Примусова евакуація дітей із зони активних бойових дій без згоди їхніх батьків: ризики застосування нового закону

Держава остаточно припинила політику вмовлянь там, де батьківська ірраціональність межує з небезпекою для дітей. Новий закон, підписаний президентом, визначає процедуру обов’язкової примусової евакуації дітей, які знаходяться на територій активних бойових дій, навіть в разі відсутності згоди їхніх батьків. Він також регламентує повноважень органів державної влади при проведенні заходів з примусової евакуації та вносить відповідні зміни до Сімейного кодексу України і Закону України «Про охорону дитинства».

Водночас реальна дієвість цієї ініціативи залишається під питанням через складність її практичного виконання. Представники влади ризикують зіткнутися з ще витонченішими методами переховування дітей, що лише додасть напруги в і без того критичних умовах. Існує й побоювання, що без створення дієвої системи соціального супроводу та гарантій швидкого возз’єднання родин, закон може спровокувати хвилю недовіри, яка зведе нанівець всі зусилля з порятунку дітей.

Більше ніяких вмовлянь під обстрілами: як працюватиме закон про примусову евакуацію без згоди опікунів

У прифронтових громадах, які щоденно перебувають під прицілом, ситуація загострюється щоразу, коли лінія зіткнення наближається до житлових кварталів, проте значна частина батьків продовжує ігнорувати загрозу, перетворюючи власну оселю на пастку для дітей. Лише на четвертому році війни запровадження та практичне застосування правового режиму воєнного стану виявило наявність прогалини в законодавстві щодо встановлення заборони або обмежень на в’їзд, вхід і перебування громадян у населених пунктах, з яких здійснюється обов’язкова евакуація.

Також відсутність чіткого нормативного врегулювання впродовж війни ускладнювала проведення примусової евакуації дітей за рішеннями обласних військових адміністрацій з територій активних або потенційних бойових дій, зокрема через спротив батьків чи законних представників, які негативно сприймали такі заходи.

Отже, зараз виникла гостра потреба у правовому механізмі, який дозволяє вивести безпеку дитини з площини виключно приватного вибору дорослих у зону відповідальності правоохоронних органів.

Підписаний президентом України закон №12353 визначає порядок примусової евакуації дітей з районів активних або можливих бойових дій, зон збройних конфліктів і населених пунктів поблизу фронту. При цьому рішення про таку евакуацію ухвалюють військові адміністрації, а механізм її проведення деталізовано, щоб уникнути затримок і суперечностей у критичних ситуаціях. Водночас конкретизовано повноваження органів державної влади під час організації обов’язкової евакуації.

Також закон усуває законодавчу прогалину щодо можливості запровадження заборони або обмеження на в’їзд, вхід і перебування людей у населених пунктах, з яких оголошено обов’язкову евакуацію. Внесені зміни до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в частині заходів цивільного захисту в особливий період, до Сімейного кодексу України і Закону України «Про охорону дитинства». Крім того, уточнено обов’язок батьків або законних представників забезпечувати безпечні умови життя дитини під час воєнного стану, виконувати рішення військових адміністрацій щодо примусової евакуації дітей і нести відповідальність за належне виховання та розвиток дитини.

Новий закон кардинально трансформує повноваження поліції, надаючи правоохоронцям легітимний інструмент для порятунку дітей навіть за відсутності офіційної згоди їхніх батьків або опікунів. Відтепер процедура базується на чіткій вертикалі рішень, за якою військові адміністрації, спираючись на аналітичні дані та прогнози оперативного командування, визначають зони критичного ризику, де перебування цивільних є неприпустимим.

Організаційну сторону процесу бере на себе поліція у супроводі одного з батьків, проте у випадках категоричної відмови дорослих залишати небезпечний регіон, дитину евакуюють примусово з подальшим переданням під нагляд органів опіки. Такий підхід усуває юридичну невизначеність, яка раніше змушувала рятувальні служби витрачати дорогоцінний час на вмовляння в умовах, коли кожна хвилина зволікання могла завершитися трагедією.

Емоційна прив’язаність до рідного дому та страх перед невідомістю в інших регіонах часто переважують раціональні аргументи про смертельну загрозу, а переконання, що дитині краще перебувати у підвалі з батьками, ніж у безпеці, але з чужими людьми, стає фатальною помилкою. Держава змушена втручатися в цю деструктивну логіку, оскільки дитина в силу віку не здатна об’єктивно оцінити масштаби ризику і стає заручником вибору дорослих.

