Важко уявити, що може бути більш трагічним, ніж втрата дому. Це не просто стіни та дах, це місце, де лунав сміх, де дитячі кроки залишали слід на підлозі, де спогади вплелися в кожен куток. Та для мільйонів українців дім сьогодні перетворився на попіл. Війна безжально ввірвалася в їх життя, розтрощивши їхні домівки, зруйнувавши мрії, позбавивши відчуття безпеки. Кожна ракета, кожен вибух — це не лише руїни з цегли, це розбиті долі, втрачені життя, понівечені спогади. Війна вкрала не лише фізичні стіни — вона забрала головне: дім, що був серцем кожної сім’ї. А разом з ним — і частинку душі, яку вже ніколи не повернеш.
Криваві сліди війни у цифрах
Для багатьох українців, які втратили свої домівки, звичне життя здавалось непохитним, але тепер воно здається лише примарою. В один момент ракета чи снаряд можуть перекреслити не лише будинок, але й усе, що було важливим. Для багатьох людей це означає втрату частинки себе — спогадів, місця, де їхні батьки бачили, як вони ростуть, де вони мріяли, любили, святкували перемоги та переживали втрати.
Війна не просто руйнує стіни, вона руйнує все навколо. Вона знищує спільноти, які десятиліттями трималися разом. Вона залишає людей без коренів, без місця, де можна почувати себе в безпеці. Понад 10 мільйонів українців стали безхатченками, втративши свої домівки, де колись були сім’ї, друзі і щасливі моменти.
У Державному реєстрі зруйнованого та пошкодженого майна за три роки повномасштабного вторгнення зафіксовано понад 290 000 об’єктів. За даними Світового банку 10% житлового фонду України пошкоджено або повністю зруйновано через обстріли РФ. Як повідомляють у обласних військових адміністраціях, станом на 2024 рік зафіксовано руйнацію або пошкодження понад 143 000 приватних та понад 24 000 багатоквартирних будинків.
Багатоповерхівок найбільше зруйновано в Харківській, Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській та Одеській областях. А найбільшої руйнації приватних будинків зазнали Донецька, Київська, Херсонська, Харківська, Луганська та Миколаївська області.
За даними обласних військових адміністрацій маємо сумну статистику:
- Вінницька область – 143 об’єкти житлового фонду;
- Волинська область – 37 об’єктів житлового фонду (приватні будинки);
- Дніпропетровська область – 1 923 багатоповерхових та приватних будинків сумарно;
- Донецька область (підконтрольні території) – понад 4000 багатоквартирних та 39 000 приватних житлових будинків;
- Житомирська область – 4 200 приватних та багатоквартирних будинків;
- Закарпатська область – 55 будівель;
- Запорізька область – 7000 приватних та до 1000 багатоквартирних будинків;
- Івано-Франківська область – 3 житлових будинки;
- Київська область – 1767 багатоповерхових будинків, 24 405 приватних будинків;
- Київ – 135 приватних будинків та 829 багатоквартирних житлових будинків;
- Кіровоградська область – 135 будівель;
- Луганська область – 8800 приватних та 3400 багатоквартирних житлових споруд;
- Львівська область – 822 будівлі;
- Миколаївська область – 1579 багатоповерхівок та 7633 приватних будинків;
- Одеська область – 1432 будівлі;
- Полтавська область – 345 приватних та багатоповерхових житлових будинків;
- Рівненська область – 231 об’єкт;
- Сумська область – 738 багатоквартирних та 4099 – приватних будинків;
- Тернопільська область – 34 багатоквартирні та 27 приватних житлових будинків;
- Харківська область – 6340 багатоповерхових та 19 983 приватних будинків;
- Херсонська область – 24 659 об’єктів. Так як деокупована частина правобережної Херсонщини щоденно обстрілюється кількість пошкоджених об’єктів щомісяця становить в середньому 6,4%.
- Хмельницька область – найбільше постраждало приватне житло – 2 457 будинків та 58 багатоповерхових будинків (Хмельницька, Крупецька та Чорноострівська територіальні громади) що становить 84% усіх пошкоджених об’єктів Хмельницької області.
- Черкаська область – 250 будівель;
- Чернівецька область – 10 приватних будинків;
- Чернігівська область – 9 387 приватних будинків і 999 багатоквартирних будинків.
