Що робити з грошима під час війни: інвестиції та філософія капіталу в оцінках Тараса Кириченка

Питання про те, що робити з грошима, рано чи пізно постає перед кожним, хто почав заробляти більше, ніж потрібно на базові витрати. У періоди війни і нестабільності воно звучить особливо гостро не лише через ризики знецінення чи втрат, а й тому, що рішення про інвестиції торкається не тільки особистих інтересів, а й ширшого контексту: стосунків і близькими, відповідальності перед дітьми, ставлення до країни, в якій ти живеш. Перед тими українцями, хто зберіг бізнес, зарплати, стабільний дохід, постають питання не лише як зберегти кошти, а що робити з ними далі. Чи є морально допустимим інвестувати, коли країна воює? Чи мають гроші право працювати на особисту вигоду, поки інші віддають життя на передовій? І, зрештою, як зберегти баланс між власним добробутом і відповідальністю за спільне майбутнє? На ці питання дає відповіді Тарас Кириченко — банкір, інвестор, підприємець, член низки наглядових рад.

Тарас Кириченко розпочинає свої міркування з зауваження, що в умовах війни суспільство поділене на фронт і тил, і ті, хто перебуває в тилу та має фінансові ресурси, не можуть дозволити собі нейтральність. Він наголошує, що, можливо, найкращою інвестицією сьогодні є інвестиція в збереження країни — у її людей, економіку, майбутнє. І саме з цієї перспективи він пропонує дивитися на питання особистих грошей, незалежно від того, чи це перші серйозні заробітки, чи вже сформований капітал.

Кириченко вважає, що перші інвестиції мають бути спрямовані не в активи, а у три ціннісні речі: себе, друзів і партнера. Він зазначає, що навчання — це найважливіший старт, оскільки воно дозволяє зрозуміти себе, позбутися нав’язаних бажань і сфокусуватися на тому, що дійсно потрібно. Інвестувати в друзів, на його переконання, не менш важливо — він вважає, що формування надійного середовища має не лише емоційну, а й практичну вартість. Стосовно партнера, він наголошує, що підтримка у стосунках — це не романтика, а життєва стратегія. Це ті речі, в які варто вкладати ресурси ще до побудови класичного інвестпортфеля.

Говорячи про філософію грошей, Кириченко вважає, що вони є поганим господарем, але хорошим слугою. Він застерігає, що прагнення до накопичення заради самого факту володіння є моральним тупиком, і підкреслює, що щастя не приходить разом зі статусними речами чи дорожчими автомобілями. Масова культура формує хибні орієнтири, і саме тому важливо навчитися розрізняти свої справжні потреби від зовнішніх шаблонів.

Банкір вказує на важливість якісного освітнього середовища, зокрема peer-to-peer спільнот, у яких обмін думками є постійною практикою. Вчитися треба у тих, хто справді знається на справі, і радить не обмежуватись лише офіційними програмами — на його думку, менторство і книжки можуть дати більше, ніж класичний MBA. При цьому він визнає цінність навчальних програм, якщо вони відповідають конкретним стратегічним потребам людини.

Переходячи до технічної частини інвестування, Кириченко наголошує, що після накопичення капіталу — будь це мільйон чи десять мільйонів доларів — критично важливо побудувати збалансований, диверсифікований портфель. Він пропонує орієнтовну структуру, яку вважає адекватною:

• 40–50% активів мають бути розміщені в нерухомості — бажано дохідній, розподіленій по країнах і класах.

• 10–15% — у кеші або його еквівалентах (поточні рахунки, короткострокові облігації).

• 10–20% — у венчурних компаніях (стартапах і бізнесах із високими темпами зростання).

• 15% — в акціях, переважно американських, частково європейських.

• 15% — в інструментах із фіксованою дохідністю (облігації, ETF, фонди, приватний борг).

Окремо банкір допускає незначну частку спекулятивних інструментів, таких як криптовалюта чи нестандартні активи, але наголошує, що обсяг таких вкладень має бути мінімальним. Головним принципом, є здатність витримати втрату — якщо падіння одного класу активів вибиває людину з психологічної рівноваги, це означає, що структура портфеля побудована неправильно.

Кириченко вважає правильним мати частину активів в Україні, але не більше половини. Слід орієнтуватися на частку 25–50% в межах країни, а решту тримати в інших юрисдикціях. Україна має певні інструменти для інвестування навіть в умовах війни:

• облігації внутрішньої державної позики в гривні, які перекривають інфляцію;

• нерухомість як класичний інструмент для середнього класу;

• корпоративні облігації — зокрема, «Нової пошти» чи «Новопей»;

• депозити в іноземній валюті.

Він зазначає, що фондового ринку в Україні наразі не існує в повноцінному вигляді, але сподівається, що ця ситуація зміниться в перспективі.

Банкір окремо звертає увагу на нові сектори — військові технології (мілтех) та енергетику. Він наголошує, що мілтех — це потужний тренд, однак більшість гравців цього ринку ще не готові до прозорої взаємодії з інвесторами. У галузі енергетики, на його думку, перспективи будуть залежати не від виробництва, а від можливості реалізовувати енергію. Якщо інвестор має покупця — це може бути вигідною справою. Якщо ні — економіка проєкту не складеться.

Кириченко відкрито говорить про власні помилки у сфері стартап-інвестування. Він визнає, що інвестував занадто рано, не завжди обирав якісні проєкти, іноді працював без належного юридичного оформлення. Набагато безпечніше зробити двадцять дрібних інвестицій, ніж вкласти велику суму в одну компанію, сподіваючись на диво. Такий підхід знижує ризики й дозволяє діяти системно.

На завершення Кириченко торкається теми передачі капіталу наступним поколінням. Він вважає, що великі суми, які діти отримують без зусиль, можуть зруйнувати мотивацію до самореалізації. Наприклад, якби сам у юності мав на рахунку кількасот тисяч доларів, то, ймовірно, не займався би бізнесом із тією самою наполегливістю. Замість безумовної передачі коштів він радить створювати цільові фонди, які дають доступ до грошей лише на певних умовах. Але ключовим у цій передачі є не ресурси як такі, а розуміння того, як поводитися з грошима, навіщо вони, і як вони співвідносяться з життєвою стратегією.