У британських політичних колах поведінку Дональда Трампа дедалі частіше називають “транзакційною”, тобто такою, що ґрунтується на логіці взаємної вигоди і короткострокових інтересів, а не на стабільних і довгострокових зобов’язаннях між союзниками. Американському президенту також закидають політичний газлайтинг і соціопатію. Очевидно, що європейці роздратовані, а подекуди і розлючені ставленням до них Трампа і особливо його суперечливими вимогами на кшталт “Стій там – іди сюди”.
На цьому тлі в Лондоні поступово змінюють підхід до безпекової політики. Більше уваги приділяється практичним і технологічним формам оборонної співпраці. У цьому контексті Україна дедалі частіше розглядається не лише як отримувач допомоги, а і як партнер, чий бойовий досвід та оборонні інновації стають важливою частиною ширших європейських дискусій про майбутню систему безпеки.
Транзакційний союз: як Лондон реагує на тиск Вашингтона
У коментарі виданню The Guardian британський міністр Пат Макфадден фактично окреслив нову рамку відносин між Лондоном і Вашингтоном на тлі загострення ситуації навколо Ірану та Ормузької протоки. Він наголосив, що Сполучене Королівство не зобов’язане автоматично виконувати кожну вимогу США, навіть якщо йдеться про союзника стратегічного рівня.
Його заява стала реакцією на публічні претензії Дональда Трампа, який вимагає від союзників активнішої військово-морської участі для забезпечення судноплавства в Ормузькій протоці та пов’язує це з ширшою підтримкою американської позиції в конфлікті з Іраном. Трамп також натякає, що недостатня участь партнерів може позначитися на майбутній підтримці НАТО, що додає напруги у трансатлантичні відносини.
Макфадден описав підхід нинішнього американського президента як “транзакційний”, тобто такий, що базується на обміні послуг і очікуваній взаємній вигоді. Водночас він підкреслив, що Британія розглядає ці заяви як політичну риторику, а не безпосередній сигнал до зміни стратегічного курсу. За його словами, ключовим залишається довгостроковий характер британсько-американського партнерства, яке, на його думку, здатне пережити будь-які політичні цикли та персоналії лідерів.
На практичному рівні Лондон демонструє обережну позицію: замість відправки військових кораблів розглядається варіант технічної підтримки, зокрема у вигляді протимінних безпілотних систем. Це дозволяє уникати прямої участі в потенційній ескалації, зберігаючи водночас внесок у безпеку морських маршрутів.
У британському уряді також підкреслюють, що обговорення конкретних форм участі триває на рівні лідерів держав, а загальна лінія полягає у підтримці оборонних дій, а не у приєднанні до наступальних операцій. Таким чином, Лондон намагається балансувати між збереженням союзницьких зобов’язань у межах НАТО та небажанням втягуватися у новий етап ескалації на Близькому Сході.
“Невдячні союзники”: наратив Трампа про НАТО
Тема невдячних союзників для Трампа не нова. Нагадаємо, що у січні цього року він активно педалював у медіа проблему “якості” союзницької участі в операціях НАТО, зокрема в Афганістані. У розмові з Fox News Трамп взагалі поставив під сумнів готовність Альянсу діяти на рівних із США. Він заявив, що не впевнений, чи НАТО взагалі виконає свою ключову функцію взаємного захисту у випадку загрози для Америки.
Логіка аргументації Трампа також впізнавана: союзники, мовляв, були присутні у війні, але “трималися трохи позаду” і не брали на себе такого ж рівня ризику, як американські війська. Це давній наратив про асиметричний розподіл відповідальності всередині Альянсу, коли США, на думку Трампа, несли основний тягар, а інші країни обмежувалися символічною участю.
Подібні твердження звучать доволі іронічно на тлі реальної історії афганської кампанії, де країни НАТО діяли в рамках єдиної коаліції після 11 вересня 2001 року, а бойові втрати зазнали як американські військові, так і їхні союзники, зокрема Великобританія, Канада та інші держави, що втратили сотні своїх солдатів. Попри це, у політичній риториці Трампа акцент зміщується не на спільний характер операції, а на ідею нерівного внеску та “недостатньої віддачі” з боку партнерів.
У ширшому сенсі такі заяви вписуються в його послідовне переосмислення НАТО як не стільки системи колективної безпеки, скільки клубу з постійним балансуванням “хто кому винен”. У цій оптиці навіть наймасштабніші спільні операції Альянсу постфактум перетворюються на аргументи в дискусії про справедливість розподілу ризиків і витрат — із дедалі помітнішим підважуванням самої ідеї автоматичної взаємної оборони.
