Нова хвиля протестів, що прокотилася Іраном наприкінці 2025 – на початку 2026 року, знову засвідчила: країна перебуває не в черговій “турбулентності”, а в хронічній кризі легітимності. Формальним тригером стало різке падіння курсу ріала: долар на відкритому ринку на короткий час сягнув 1,45–1,5 млн ріалі. Однак соціальне підґрунтя протестів значно глибше.
Вуличні акції почалися з базарних страйків у Тегерані, насамперед серед торговців імпортною електронікою та технікою, які виявилися затиснутими між обвалом валюти й катастрофічним падінням купівельної спроможності. Втім, як і у 2017, 2019 та 2022 роках, протести дуже швидко вийшли за межі корпоративного невдоволення. До них долучилися студенти, пенсіонери, працівники бюджетної сфери, а географія охопила щонайменше половину іранських провінцій – від Ісфагана й Хамедану до Лурестану та Фарсу.
Вирішальним виявився не сам економічний удар, а те, як швидко змінився зміст протестів. Спершу люди виходили через ціни, зарплати й обвал ріала, однак уже за кілька днів розмова на вулицях вийшла за межі економіки. Замість вимог щодо курсу чи соціальних виплат дедалі частіше лунали прямі політичні гасла: “Смерть диктаторові”, “Ця система вкрала наше майбутнє”. Економічна криза в цьому сенсі не створила новий конфлікт, а лише оголила давно накопичену дистанцію між суспільством і владою.
Ціна нестабільності: жертви, страх і втома
За повідомленнями іранських медіа та правозахисних організацій, протести вже призвели до людських жертв – загиблих серед протестувальників і силовиків, зокрема членів формування «Басідж». Йдеться також про сотні затриманих і поранених. Проте важливіше інше: страх більше не працює як універсальний запобіжник. Показовою є фраза іранської студентки, яка пояснювала свою участь у протестах із саркастичною прямотою:
“А чому б нам не протестувати? У нас же все так добре“.
Це відображає накопичене виснаження суспільства. За останні роки іранці пережили пандемію, санкції, масові репресії після руху “Жінка, життя, свобода”, ізоляцію та, у 2025 році, удари по ядерній інфраструктурі. У такому контексті навіть загроза смерті не зупиняє протести, а скоріше підсилює їхню напругу та політичну рішучість.
Економічна криза: технічна проблема чи структурний колапс?
Обвал ріала – лише верхівка айсберга. За останнє десятиліття іранська валюта знецінилася з приблизно 30 тисяч ріалів за долар до майже 1,5 мільйона. Навіть у 2021 році долар коштував близько 250 тисяч: нинішні показники означають руйнування заощаджень, зникнення середнього класу та стрімке зубожіння працюючих верств.
Інфляція офіційно перевищує 40%, а за окремими категоріями “харчі”, “медикаменти” сягає 50–70% рік до року. За оцінками МВФ, економічне зростання Ірану впало з 5,7% у 2023 році до прогнозованих 0,6% у 2026-му.
Причини добре відомі:
-міжнародні санкції й обмежений доступ до валютних резервів;
-падіння нафтових доходів після ескалації з Ізраїлем;
-хронічний бюджетний дефіцит;
-системна корупція та багаторівнева валютна система.
Саме мультикурсовий режим, запроваджений ще в 1980-х, перетворився на джерело ренти й тіньових схем. Як зазначало видання Tejarat News, він “не створив стабільної підтримки виробникам і породив тотальну невизначеність для інвестицій”.
Відповідь влади: реформи без довіри
Реакція адміністрації президента Масуда Пезешкіана виглядає логічною з технократичного погляду, але дедалі менш переконливою політично. Влада зробила ставку на кадрові перестановки та валютні реформи, зокрема повернула на ключову позицію в Центробанку Абдольнасера Гемматі – фігуру досвідчену, але вкрай суперечливу.
Його повторне призначення, здійснене в обхід парламенту, спровокувало відкритий конфлікт із радикальним крилом Меджлісу й стало ще одним свідченням внутрішнього розколу еліт. Характерно, що критика лунала не лише з боку опозиції, а й від ультраконсерваторів, які звинувачували уряд у “зневазі до волі народу”.
