Повернення з полону українських військових і цивільних: чому звільнення не означає завершення випробувань
Повернення українців з російського полону є радісною і зворушливою подією для них та їхніх рідних, однак після звільнення починається те, що офіційні звіти не фіксують. Людина, виснажена катуваннями, ізоляцією і втратою здоров’я, потрапляє в розірвану між відомствами бюрократичну систему своєї рідної країни, де право на лікування, виплати, відновлення документів та статусу і навіть визнання пережитого доводиться з великим трудом підтверджувати. Україна навчилася повертати своїх громадян, але досі не вибудувала цілісного механізму, який би швидко і без принижень переводив звільнену людину з режиму виживання в режим захисту.
Система реабілітації звільнених з полону, про яку заявляють посадовці
Станом на 11 квітня 2026 року Україна повернула з російського полону 6804 своїх громадян. Останній, 72-й обмін відбувся 11 квітня — напередодні Великодня. У межах цього обміну додому повернулися 182 людини: 175 військовослужбовців і 7 цивільних. Для держави це показник того, що механізм повернення полонених, попри складність і залежність від зовнішніх обставин, продовжує працювати.
Найрезультативнішим став 2025 рік, коли за сприяння міжнародних партнерів і в межах домовленостей, пов’язаних зі Стамбульським переговорним процесом, в Україну вдалося повернути 2310 людей. Саме цей рік показав, що питання обмінів залежить постійної дипломатичної роботи, міжнародного тиску і здатності утримувати тему полонених у центрі переговорів. У 2026 році ця робота не зупинилася: від початку року вже проведено чотири обміни, перший із яких відбувся 5 лютого, тоді було звільнено 157 осіб.
Однак, попри позитивну динаміку, масштаби проблеми залишаються. За офіційними оцінками на початок 2026 року, у російському полоні перебувають ще близько 7000 українських військовослужбовців.
Слід зазначити, що після звільнення українців з полону переважна більшість з них потребує невідкладного лікування та глибокої психологічної реабілітації. При цьому посадовці заявляють, що держава гарантує їм безоплатний пакет медичних послуг, курс реабілітації та професійний супровід. Система функціонує через механізм дворівневої сепарації завдань, що дозволяє розподіляти ресурси залежно від критичності стану військового:
- Базовий рівень стабілізації: на базі 25 медичних закладів розгорнуто потужності для надання невідкладної терапевтичної та психологічної допомоги. Тут відбувається первинне курування фізичного стану, що нагадує «швидку медичну дипломатію» між виснаженим організмом та сучасними протоколами лікування.
- Спеціалізоване відновлення: другий етап зосереджений на глибокій терапії та залучає ресурс 41 реабілітаційного центру разом із 25 профільними установами. Це простір для тривалої роботи над відновленням втрачених функцій організму та соціальним поверненням у цивільне життя.
При цьому органи державної влади заявляють, що особлива увага приділяється ментальному здоров’ю звільнених з полону, оскільки досвід перебування в неволі призводить до посттравматичного стресового розладу, глибоких депресивних станів та неконтрольованої тривожності. Фахівці працюють над м’якою адаптацією людини до реалій свободи, допомагаючи подолати прірву між ізоляцією та соціумом. Водночас з психологічним супроводом реалізується програма фізичної регенерації, яка включає надання сучасних допоміжних засобів реабілітації та повний соціальний патронат. У випадках, коли вітчизняні ресурси вичерпані або травми потребують унікального втручання, передбачена можливість скерування бійців до закордонних клінік, що розширює горизонти одужання до міжнародних масштабів.
Окрім інтенсивної терапії, державна програма містить важливі процедурні та профілактичні елементи, що забезпечують юридичну чистоту та довгострокову підтримку ветерана. Протягом кожного календарного року захисники мають право на санаторно-курортний відпочинок тривалістю до 18 діб, що слугує своєрідним буфером між лікарняною палатою та повсякденним побутом. Цей період оздоровлення доповнюється необхідністю проходження військово-лікарської комісії, яка офіційно фіксує динаміку змін у стані здоров’я та визначає подальшу придатність до служби чи потребу у звільненні.
Звільнені з полону військові: як бюрократія стирає людину з системи
Попри задекларовані гарантії безоплатної медичної допомоги та супроводу, шлях звільнених з полону військових до відновлення впирається в критичну системну ваду — децентралізовану бюрократію. Навіть після оновлення законодавства 2026 року основною проблемою залишається «розпорошеність» відповідальності між різними відомствами, що фактично змушує виснажених полоном людей та їхні родини самостійно долати адміністративний хаос. Державна машина, здатна організувати складні міжнародні обміни, досі не може забезпечити злагоджену внутрішню логістику, перетворюючи юридичний супровід на друге коло випробувань для тих, хто вже й так пройшов через катування.