Лондон шукає більше самостійності у ядерній сфері
Британська недовіра до американських партнерів у сфері стратегічної безпеки стала помітною одразу після переобрання Дональда Трампа. За даними обговорень в оборонних колах, навіть на найвищих рівнях уряду почали серйозно ставити під сумнів надійність Сполучених Штатів як партнера. Ілюстрацією цього став крок щодо власного ядерного забезпечення: традиційно Велика Британія отримувала збагачене уранове паливо (HEU) для підводних човнів і боєзарядів від США, у межах US–UK Mutual Defence Agreement. Раніше продовження угоди на п’ять років викликало занепокоєння у Лондоні, тому уряд ухвалив рішення нарощувати власні можливості збагачення урану. Попередні президенти США погоджувалися на десятирічні продовження, а адміністрація Джо Байдена остаточно прибрала строк дії угоди, що теоретично мала б забезпечити Лондон спокоєм.
Натомість минулого року британський уряд вирішив відновити власне виробництво HEU, що аналітики трактують як сигнал серйозного падіння рівня довіри до США. У цьому контексті оголошення міністра оборони Джона Гілі про вивчення варіантів відновлення окремого ядерного паливного циклу для оборонних потреб виглядає логічним продовженням тенденції: Лондон прагне одночасно зберегти глибоку інтеграцію зі США та мати національні “резервні контури” для ключових оборонних спроможностей, що дозволяє зменшити ризики надмірної залежності від непередбачуваного союзника.
Непередбачуваний союзник: як у Європі читають дії Трампа
У британських обговореннях дедалі частіше з’являється іронічне узагальнення поведінки Дональда Трампа як своєрідний “алгоритм”: Образити союзників – Погрожувати вторгненням до союзників – Розпочати війну, нікому не кажучи – Образити союзників – Проголосити, що війну майже виграно – Образити союзників – Сказати, що союзники не потрібні і їм слід триматися подалі – Образити союзників – Благати союзників прийти на допомогу – Образити союзників, що б вони не робили.
Після цього цикл, як правило, починається знову. Поведінку Трампа розцінюють також як політичний газлайтинг, що утворює постійну червону лінію у взаєминах з ним союзників. Для значної частини європейських спостерігачів саме історія з Гренландією стала такою червоною лінією і останньою краплею. Сам факт того, що Вашингтон дозволив собі настільки різку риторику щодо країни-члена НАТО, змусив замислитися: якщо подібне можливе всередині Альянсу, то безумовна безпека вже не є гарантованою. У цьому контексті дедалі частіше говорять і про поступову зміну економічної логіки в Європі.
Традиційний акцент на політиці “вироблено в ЄС” починає трансформуватися у «Не зроблено в США чи Китаї». Йдеться не про розрив, а про переоцінку ризиків, де економічна самодостатність дедалі більше сприймається як питання стратегічної безпеки. Є і таке більш гостре потрактування політичної поведінки Трампа: він, мовляв, не схильний навіть до транзакцій. Його уявлення про угоду полягає в тому, що він отримує все, що хоче, і навіть більше за рахунок іншої сторони. Він намагається втягнути у це Велику Британію, а потім “кине рахунок на обід” і залишить союзників. Це відбудеться тоді, коли Трамп відчує, що з ним все в порядку, а не обов’язково тоді, коли ситуація стабілізується. Він шукає когось, на кого можна перекласти цю відповідальність, а потім образити його за те, що він “негідник”. Є різниця між тим, щоб бути хорошим партнером, і тим, щоб тебе використовував соціопат.
Європа, Україна і нова архітектура безпеки
Візит Володимира Зеленського до Лондона відбувся на тлі подальшого ускладнення міжнародного порядку денного, коли фокус західних столиць дедалі більше розмивається між різними кризами. У Великій Британії український президент провів переговори з прем’єр-міністром Кіром Стармером, зустрівся з представниками оборонного сектору, а також виступив перед парламентом і британським політичним істеблішментом. Окремим елементом програми стала аудієнція в короля Чарльза III, що традиційно підкреслює символічний рівень британської підтримки України.
Ключовим практичним результатом візиту стали домовленості щодо поглиблення оборонної співпраці, зокрема у сфері безпілотних систем і технологій перехоплення. За даними британських і міжнародних медіа, обговорювалися проєкти спільного виробництва дронів та розширення індустріальної кооперації між оборонними компаніями двох країн. Окремий акцент був зроблений на розвитку дешевших і масштабованих технологічних рішень, які Україна напрацювала під час війни та які можуть бути інтегровані в західні армійські системи.
У політичному вимірі виступ Зеленського у Лондоні містив чіткий меседж про роль Європи як потенційного самостійного глобального гравця. Він наголошував на здатності європейських держав діяти консолідовано і формувати власну безпекову архітектуру, не лише реагуючи на дії інших центрів сили. У британських політичних колах це корелює з дискусіями про стратегічну автономію Європи та необхідність зміцнення оборонного виробництва всередині континенту.
Водночас візит відбувся в умовах конкуренції за увагу Заходу: паралельні кризи в інших регіонах світу відсувають українське питання на другий план у глобальному інформаційному та політичному порядку денному. На цьому тлі Лондон дедалі більше виступає як один із ключових центрів координації європейської підтримки України, однак уже в середовищі менш стабільної та більш фрагментованої міжнародної політики.