Оголошене скасування пільгового курсу для імпорту базових товарів супроводжувалося обіцянкою прямих виплат громадянам, аби ліквідувати “корупцію і хабарництво”. Втім, навіть сам президент публічно визнав: гнів спрямований не назовні, а проти держави як такої, і “немає сенсу шукати винних в Америці”. Це рідкісне, майже відчайдушне зізнання, яке водночас підкреслює межі можливостей уряду в системі, де ключові важелі зосереджені поза виборною владою.
Зовнішній контекст: Іран між ударами, санкціями та ситуативними союзами
Внутрішня криза Ірану розгортається на фоні складної зовнішньополітичної ситуації, де країна одночасно стикається з військовим тиском, санкційною ізоляцією та обмеженою підтримкою формальних союзників. Після 12‑денної війни влітку 2025 року та ударів по ядерній інфраструктурі Ізраїль остаточно закріпився в ролі зовнішнього ворога для режиму, але водночас його дії підривають і внутрішню стабільність Тегерана: підірвані нафтові доходи, посилений відтік валюти та загострені інфляційні очікування зробили економічні проблеми невід’ємною частиною повсякденної свідомості громадян. Парадоксально, але саме воєнне протистояння з Ізраїлем перетворило економічну кризу на конкретний політичний виклик для мільйонів іранців.
Адміністрація США під керівництвом Дональда Трампа зайняла жорстку позицію: прямі удари по ядерних об’єктах і відкрите попередження про можливі нові дії водночас поєднуються з натяками на “інший Іран”, що активно підхоплює емігрантська опозиція. Для внутрішньої ситуації це створює подвійний ефект: влада використовує загрозу США для виправдання репресій, а протестувальники дедалі частіше бачать у зовнішньому тиску можливість для змін, а не основну причину своїх проблем. Досвід попередніх років навчив іранське суспільство скепсису: надії на зовнішню підтримку режимозміни поки що не більше ніж потенціал для маневру.
Москва формально залишається союзником Тегерана, але власні проблеми Росії та війна проти України значно обмежили її здатність підтримувати Іран. Союз двох режимів, які перебувають під санкціями та конкурують на тіньових ринках, більше не гарантує стабільності; російська підтримка дедалі частіше сприймається як символ міжнародної ізоляції, а не як ресурс для виходу з кризи.
Пекін, хоч і залишається найважливішим партнером Ірану, діє надзвичайно прагматично: Китай зацікавлений у доступі до дешевої нафти та стабільності транзитних маршрутів, але не готовий втручатися у конфлікти з США чи Ізраїлем або асоціювати себе з можливим колапсом режиму. Відсутність політичного ризику з боку Китаю підкреслює холодну реальність для Тегерана: жоден “великий союзник” не компенсує внутрішніх проблем і не врятує режим.
У сукупності зовнішні чинники не створили кризу, але значно прискорили її прояв. Ударні дії Ізраїлю, американський тиск, обмежені можливості Росії та прагматизм Китаю зняли останні ілюзії щодо стратегічної маневреності влади. У такій конфігурації нинішні протести набувають нового сенсу: це вже не просто вимога зупинити інфляцію чи корупцію, а реакція суспільства на усвідомлення власної геополітичної самотності.
Коли економіка стає політикою: сценарії майбутнього
Сьогоднішні протести дедалі менше нагадують боротьбу за курс валюти й дедалі більше – відкрите заперечення теократичної моделі. Гасла проти аятоли Алі Хаменеї, заяви студентів про “47 років вкраденого майбутнього” і публічні звернення Рези Пехлеві формують альтернативний політичний наратив.
Втім, історія Ірану показує, що робити поспішні прогнози не варто. Режим неодноразово демонстрував здатність одночасно обмежено застосовувати насильство, тактично витримувати паузи, розділяти протестні хвилі локальними поступками та апелювати до страху перед зовнішнім втручанням.
Навіть нині влада діє відносно стримано, намагаючись не допустити ескалації, яка могла б створити привід для прямого міжнародного втручання. Але структурна проблема залишається: економічні реформи більше не можуть компенсувати політичну глухоту.