Трагедія українського дитинства в умовах повномасштабної війни

Трагедія українського дитинства в умовах повномасштабної війни перетворилася з короткочасного шоку на сталу, глибоко ешелоновану кризу, де кожна суха цифра звітності приховує за собою докорінну зміну життєвого ландшафту цілого покоління. Станом на початок 2026 року в лещатах вимушеного переміщення залишаються близько 2 589 900 неповнолітніх, що фактично дорівнює вирваному з корінням кожному третьому маленькому українцю, чий дім перетворився на спогад або зону ураження. Цей масив людських доль розщеплений на два нерівні потоки:

• майже 1 800 000 дітей шукають порятунку в іноземних юрисдикціях;
• приблизно 791 000 внутрішньо переміщених осіб продовжують свій шлях у межах країни, намагаючись адаптуватися до життя у тимчасових прихистках.

Глибинний аналіз ситуації вказує на те, що понад 1,5 млн дітей досі перебувають у безпосередньому контакті з наслідками війни, мешкаючи в регіонах, які або стали ареною бойових дій, або впритул прилягають до лінії зіткнення. Для цієї категорії населення війна перестала бути заголовком у новинах, трансформувавшись у щоденну рутину під акомпанемент артилерійських канонад, систематичного руйнування базової інфраструктури та критичної нестачі води й електрики.

Якщо зіставити ці дані з показниками загальної евакуації, вимальовується доволі жорстка соціальна диференціація, коли значна частина неповнолітніх або вже встигла виїхати, або продовжує залишатися в епіцентрі ризику, що вказує на серйозний розрив у ресурсах і можливостях родин забезпечити дітям фізичну безпеку.

Найбільш гостра концентрація загроз сьогодні спостерігається в Донецькій області, де в межах досяжності активних бойових дій на підконтрольній Україні території перебуває понад 26 000 цивільних осіб. Примітно, що серед цієї кількості близько 12 405 становлять діти, що є майже половиною від загального числа мешканців найнебезпечніших громад і суттєво перевищує середньостатистичну частку неповнолітніх у структурі населення країни. Таке щільне перебування дітей у точках, де фронт проходить на відстані лічених кілометрів, підкреслює драматичну складність вибору батьків, чиї рішення про евакуацію часто паралізовані браком економічної опори або специфічними соціальними обставинами, що утримують їх під обстрілами.

Прямі втрати серед наймолодшої верстви населення додають цій картині остаточного, найбільш похмурого виміру, оскільки офіційна статистика на 2025 рік фіксує загибель 630 дітей та поранення ще понад 1 960 осіб. Хоча ці дані лише частково відображають інтенсивність щоденного терору, вони чітко окреслюють географію насильства, де Донеччина та Харківщина стабільно залишаються найбільш кривавими точками на мапі дитячих страждань. Зрештою, ми маємо справу з багаторівневою деформацією нормального життя, коли одні діти намагаються прижитися на чужині, тисячі інших продовжують дорослішати в підвалах прифронтових міст, формуючи нову реальність, де безпека не є гарантованим правом, а залежить від випадковості чи географічного розташування лінії вогню.

Трагічна ціна зволікання: цифри та факти

Оперативна складність евакуаційних заходів зростає експоненціально, якщо вони проводяться в момент безпосереднього штурму або інтенсивної артилерійської підготовки, коли безпечні шляхи виїзду вже опинилися під вогнем. Поліцейські, екіпажі «Білих янголів», рятівники та волонтери змушені працювати в «сірих зонах», де ризик для їх життя стає не менш реальним, ніж для тих, кого вони намагаються вивезти. На жаль, багато з них гинуть, рятуючи інші життя. Кожна операція, відкладена через опір батьків, вимагає залучення додаткових броньованих машин, складної координації з військовими та специфічної логістики, що розтягує ресурси системи у критичні моменти. Брак чітких повноважень донедавна перетворював роботу евакуаційних груп на небезпечну дипломатичну місію, де замість швидкого порятунку фахівці були змушені вести багатогодинні перемовини під вибухами.

Досвід рятувальних операцій у Бахмуті, Авдіївці та на Куп’янському напрямку зафіксував десятки випадків, коли ірраціональна поведінка дорослих ставала смертельною пасткою для неповнолітніх та тих, хто намагався їх врятувати. У прифронтових містах, де лінія зіткнення проходила за кілька сотень метрів від житлової забудови, батьки місяцями переховували дітей у сирих підвалах та імпровізованих бліндажах, свідомо обриваючи зв’язок із зовнішнім світом.

Показовою є історія з Авдіївки, де керівник МВА Віталій Барабаш тривалий час звітував про розшук 12-річного хлопця, якого батьки буквально «сховали» від евакуаційних груп, постійно змінюючи місця перебування та вимикаючи телефони. Аналогічні ситуації фіксувалися в Бахмуті навесні 2023 року, коли понад 30 дітей залишалися в місті під шквальними обстрілами саме через категоричну відмову дорослих виїжджати, що зрештою призвело до запровадження механізму примусової евакуації.