Тобто після звільнення з полону українські військові стикаються з важкою, виснажливою бюрократичною боротьбою за те, що їм офіційно гарантоване. Однією з найболючіших проблем залишається отримання підвищеної компенсації за шкоду здоров’ю, яка була проіндексована у 2025 році. Щоб оформити цю виплату, людина повинна довести, що травма або ушкодження були отримані саме внаслідок катувань. На практиці це виявляється надзвичайно складно, тому що з російського боку майже ніколи немає належної медичної документації, а свідчення побратимів комісії часто не вважають достатніми без додаткових експертиз. У результаті військовий, який пережив полон, змушений ще раз проходити через принизливу процедуру доведення очевидного.
Окремою проблемою стали виплати і облік страхового стажу за час перебування в полоні. Нова норма 2026 року передбачає нарахування страхового стажу за цей період, але її реалізація впирається у відсутність повної синхронізації між базами Пенсійного фонду України та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Через технічні помилки, розбіжності в даних і затримки в оновленні інформації звільнені військові часто виявляють, що роки полону просто випали із системи. Це означає проблеми не лише з майбутньою пенсією, а й з іншими виплатами та гарантіями, які залежать від страхового стажу.
Не менш гострою залишається тема боргів по грошовому забезпеченню. Поки військовослужбовець перебуває в полоні, його військова частина нерідко перестає нараховувати додаткові винагороди, залишаючи лише посадовий оклад. Йдеться, зокрема, про доплати у розмірі тридцяти тисяч або ста тисяч гривень, які сім’ї потім роками намагаються стягнути через суд. Представники військових частин у таких справах часто посилаються на формальні причини, зокрема на відсутність бойового розпорядження на конкретний день, і фактично перекладають наслідки хаосу війни на самого полоненого та його родину.
Також надзвичайно болісною для багатьох звільнених військових є ситуація з проходженням військово-лікарської комісії після полону. Замість того щоб автоматично надавати тривалу відпустку для відновлення або визнавати людину непридатною до служби на час лікування, систему часто налаштовано на швидке повернення військового до строю. Уже через один або два місяці реабілітації багатьох визнають придатними до служби і направляють до резервних батальйонів, хоча психічно і фізично людина ще не повернулася з пережитого досвіду. У таких випадках формальний медичний висновок не враховує реального стану людини, яка пережила катування, ізоляцію, голод, приниження і тривалий стрес.
Оновлені у 2026 році регламенти ВЛК, попри задекларований пріоритет тривалої реабілітації, часто працюють в режимі конвеєра через гострий дефіцит особового складу на фронті. Звільнені з полону військові з глибокими ознаками ПТСР та критичним фізичним виснаженням отримують вердикт про «придатність до служби в тилу» вже за місяць після повернення. Такий поспішний висновок фактично анулює можливість повноцінного відновлення та позбавляє людину доступу до спеціалізованого державного страхування, замінюючи необхідне лікування черговою службовою інструкцією.
Додаткових труднощів завдає втрата документів і нагород, які зникли під час боїв, відступу або самого захоплення в полон. Поновлення посвідчення учасника бойових дій, відновлення особової справи, підтвердження права на відзнаки чи отримання орденів, які були оформлені, але загубилися в штабах, перетворюється на довгу переписку з архівами, військовими частинами і державними установами. На це можуть іти роки, а без належно відновлених документів людина не може повноцінно скористатися частиною своїх прав, пільг і гарантій.
Серйозною перешкодою стає також тривале перебування бійця у статусі «зниклого безвісти», який діє як своєрідна фінансова та правова пастка. Навіть після повернення на підконтрольну територію, цифрові бази ТЦК та військових частин часто зберігають застарілі дані, через що система буквально відмовляється ідентифікувати людину як легітимного отримувача виплат.
Ситуація ускладнюється тим, що військові підрозділи часто ігнорують електронні реєстри, вимагаючи паперовий витяг з наказу про повернення, який може подорожувати владними кабінетами тижнями. До моменту, поки цей архаїчний документ не опиниться на столі фінансиста, нарахування заборгованих бойових виплат за весь період полону блокується, залишаючи ветерана без засобів до існування у найбільш вразливий період.
Разом з цим розгортається драма очищення репутації тих, хто через плутанину під час оточень чи запеклих відступів 2022–2024 років був помилково маркований як такий, що здійснив самовільне залишення частини. Для військового, який повернувся з полону в 2026 році, новина про відкрите кримінальне провадження стає ударом, який паралізує всі соціальні гарантії. Доки Державне бюро розслідувань проводить бюрократичну процедуру закриття справи, військовослужбовець позбавлений будь-якої фінансової допомоги, а його родина опиняється під тиском вимог повернути вже витрачені державні кошти, що були виплачені під час його перебування у неволі.
Не менш гострою є проблема «фінансового вакууму», який виникає при переведенні бійця до нової частини або в резерв, коли ключовим документом стає грошовий атестат. У нинішніх реаліях, якщо попередня частина була розформована або її штаб разом із архівами знищений під час боїв, ветеран опиняється в ситуації, де нова частина відмовляє у виплатах через відсутність паперів, а стара фізично не здатна надати відповідь. Цей розрив у документальному ланцюжку фактично викреслює людину з бюджетної сітки, перетворюючи її на «привида» для фінансових служб.
