Візит генерального секретаря НАТО Марка Рютте до Києва і його виступ у Верховній Раді стали не лише черговим сигналом підтримки України, а й частиною ширшої розмови про майбутнє європейської безпеки. У парламенті Рютте наголошував на незмінності зобов’язань Альянсу, ролі України як форпосту європейської стабільності та необхідності довгострокового планування оборони – не лише на роки, а на десятиліття вперед.
Цей виступ логічно вклався у його попередні заяви, зроблені вже в європейських столицях і залах Європарламенту, де Рютте дозволяв собі значно менш дипломатичний тон. Саме там пролунала фраза про те, що Європа не здатна захистити себе без США, а тим, хто вірить у протилежне, варто “продовжувати мріяти”. Для частини європейських політичних і експертних кіл це прозвучало не як тверезий аналіз, а як доктринальне закріплення залежності.
Критика зсередини Європи: не діагноз, а вирок?
Саме з цієї точки починається аргументація Доменека Руїса Девеси та Еміліано Алессандрі, оприлюднена в Politico. На їхню думку, Рютте зробив більше, ніж просто констатував військову реальність: він перетворив залежність Європи від США на політичну норму, а фактично – на стратегічну капітуляцію.
Логіка, яку критикують автори, виглядає знайомою: ядерне стримування дорівнює американській парасольці; американська парасолька дорівнює європейській безпеці; отже, будь-яка розмова про стратегічний суверенітет Європи — ілюзія. Проблема в тому, що ця схема, на переконання Девеси й Алессандрі, дедалі гірше пояснює реальний характер загроз.
Переважна більшість викликів у євроатлантичному просторі – від гібридних операцій до обмежених конвенційних сценаріїв – розгортається нижче ядерного порогу. Це визнає і саме НАТО у своїх доктринальних документах. Надмірна концентрація на ядерному факторі, застерігають автори, затьмарює значення інших елементів оборони: маси звичайних сил, стійкості тилів, логістики, розвідки, протиповітряної оборони та промислової глибини. Саме тут Європа слабка – не через фатальну неспроможність, а через багаторічний політичний вибір.
Крім того, ядерна дилема Європи, на думку аналітиків, давно перестала бути бінарною. Континент не приречений обирати між повною залежністю від США і повною вразливістю. Дискусія про роль французького та британського стримування в ширшому європейському контексті – складна, але вже не табуйована. Відмахуючись від неї аргументом про захмарну вартість “європейської бомби”, Рютте, за логікою авторів, просто уникає серйозної розмови про еволюцію європейської стратегічної суб’єктності.
Окрема лінія критики – ставлення генсека НАТО до ідеї “європейського стовпа” в Альянсі. Девеса й Алессандрі визнають: сьогодні найбільша додана вартість ЄС – це формування спільного оборонного ринку, і Єврокомісія справді рухається в цьому напрямку. Але зводити європейські можливості лише до майбутніх реформ – означає ігнорувати те, що вже існує. Європейські країни разом мають сучасні авіаційні сили, підводний флот світового рівня, потужні ВМС, розвинені ракетні й ППО-системи, кіберспроможності, космічні активи та одну з найбільших у світі оборонних промислових баз. У випадку України європейські союзники, включно з Францією, суттєво наростили і розвідувальний внесок.
Проблема, за їхнім висновком, не у нестачі ресурсів як таких, а у фрагментації – національній, індустріальній, технологічній – та хронічному недоінвестуванні критичних «єднальних» спроможностей: боєприпасів, військової мобільності, ISR, супутників, дозаправки в повітрі, інтегрованих систем командування. І саме тут риторика про “фантазії суверенітету” здатна вбити політичний імпульс до змін швидше, ніж будь-які російські ракети.
Інша перспектива: проблема не в Рютте, а в Європі?