Згідно з офіційними даними, від початку повномасштабного вторгнення під час евакуаційних місій загинуло щонайменше 133 волонтери та десятки співробітників поліції. У жовтні 2024 року волонтер організації «Троянда на руці» Тігран Галустян загинув у селі Іллінка на Донеччині, коли російський FPV-дрон атакував його автомобіль під час евакуації родини з дитиною. Тільки на Харківщині під час проведення евакуаційних заходів станом на кінець 2024 року загинуло 14 поліцейських та 25 волонтерів, які потрапляли під прицільні удари БпЛА «Ланцет» та артилерії.

Водночас механізм переховування дітей часто набуває витончених форм, адже батьки використовують розгалужену систему підвалів старих районів або домовляються з сусідами про тимчасовий прихисток, створюючи ілюзію, що родина вже виїхала. Відомі випадки, коли вже евакуйовані сім’ї таємно поверталися в Авдіївку через польові дороги, знову наражаючи дітей на ризик загибелі, як це сталося з трьома неповнолітніми, яких поліції довелося вивозити вдруге. Така поведінка не лише девальвує зусилля рятувальників, а й змушує евакуаційні екіпажі працювати в режимі детективного розшуку, що є неприпустимим в умовах дефіциту часу та постійних атак дронів-камікадзе.

Отже, звернення держави до жорстких правових норм за законом №12353 є прямою відповіддю на ці факти, оскільки кожна «врятована» дитина, яку батьки залишають під обстрілами, стає причиною нових жертв серед тих, хто приходить на допомогу. Реалії війни довели, що зволікання в зоні бойових дій не є особистим вибором родини, а стає колективною небезпекою, де за ілюзію безпеки в рідних стінах розплачуються життями сторонні люди.

Проблеми і ризики застосування норм нового закону

Дискусія навколо балансу між батьківськими правами та державним втручанням під час примусової евакуації дітей набуває рис боротьби за виживання нації, де безпека неповнолітніх стає пріоритетом вищого порядку. Тимчасове розлучення дитини з родиною через її передачу органам опіки є екстремальним, але виправданим заходом, спрямованим виключно на збереження фізичного життя в умовах війни.

Проте, аналізуючи переваги нового закону, слід визначити проблеми і ризики йог застосування. Правоохоронці позбуваються необхідності вести виснажливі багатогодинні переговори під вогнем, що безпосередньо конвертується у збережені життя. Чіткий юридичний алгоритм дозволяє поліції діяти як злагодженому механізму, де безпека неповнолітньої особи стає безумовним пріоритетом, що стоїть вище за суб’єктивні побоювання чи ірраціональну віру дорослих у «щасливий випадок». Однак велика загроза криється в якості виконання нового закону на місцях, де будь-яка корупційна складова або банальна халатність можуть перетворити гуманітарну місію на інструмент необґрунтованого тиску. Якщо передача дітей органам опіки не супроводжуватиметься прозорим моніторингом з боку громадськості та міжнародних організацій, це може породити чутки та маніпуляції з боку ворожої пропаганди, яка неодмінно використає тему «викрадення дітей» для дестабілізації ситуації всередині України.

Розглядаючи зворотний бік медалі, неможливо ігнорувати глибокі соціально-психологічні ризики, пов’язані з потенційною травматизацією дитини через примусове розлучення з родиною в умовах екстремального стресу. Більше того, існує ризик перевантаження системи соціального захисту, якщо кількість евакуйованих без супроводу батьків перевищить наявні ресурси для їхнього якісного утримання та виховання. Держава опиняється перед викликом необхідності створення розгалуженої мережі центрів опіки, які здатні не просто надати дах над головою, а й забезпечити фахову реабілітацію та належний догляд у ситуації, коли батьки залишаються в зоні небезпеки.

Існує також небезпека виникнення правових колізій та тривалих судових спорів у майбутньому, якщо процедура вилучення буде проведена з порушеннями або без належної фіксації загрози, що може підірвати довіру до державних інституцій. Крім того, примусовий характер заходів здатний спровокувати радикалізацію певних верств населення в прифронтових громадах, що підштовхне людей до ще глибшої соціальної ізоляції або навіть спроб переховування дітей від правоохоронців.

Можливості та ризики реалізації закону №12353

Успіх виконання нового закону залежатиме не стільки від суворості його норм, скільки від здатності держави збалансувати силовий компонент примусової евакуації з бездоганним соціальним супроводом кожної врятованої дитини.