують інституційні інструменти впливу: фінансування, страхування, логістичні коридори, енергетичні маршрути, гарантії та банківські зв’язки.
Це не виглядає як приватизація, але працює тонше – через контроль над каналами, по яких потім підуть гроші, обладнання, контракти та підрядники.
Польща у цьому сенсі діє показово. Один із прикладів – енергетика: Нафтогаз повідомляв, що разом із ORLEN погоджено нові постачання американського LNG в Україну обсягом до 300 млн кубометрів. Це не купівля українських активів, але формування довгострокового маршруту, який робить Польщу вузлом української енергетичної безпеки.
Другим показовим прикладом є логістика. Європейський інвестиційний банк фінансує модернізацію залізничних прикордонних переходів України, що має посилити торгівлю та транспортну інтеграцію з ЄС. Пропускна спроможність кордону – не просто інфраструктура, а економічна артерія. Хто інвестує у такі вузли, той впливає на те, як рухатиметься товар і капітал після війни.
Саме тому новина про потенційну участь Польщі в капіталі українського держбанку може бути не просто банківською історією, а маркером ширшого процесу: відбудова України вже переходить у фазу конкуренції за фінансові важелі. Тут змагаються не лише за контракти, а й за доступ до грошей, гарантій та механізмів ризику.
І головне питання для України в цій історії: не чи зайде Польща, а на яких умовах це станеться. Бо в умовах післявоєнної реконструкції контроль над фінансовими шлюзами може виявитися не менш важливим, ніж контроль над бетонними та металевими проєктами.
Тетяна Вікторова