Втім, існує й альтернативне прочитання слів генсека НАТО – значно менш популярне у публічній дискусії, але не менш важливе. Воно починається з простого запитання: яка саме країна десятиліттями саботувала збільшення оборонних витрат, іронізувала над цільовими показниками 3,5–5% ВВП і наполягала, що “дивіденди миру” триватимуть вічно? Відповідь очевидна – Іспанія. І не лише вона.
У цьому сенсі Рютте не зобов’язаний бути ввічливим. Його робота – не компенсувати політичну нерішучість європейських столиць компліментами. Його завдання – очолювати військово-політичний союз, у якому відповідальність розподілена між 32 членами. А от завдання цих 31 країни – нарешті зробити належний внесок: збільшити витрати, об’єднати роздроблений оборонно-промисловий сектор (де кількість типів основних бойових танків давно стала мемом), сформулювати європейську військову доктрину і вкластися у стратегічну автономію не на рівні декларацій, а на рівні бюджетів і контрактів.
Рютте часто свідомо або несвідомо неправильно розуміють. Він не закликає до покори Вашингтону і не пропонує Європі “змиритися”. Йдеться про визнання жорсткого військового факту: у найближчі п’ять і більше років значна частина критично важливих спроможностей – від стратегічної логістики і супутникового забезпечення до дозаправки і командних систем – залишатиметься в руках США. Проблема в тому, що для багатьох європейських читачів “військові можливості” досі зводяться до підрахунку танків або літаків, не доходячи до значно менш видимих, але визначальних параметрів – пропускної спроможності, розвідки, космосу.
Показово, що реальні дискусії про глибоку інтеграцію європейської оборонної промисловості досі ведуться переважно на експертному рівні. Коли ж справа доходить до великих грошей, будь-яка ідея “європейської незалежності” розбивається об національні промислові інтереси. Достатньо згадати історію проєкту FCAS, щоб зрозуміти, наскільки крихкими залишаються амбіції стратегічної автономії.
Провал політичної логіки “європейської оборонної автономії”
FCAS (Future Combat Air System) задумувався як флагманський проєкт європейської оборонної інтеграції: спільна програма Франції, Німеччини та Іспанії зі створення винищувача нового покоління і цілого “бойового повітряного комплексу” – з дронами, сенсорами, штучним інтелектом і єдиною системою управління. У політичній риториці FCAS подавався як відповідь Європи на американські платформи на кшталт F-35 і як матеріальне втілення стратегічної автономії.
На практиці ж проєкт майже від самого початку загруз у міждержавних і міжкорпоративних конфліктах. Французька Dassault і німецька Airbus Defence так і не змогли домовитися, хто контролюватиме ключові технології, інтелектуальну власність і архітектуру системи. Кожна сторона наполягала на захисті власної промислової бази, робочих місць і експортних перспектив, тобто діяла в логіці національної, а не європейської оборонної політики.
У результаті політичні декларації про “спільну європейську спроможність” постійно наштовхувалися на банальне запитання: хто саме буде головним підрядником, хто ухвалює рішення і хто заробляє? Кожна спроба компромісу супроводжувалася затримками, переглядом етапів і публічними кризами довіри між партнерами. Показово, що паралельно Німеччина без особливих вагань зробила ставку на закупівлю американських F-35 — тобто на готове рішення поза межами “європейської автономії”.
Саме тому FCAS часто наводять як приклад того, що Європа здатна багато говорити про стратегічну незалежність, але не готова платити за неї політичну ціну — у вигляді поступок суверенітетом, промисловими преференціями і національним контролем над оборонними програмами. У цій логіці автономія залишається гаслом, поки вона не починає реально загрожувати усталеним національним інтересам.
“Він каже правду – і саме це дратує”: реакція публіки на заяви Рютте
Реакція на слова Марка Рютте вийшла далеко за межі експертних колонок і перемістилася в публічний простір – соціальні мережі та дискусійні платформи. Саме там оголилися ключові лінії розлому в європейському сприйнятті безпеки.