Іран увійшов у фазу, коли питання звучить не “як стабілізувати ріал”, а чи здатна система відновити суспільний договір. Відповідь на нього визначатиме не лише внутрішнє майбутнє країни, а й баланс сил на всьому Близькому Сході.
Як Захід прочитує іранські протести: різні оптики – спільний висновок
Міжнародні медіа дедалі уважніше стежать за подіями в Ірані, пропонуючи різні аналітичні рамки — від тактичних рішень влади до ознак системної кризи. Попри відмінності у фокусах, ці прочитання сходяться в одному: нинішні протести значно виходять за межі суто соціально-економічного невдоволення.
The Guardian: тактичний поворот без довіри
The Guardian звертає увагу на те, що в Тегерані відбувається своєрідний тактичний зсув. Замість негайного силового придушення влада декларує готовність “почути легітимні вимоги” протестувальників і навіть обіцяє створити механізми діалогу з представниками вулиці. На цьому тлі видання скептично зауважує: попередній досвід іранського суспільства – від 2017 до 2022 року – тісно пов’язаний саме з жорсткими репресіями, що робить саму ідею переговорів малопереконливою.
Водночас The Guardian наполягає на ширшому контексті: внутрішні протести розгортаються паралельно з посиленням зовнішнього тиску – наслідками війни, загостренням навколо ядерної програми та санкційною ізоляцією. Таким чином, Іран опиняється під подвійним навантаженням – внутрішнім і зовнішнім – без очевидних інструментів для швидкого виходу з кризи.
The Times of Israel: масштаб і політична вага
The Times of Israel робить акцент на масштабності протестів, називаючи їх найбільшими з 1401 року за іранським календарем (2022-го за григоріанським). Видання детально фіксує закриття крамниць, страйки на базарах і символічну роль торгових середовищ, які традиційно виступали індикатором глибших суспільних зрушень.
Особливу увагу приділено мові вулиці: гаслам “Смерть диктаторові” та, в окремих регіонах, навіть вигукам на підтримку повернення династії Пехлеві. Для західної аудиторії цей ракурс важливий тим, що показує: йдеться не лише про інфляцію чи курс валюти, а про потенціал ідеологічного та ідентифікаційного виклику для ісламської республіки.
CNN: вулиця як симптом багатошарової кризи
CNN пропонує ще ширшу рамку аналізу, розглядаючи протести як один із проявів комплексної деградації системи. У центрі уваги – одночасне виснаження економіки, хронічна водна й енергетична кризи, поширення повсякденної громадянської непокори та ослаблення регіонального стримування Ірану.
У цій логіці вулиця – не першопричина, а індикатор: знак того, що верхівка влади стикається з багатовимірною кризою, де прості силові чи економічні рішення більше не працюють, а простір для маневру стрімко звужується.
Bild: момент оголення слабкості
Німецький таблоїд Bild зосереджується на символічному зламі – відеокадрах, де сили безпеки відступають під тиском протестувальників. Для іранського контексту це майже немислима сцена, і саме вона, на думку видання, вперше так наочно демонструє вразливість режиму.
Bild також цитує іранських співрозмовників, які пов’язують протести не з одним фактором, а з довгим ланцюгом проблем: системним зубожінням, знищенням середнього класу, екологічною та водною кризою, залежностями, соціальними патологіями, корупцією, репресіями й повсякденним насильством держави. У такому викладі протест постає не як епізод, а як накопичений рахунок, виставлений системі.
Широке висвітлення подій не залишилося без політичних наслідків. Європейський Союз в офіційній заяві жорстко засудив арешти правозахисників і обмеження проти громадянських активістів, зокрема справу Наргес Мохаммаді, та закликав до негайного і безумовного звільнення всіх затриманих за мирну діяльність.
У США Комітет у закордонних справах Палати представників охарактеризував дії Тегерана як “шокуючі” та заявив, що іранці заслуговують на більше, ніж корумпований і неефективний режим, який ставить власні інтереси вище потреб громадян.
Разом це формує зовнішнє тло, у якому іранська криза дедалі менше сприймається як внутрішня справа і дедалі більше як виклик із міжнародними наслідками.
