Психіка дитини, як тонка тканина, найчутливіше реагує на зміни довколишнього світу. Упродовж тривалої війни українські діти звикли до звуків сирен, новин про обстріли та постійного очікування небезпеки, однак звикання не означає спокою. Напруження, яке накопичується в тілі й свідомості, стає невидимою частиною щоденного життя — воно проявляється у тривозі, дратівливості, втомі, а іноді у байдужості до того, що колись приносило радість. Дитинство, що проходить під звуки вибухів, позбавлене відчуття безпеки, без якого складно сформувати довіру до світу, до інших людей і до себе самого.
Нещодавнє дослідження, проведене у жовтні 2025 року лабораторією Rating Lab за методикою Family 360°, дало змогу побачити, як війна змінила психологічний ландшафт дитинства в Україні. Опитування охопило понад півтори тисячі дітей віком від десяти до вісімнадцяти років та їхніх батьків.
Результати дослідження свідчать про те, що порівняно з минулим роком частка дітей із підвищеним або високим рівнем стресу зросла з 27% до 37%. Найбільше зростання зафіксовано серед дівчат 10–13 років, тобто у віковій групі, яка зазвичай лише починає усвідомлювати себе та своє місце у світі.
Як вважає дитячий та сімейний психолог Світлани Ройз, у кожної десятої дитини, яка відчула зростання стресу, домінує відчуття розчарування. Це не просто короткочасний настрій, а стан, пов’язаний зі зниженням рівня дофаміну — нейромедіатора, який впливає на мотивацію, цікавість і здатність концентруватися. Коли дитина живе у середовищі, де переважають невизначеність і страх, мозок поступово починає економити ресурси, знижуючи емоційну чутливість. У результаті замість цікавості до світу з’являється апатія або втома, а будь-яка активність вимагає надзусиль.
Дослідження також показало, що у кожній п’ятій родині діти й батьки відчувають однакові емоції — передусім хвилювання. Це означає, що діти часто «зчитують» тривогу дорослих, навіть якщо ті намагаються не показувати її. Психологи наголошують: емоційний стан батьків є найпотужнішим каналом впливу на дитину. Коли дорослий не має внутрішнього ресурсу, дитина втрачає відчуття опори, навіть якщо фізично поруч з нею є хтось, хто її любить.
Особливо вразливою групою виявилися старші підлітки. Дві третини з них — 67% — переживають значний рівень стресу, і це безпосередньо пов’язано зі зниженням емоційного зв’язку з батьками. Там, де цей зв’язок зберігається, лише чверть підлітків повідомляють про високий рівень напруги. Звідси випливає очевидний, але не завжди усвідомлюваний висновок: близькість і щирість у стосунках мають потужний терапевтичний ефект, який жодна технологія не здатна замінити.
Водночас технології стають для частини підлітків альтернативним джерелом підтримки. Кожен десятий опитаний звертався до штучного інтелекту з питаннями, що стосуються емоційного стану, тривоги або стосунків. Найчастіше це робили дівчата віком від 14 до 18 років. Кожна шоста з них визнає, що спілкується з цифровим співрозмовником, шукаючи розуміння чи пораду. При цьому 65% тих, хто звертається до ШІ, мають високий рівень стресу, а лише 23% характеризуються міцним зв’язком з батьками. Такі дані вказують на дефіцит емоційної підтримки в родині: там, де бракує живого діалогу, дитина намагається знайти його у віртуальному просторі.
Натомість дослідження показало, що найстійкішими до стресу є діти, які регулярно займаються улюбленою справою, мають хобі або достатню фізичну активність. Якщо у родині є спільне заняття — спорт, творчість чи навіть проста хатня справа, — рівень емоційної близькості помітно зростає, а рівень стресу зменшується як у дітей, так і в дорослих. Серед батьків, які мають спільне хобі з дітьми, 64% демонструють вищу адаптивність до стресових обставин.
Окрему увагу дослідники звернули на тілесний контакт. Обійми, здається, найпростіший спосіб підтримати дитину, але навіть ця форма близькості зникає з життя деяких родин. Шість відсотків батьків дітей 10–13 років та десять відсотків батьків старших підлітків зізналися, що ніколи не обіймають своїх дітей. Однак за словами самих дітей, ця цифра ще вища: кожна десята дитина молодшої групи та кожен п’ятий підліток практично не отримують фізичної ніжності від батьків. Різниця у сприйнятті свідчить, що навіть якщо батьки вважають, що проявляють достатньо тепла, для дітей цього може бути замало.
Дані опитування переконливо показують, що рівень емоційного зв’язку безпосередньо пов’язаний із психічною стійкістю. Половина дітей, які часто обіймаються з батьками, мають найміцніший рівень довіри та внутрішньої рівноваги. Серед тих, кого обіймають рідко або зовсім не торкаються, лише дванадцять відсотків відчувають подібну стабільність.
Психолог наголошує: щоб підтримати дитину, недостатньо просто бути поруч фізично. Важливо залишатися доступним емоційно, чути, коли дитина говорить, і навіть тоді, коли вона мовчить. Дитячий стрес не завжди проявляється у словах — іноді він звучить у тиші, у зниженні інтересу, у надмірній тривозі чи у втомі, що не минає після відпочинку.
Війна вчить українські сім’ї жити в новій реальності, де кожна форма турботи набуває більшої ваги. У світі, що втратив передбачуваність, саме батьківська увага, спільні дії й прості жести — розмова, сміх, дотик — залишаються найнадійнішим способом повернути дитині почуття безпеки.