Одна з домінантних позицій зводиться до простого формулювання: Рютте не говорить нічого приємного, але говорить неприємну правду. У цій логіці його різкість сприймається не як політична диверсія, а як реакція на десятиліття самообману. Європа, мовляв, звикла жити з відчуттям стратегічного комфорту, поки США брали на себе ключові функції – від ядерного стримування до логістики, розвідки і командування. І тепер будь-яке пряме нагадування про цю залежність сприймається як образа, а не як адекватна оцінка.
Звідси й аргумент: підривати вже нічого, адже трансатлантична рівновага була зруйнована не Рютте, а зміною американської політики, насамперед за Трампа. В цій оптиці головне завдання Європи – не сперечатися з формулюваннями генсека НАТО, а “вийти з ілюзій”, переозброїтися, координуватися і готуватися до гірших сценаріїв. Причому це стосується не лише ЄС, а й Великобританії та інших європейських партнерів.
Протилежна позиція апелює до статистики і підозри в маніпуляції. Її прихильники нагадують: Європейський Союз уже є другим у світі за сукупними оборонними витратами, а риторика “катастрофічної слабкості” вигідна передусім військово-промисловому комплексу. З цієї точки зору, Рютте не просто перебільшує – він навмисно драматизує ситуацію, щоб утримати єдність НАТО через страх і залежність, навіть якщо це підриває довіру всередині Європи.
Цей табір також часто ставить під сумнів саму необхідність масштабного переозброєння, запитуючи скептично і прямо: хто саме має напасти на Європу? Росія? Якщо Україна буде належно підтримана й інтегрована в європейський простір, Кремль, на їхню думку, буде надовго нейтралізований. Китай – економічно залежний від європейського ринку і не зацікавлений у прямому конфлікті. США – не мають ані політичної волі, ані суспільної підтримки. У цій логіці переозброєння виглядає не як відповідь на загрозу, а як спроба старих еліт продовжити контроль над застарілими технологіями й фінансовими потоками.
Між цими двома полюсами виникає третя, більш прагматична позиція. Вона виходить із того, що Рютте – не європейський лідер, а керівник трансатлантичного альянсу, і його завдання – забезпечити функціонування НАТО в період нестабільності, а не формулювати проєкт європейської автономії. Європейські держави самі добровільно поставили себе в ситуацію, коли не здатні вести тривалу війну високої інтенсивності без американської підтримки – через нестачу боєприпасів, промислових потужностей, систем управління і залежність від американських платформ.
У цій рамці слова Рютте – не прояв зневаги, а сигнал тривоги. Факт, а не політична позиція. Більшість європейських ВПС, наприклад, у разі масштабного конфлікту залишаться критично залежними від США: без доступу до оновлень програмного забезпечення, запасних частин і боєприпасів американські літаки – включно з F-35 – швидко втратять боєздатність. Те саме стосується супутникових систем, стратегічної розвідки та логістики.
Парадокс у тому, що навіть усвідомлюючи цю залежність, європейські держави часто роблять вибір, який її лише поглиблює – замість масових замовлень європейської техніки, що могли б оживити власну промисловість. І саме за це, а не за різкі формулювання, критики в цій групі пропонують спрямовувати політичний гнів.
Критики Рютте справедливо застерігають від іншої крайності – нормалізації логіки постійної війни. Європейський проєкт історично будувався як альтернатива мілітаризованому мисленню, і перетворення стратегічної автономії на самоціль ризикує підмінити політику безпеки політикою страху. Сильна оборона не дорівнює готовності воювати нескінченно; вона має залишатися інструментом запобігання війні, а не її прийняття як норми.
У цьому сенсі справжній виклик для Європи – не вибір між США і “суверенітетом”, і не суперечка з генсеком НАТО, а спроба поєднати дві, на перший погляд, несумісні логіки: підготовку до найгіршого сценарію і збереження політичного проєкту миру. Без цього будь-яка дискусія – чи то про 5% ВВП, чи про F-35, чи про європейський стовп у НАТО – ризикує залишитися або технічною, або ідеологічною, але не стратегічною.