Ще одним проблемним питанням є забезпечення житлом звільнених з полону відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 719. Навіть ті, хто має пріоритетне право, роками чекають просування черги. Замість спрощення процедури люди знову стикаються з вимогами надати довідки про склад сім’ї станом на момент потрапляння в полон. У багатьох випадках отримати такі документи майже неможливо, особливо якщо йдеться про зруйновані, окуповані або прифронтові міста, де архіви втрачені, органи реєстрації не працюють або доступ до них обмежений.
Водночас соціальні ініціативи щодо житлових сертифікатів, запроваджені для тих, хто провів у полоні понад рік, наштовхуються на неможливість підтвердити склад сім’ї для жителів повністю зруйнованих міст, таких як Маріуполь чи Бахмут. Коли система вимагає довідку з ЖЕКу або реєстраційні дані з архівів, які згоріли разом з містами, ветеран опиняється у замкненому колі, коли право на житло є, але механізму його реалізації без неіснуючого папірця не передбачено. Це призводить до автоматичного виключення найбільш постраждалих категорій громадян із черг на отримання допомоги.
З чим стикаються звільнені з полону цивільні українці
Водночас динаміка визволення цивільних українських громадян з російської неволі демонструє глибоку прірву між правовими деклараціями та жорстокою реальністю. Зараз відбувається справжня системна криза гуманітарного права, оскільки повернення цивільних осіб залишається найбільш болючим та найменш результативним напрямком. Протягом перших місяців 2026 року відбулося лише кілька точкових операцій: лютневий обмін повернув 7 цивільних, березневий — лише 2, а Великодній захід 11 квітня дозволив вирвати з багаторічного незаконного утримання 7 чоловіків з Харківщини, Київщини, Херсонщини та Донеччини.
Ці люди перебували в ізоляції ще з 2022 року без жодного юридичного обгрунтування, що підкреслює свавільний характер російської системи затримань, де цивільне населення стає інструментом політичного шантажу. Критично низька кількість звільнених цивільних, що становить трохи більше 160 осіб за весь період війни через офіційні процедури, обумовлена свідомим маніпулюванням міжнародними нормами з боку РФ. Вона цинічно використовує прогалини в Женевських конвенціях, які забороняють обмін цивільних на військових, вимагаючи при цьому за пересічних громадян своїх комбатантів. Офіційний статус «затриманих за протидію СВО» замість визнання їх полоненими дозволяє РФ приховувати реальні масштаби репресій, адже станом на сьогодні МКЧХ підтверджує лише близько 15% від фактичної кількості невільників. Решта тисячі людей існують у «сірій зоні» як зниклі безвісти, хоча фактичне місцеперебування багатьох з них у СІЗО Таганрога, Курська чи окупованого Криму відоме їхнім родинам.
Ситуація ускладнюється конвеєрним виробництвом фіктивних кримінальних справ, де за статтями про шпигунство або тероризм цивільних перетворюють на «засуджених злочинців», фактично виводячи їх за межі переговорних процесів. У 2026 році статистика залишається приголомшливою, адже понад 25 тисяч цивільних вважаються зниклими за особливих обставин згідно з Єдиним реєстром. Вочевидь, що такий дисбаланс перетворив цивільне населення на «фільтраційний ресурс», який агресор використовує як живий щит для тиску на громади в окупації.
Втім, після повернення додому цивільні українці, також, як і військові, стикаються з бюрократичними перепонами державної системи. Оскільки значна частина звільнених втратила дім або не може повернутися до нього через окупацію чи руйнування, питання житла стає одним з перших і найболючіших. За даними опитувань звільнених цивільних, 84% після повернення не мали житла на підконтрольній Україні території, а приблизно в третини близькі залишалися в окупації й не могли допомогти.
Разом з цим з’являється інша проблема: люди нерідко повертаються без паспорта, ідентифікаційного коду, документів на майно, медичних довідок чи паперів, які підтверджують трудовий стаж. Через це навіть доступ до вже передбаченої державою допомоги ускладнюється, бо спочатку потрібно відновити документи, пройти процедуру фільтрації, встановлення факту незаконного позбавлення свободи, а вже потім оформлювати виплати, соціальні послуги і правову підтримку. Для людини, яка щойно вийшла з полону, така послідовність часто перетворюється на виснажливий бюрократичний маршрут.
На рівні повсякденного життя найтяжчими виявляються не лише побутові труднощі, а й наслідки тривалої травми. Після ізоляції, тиску і катувань багато звільнених мають порушення сну, постійну тривожність, страх перед гучними звуками, натовпом або людьми у формі, труднощі зі спілкуванням і нездатність швидко повернутися до роботи. Саме тому Офіс Омбудсмана серед найгостріших проблем звільнених цивільних окремо виділяв житло, медичну і психологічну допомогу, відновлення документів, а також соціальну й професійну адаптацію.
У підсумку звільнення з полону в українських реаліях часто означає не завершення випробувань, а перехід до нового етапу боротьби — вже не за виживання, а за визнання, лікування, виплати, документи і право на відновлення. Держава формально створює механізми підтримки, але на практиці вони надто часто працюють повільно, суперечливо і без урахування того, що люди, які пройшли полон, не повинні доводити своє право на допомогу так, ніби вони намагаються отримати щось зайве.