В Україні не залишилося жодної області, де не відчувається гіркий подих війни. Колись тихі вулиці й затишні будинки тепер зруйновані, а замість дитячого сміху часто лунають сирени. В кожному куточку країни, від сходу до заходу, від півдня до півночі, війна залишила свої криваві сліди. Домівки, в яких люди жили поколіннями, стали руїнами, вікна розбиті, а на місці стін тепер обпаленні цеглини. Це не просто зруйновані будівлі – це розбите життя, втрачені спогади, зламані долі. Кожна область України тепер має свій біль, свою трагедію. За приблизними розрахунками близько 4,5 млн людей втратили свої домівки. А це близько 1,8 млн родин. І це справжня катастрофа для країни. Для відновлення житла знадобляться чималі кошти і це при тому, що в країні продовжують точитися бойові дії, а економіка майже знищена.
Руїни замість майбутнього
Ті, хто залишився без дому, не просто втратили дах над головою. Вони втратили місце, яке давало їм відчуття приналежності. Це глибока, незагоєна рана, яку жоден притулок чи матеріальна допомога не зможуть повністю вилікувати. Але навіть ті, кому вдалося виїхати і знайти прихисток, не можуть знайти спокою. Вони несуть з собою той біль і страх, що їхнє місце у світі більше не існує. Вони задаються питанням: чи побачать вони ще колись той дім? Чи будуть їхні діти мати змогу повернутися туди, де колись були щасливі? Чи повернеться спокій, який вони мали до війни?
Після повторного наступу РФ на Україну в районі Вовчанської громади Харківської області, містечко Вовчанськ агресори просто стерли з лиця землі. Багато людей втратили свої домівки і тепер просто не мають куди повертатися.
“Коли я дивлюся на зруйновані вулиці міста в соцмережах, то серце просто кров’ю обливається. Реальність стала така, що від Вовчанська залишилися лише руїни, фото і пам’ять, як у людей, так і в інтернеті. В мене виникає питання: а чи буде відбудовувати це містечко держава? Зараз підприємств там немає, інфраструктура пошкоджена. То заради чого людям туди повертатися?”, – роздумує Ігор, мешканець Вовчанська.
Наталя, мешканка Вовчанської громади, пам’ятає свій будинок не просто як стіни й дах, а як місце, де зберігалося її життя. Тут вона виросла разом із сестрою, разом мріяли, сміялися й будували плани. Теплі вечори у дворі, мамині страви на кухні, дитячій сміх, що лунав в кімнатах. Потім у цих стінах з’явилися ще два маленькі життя — її доньки, які зробили цей дім ще світлішим.
“Тепер від мого дому не залишилося нічого, окрім порожнього, обгорілого фундаменту. Вибухи стерли з лиця землі все те, що будувалося роками, що було свідком найважливіших подій у житті моєї сім’ї”, – з сумом згадує Наталя.
Коли Наталя звернулася по допомогу на відбудову, то вистоявши нескінчені черги, отримала лише порожню обіцянку: “після закінчення війни вам все відшкодують”. І це ранить не менше, ніж руїни її дому. Що означає це “після”? Як жити зараз, у цей момент, коли немає куди повернутися, немає куди привести дітей? Її дім був її фортецею, її історією, а тепер він став лише тінню, яка чекає на повернення до життя… колись.
Сергій, мешканець Маріуполя, який втратив квартиру у багатоповерхівці, теж підтверджує факти недосконалості системи надання допомоги від держави на відбудову втраченого житла:
“Можна ухвалити десятки чудових законів, але якщо немає чітких алгоритмів, як їх реалізовувати, то всі вони не матимуть жодного сенсу. Як відбувається з цим законом про компенсації зруйнованого майна? Дуже добре, що маріупольці долучилися до розроблення закону й добилися того, щоб право на компенсацію отримали й мешканці окупованих територій. Проте з таким самим успіхом можна було додати в перелік тих, хто має право на компенсацію, й інопланетян. Бо хіба не однаково, якщо фактично немає механізму, як підтвердити факт руйнування житла тим, чиє місто – окуповане”
Ініціатив та проєктів держава пропонує безліч, але всі вони потребують пошуку серйозного фінансування та все ще залишаються лише ініціативами на папері. В той час як людям потрібен дах над головою негайно. Заявлені обсяги допомоги часто не відповідають реальним потребам. Кількість житла, що виділяється для ВПО, є недостатньою, а процес його отримання затягується на місяці, а то й роки. Чимало людей стикаються з труднощами при оформленні документів та недосконалою роботою електронних сервісів. А в деяких випадках розподіл житла, навіть, супроводжується корупційними схемами. І як виходить на практиці, житло отримують не ті, хто дійсно його потребує, а ті, хто має можливість “вирішити питання за винагороду”. Тема житла залишається найгострішою проблемою для вразливої верстви населення під назвою ВПО. На превеликий жаль, на сьогоднішній день в країні немає повноцінно діючої програми, що б мала системно вирішувати проблему забезпечення прихистком ВПО та враховувала б потреби і можливості кожного. Забезпечення лише кількох десятків родин ВПО на короткий строк житлом не прибавляє людям впевненості в отриманні власної оселі на все життя.
