Родина переселенців з Вінниччини під час війни створила острівець родинного тепла для десятьох дітей

Повномасштабна війна в Україні принесла мільйони особистих трагедій і втрат, але водночас породила тисячі прикладів мужності, турботи й самопожертви. Особливої ваги в цьому контексті набувають історії родин, які не лише не зламались, а й відкрили своє серце іншим — тим, хто найбільше цього потребує. Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) є не просто формою альтернативного виховання, а моделлю, в якій сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, отримують шанс на справжнє дитинство, без сирітських інтернатів і байдужих коридорів державних установ. Однією з таких родин стала сім’я, яка переїхала на Вінниччину з Донеччини у березні 2022 року й продовжила тут місію, яку розпочала ще у мирні часи: створення дитячого будинку сімейного типу, що став новою домівкою для десяти дітей.

З Донеччини на Вінниччину: втеча від війни і нове життя

Олена Кривогорніцина разом з чоловіком заснували ДБСТ ще у 2019 році в Донецькій області. Але повномасштабне вторгнення змусило сім’ю тікати. Евакуація була роздільною: Олена вивозила п’ятьох дітей потягом, а її чоловік — ще трьох автівкою. Спочатку родина опинилася у Тиврівській громаді, де стикнулася з відсутністю школи та інфраструктури. Потім був Шаргород — але й там не було гуртків, а дорога до школи виявилася складною.

Лише після переїзду до села Якушинці родина змогла відчути стабільність. За державною субвенцією вони отримали просторий двоповерховий будинок — перший дійсно придатний простір для великої родини. Це не просто дах над головою, а простір, де діти змогли врешті оселитися в затишку, тиші й відчутті дому.

Сьогодні в родині Кривогорніциних виховується десятеро дітей. Як розповідає Олена, у їхньому дитячому будинку сімейного типу — чотири родинні групи: дві з сиротами, дві — з дітьми, позбавленими батьківського піклування. Деяких дітей вилучили з сімей через насильство чи недогляд. Для кожної дитини в родині вибудовується індивідуальний підхід, адже за словами Олени, “вони народжені серцем, а ми намагаємося замінити їм і маму, і тата”.

Створення ДБСТ для Олени було не спонтанним рішенням, а відповіддю на поклик. Її надихнув приклад знайомих, які вже пройшли цей шлях. У момент, коли біологічні доньки підросли, вона усвідомила: в неї ще достатньо сил, тепла і бажання поділитися цим з іншими дітьми. Так з’явилася сім’я, що зібрала у своєму колі десятьох дітей, кожному з яких потрібне було більше, ніж просто дах над головою.

Життя у новій родині: досвід дітей

16-річна Ніна Чижевич живе у родині Кривогорніциних з 11 років. Вона вже понад п’ять років відчуває себе невід’ємною частиною цього дому.

“Я тут прижилася, вважаю це своєю родиною. Через два роки я маю вийти з цієї сім’ї. Іноді думаю: що далі? Бо тут я знаю, що мама поруч, допоможе з уроками, нагодує. А потім зв’язок буде тільки телефоном”, — зізнається дівчина.

Це зізнання є свідченням того, що дитячий будинок сімейного типу — це не інституція. Це справжня родина, де формується почуття безпеки, прив’язаності, звички до турботи та спілкування, які стають фундаментом на все життя.

Особливу вагу має й приклад наслідування. Біологічна донька Олени вже планує разом із чоловіком створити власний дитячий будинок. “Мені завжди хотілося велику родину, батьки надихнули нас. Тепер я маю багато братиків і сестричок. І ми з чоловіком хочемо теж подарувати дітям тепло, турботу і сімейний затишок”, — говорить дівчина.

Цей процес — передача моделі турботи між поколіннями — є особливо важливим у часи, коли система захисту дітей потребує не лише ресурсів, а й людського прикладу, здатного вкорінювати культуру опіки, емпатії та відповідальності.

У часи війни дитячі будинки сімейного типу — це не просто соціальний інструмент. Це моральний орієнтир. Там, де державні механізми не завжди встигають, родини на кшталт Кривогорніциних закривають проломи в системі захисту, тримаючи своїми плечима те, що іноді не витримує система.

Їхній дім є прикладом того, як сила родини може бути більша за силу розлуки. Як особиста відвага перетворюється на спільне майбутнє. Як діти, народжені серцем, отримують не лише нове прізвище чи кімнату, а й шанс вирости з переконанням, що світ — це не лише втрати, а й любов.