Звісно, держава надає можливість тимчасового проживання у гуртожитках, але з кожним днем вони стають все більше переповненими. Та й не всі легко справляються з постійним перебуванням у великому скупченні людей. Тож багато ВПО намагаються зняти власний куточок. Держава надає щомісячну допомогу у розмірі 2000 грн для дорослої людини і 3000 грн для дітей та осіб з інвалідністю. Але цих грошей не вистачає для оплати орендованого житла. Крім того, ці виплати були припинені багатьом ВПО. Ймовірно, влада вважає, що війна вже скінчилася, і вони людям не потрібні.
Отримання компенсації втраченого або пошкодженого житла
Який же тернистий шлях лежить до здобуття компенсації втраченого або пошкодженого житла! Люди, вбиті горем, повинні зібрати докази пошкодження будинку, а це означає, що вони наражаються на небезпеку з метою отримання матеріалів, що засвідчують наявність пошкодженого домогосподарства. А далі чекає ціла мандрівка по різним інстанціям та збір макулатури. В кінці – довгоочікувана винагорода у вигляді кіпи довідок та обіцянки відшкодувати, коли скінчиться війна.
До речі, незважаючи на той факт, що ми живемо в цифрову епоху, де, здається, все має вирішуватися у два кліки, на практиці виходить інакше. Люди вистоюють великі черги, щоб зареєструвати своє домогосподарство у Єдиному державному реєстрі. А потім виявляється, що технічні паспорти вже застаріли, а щоб їх відновити, треба заплатити 3500 грн – 4000 грн. Якщо порівняти з щомісячною допомогою від держави у розмірі 2000 – 3000 грн, то цікаво, а де ж такі гроші взяти.
Мешканка Бахмута Єлизавета намагається знайти позитивний емоційний настрій після втрати своєї квартири, адже якось треба справлятися з викликами долі. Тож жінка запевняє себе, що вона ніби у відрядженні. Та окрім труднощів з пошуком житла, жінка, яка має кота і собаку, наткнулася ще й на хвилю нерозуміння та агресії з боку співвітчизників.
“Я вислухала стільки негативу. Абсолютно чужі люди поводилися зі мною грубо, дорікали, що з таким набором тварин треба сидіти у себе дома, а не орендувати житло. Але ж річ у тому, що в мене немає дому. Коли я заводила своїх тваринок, він був, а зараз – ні. У мене була велика трикімнатна квартира в Бахмуті з широкими коридорами й великим балконом. І не моя провина, що тепер нічого немає. Це дуже боляче. Я вперше відчула таке приниження від своїх співвітчизників”, – згадує Єлизавета.
Як справляються з втратою домівки в зарубіжних країнах
У різних зарубіжних країнах втрата домівки через війну, стихійні лиха чи інші кризи – серйозна проблема, і країни мають різні підходи до допомоги людям, що опинилися в такій ситуації.
Німеччина має одну з найрозвиненіших систем допомоги біженцям. Після сирійського конфлікту, Німеччина прийняла сотні тисяч людей, надаючи їм тимчасове житло, медичну допомогу та соціальну підтримку. Біженців розміщують у спеціальних центрах або тимчасових притулках, поки їм не нададуть постійного житла. Крім того, уряд підтримує програми інтеграції, щоб допомогти людям знайти роботу, вивчити мову та адаптуватися до життя в новій країні.
Швеція, як і Німеччина, має потужну систему підтримки біженців. Після прибуття до країни, люди отримують тимчасове житло, яке може бути у формі спеціальних центрів або наданих державою квартир. Уряд надає доступ до медицини, соціальних послуг та мовних курсів. Програми інтеграції також включають допомогу в працевлаштуванні та навчанні, що допомагає людям швидше адаптуватися до нових умов життя.
Після землетрусів та цунамі, наприклад катастрофи 2011 року, Японія створила комплексну систему реагування. Людей, які втратили домівки, евакуюють у тимчасові притулки, де надають медичну, психологічну допомогу, а також матеріальну підтримку. Водночас уряд починає відбудовчі проєкти, зосереджуючись на швидкому відновленні житлових районів. Однією з ключових особливостей є готовність до катастроф: уряд інвестує в попередню підготовку та освіту населення щодо можливих стихійних лих.
Під час стихійних лих, таких як ураган “Катріна” у 2005 році, уряд США надавав допомогу через Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій (FEMA). Постраждалих переселили до тимчасових житлових комплексів, надали фінансову компенсацію для відновлення житла, а також підтримували страхові виплати. Для безпритульних у США діє програма надання тимчасових притулків, а також фінансових грантів для оренди житла. Однак, навіть з такою підтримкою, багато людей стикаються з труднощами через бюрократію та нестачу доступного житла.
Туреччина прийняла мільйони сирійських біженців під час конфлікту, створивши для них спеціальні табори, де надають житло, харчування та медичну допомогу. Однак у міських районах, де біженців багато, часто виникає проблема з переповненими квартирами і недостатньою інфраструктурою. Крім того, після землетрусів, таких як у 1999 році, уряд Туреччини впровадив системи реагування на катастрофи з акцентом на швидке переселення та відбудову житлових комплексів.
Після руйнівного землетрусу 2015 року, коли багато людей залишилися без домівок, уряд Непалу та міжнародні організації активно долучилися до відбудови. Постраждалим надали тимчасові житла у наметах та зробили акцент на спільній відбудові з участю громади. Міжнародні організації, такі як ООН, фінансували проєкти відновлення домівок та підтримували довгострокові ініціативи з будівництва житла, стійкого до стихійних лих.
В умовах постійної загрози військових конфліктів, Ізраїль розробив спеціальні системи укриттів та швидкого реагування. Людей, які втратили житло через ракетні обстріли, забезпечують тимчасовими квартирами, а також надають компенсації для відновлення зруйнованого майна. Психологічна допомога є невід’ємною частиною підтримки постраждалих, оскільки вплив війни на людей є надзвичайно травматичним.
У багатьох країнах питання втрати домівки розглядається комплексно, з акцентом на надання не лише матеріальної, а й психологічної підтримки. Після таких катастроф люди потребують не лише житла, а й стабільності, яка допомагає їм знову відчути безпеку та знайти нові сили для відбудови життя.
Навчитися жити без дому
Повернутися до життя після втрати дому важко. Люди вчаться жити наново, будують нові оселі, намагаються адаптуватися, але серце все одно повертається до зруйнованого дому. Там, де колись були їхні корені, тепер лише руїни. Вони залишилися ніде — без майбутнього і без минулого. Відчуття порожнечі та втрати назавжди залишиться частиною їхнього життя.
Кожен зруйнований будинок — це окреме життя, окрема історія, яка вже ніколи не буде такою, як раніше. Війна забрала не лише стіни, вона вкрала душі тих, хто називав це місце своїм домом. Коли людина втрачає щось цінне та важливе для неї, то відчуття втрати залишається на все життя, а отже може призвести до психологічного розладу. Важливо не ігнорувати цей біль, а звертатися по допомогу до спеціалістів.
“Терапія може допомогти пропрацювати травми і поступово зменшити вплив тривоги і страху на повсякденне життя. Якщо залишити їх без уваги, ці відчуття можуть продовжувати турбувати людину протягом усього життя, впливаючи на її здатність радіти життю і будувати майбутнє”, – пояснює психологиня Наталія Гаєвська.
Болючі виклики долі впливають по-різному на людей: когось біль згуртовує, а хтось, навпаки, шукає винного та виплескує свою агресію на оточуючих. Експерти наголошують, що важливо не мірятися лихом, а намагатися призвичаїтися до нових обставин життя, дослідити традиції та звички мешканців нового місця, що дасть змогу швидше адаптуватися. Також варто пам’ятати, що попри втрату домівки, ми залишаємося тими, ким і були. А це означає, що наші вміння та навички напевно знадобляться і на новому місці проживання.
Руїни дому — це більше, ніж уламки цегли та скло під ногами. Це символ вкраденого майбутнього, де замість затишку та радості панує холод війни і порожнеча. Мільйони українців залишилися без місця, яке колись давало їм відчуття приналежності та захищеності. Але навіть серед цих руїн горить незламний дух людей, що вірять у відбудову — не тільки домівок, але й життя.
Держава повинна негайно змінити свій підхід і повернутися обличчям до тих, хто через війну втратив свої домівки. Ці люди вже пережили нестерпний біль і втрати, і замість того, щоб отримати підтримку та допомогу, вони стикаються з бездушною бюрократією. Складні та заплутані процедури для отримання компенсацій перетворюють процес на нескінченні перешкоди. Це не лише деморалізує людей, але й підриває їхню віру у власну державу.
