У європейській політиці майже не залишилося табуйованих тем: навіть ідея відмови від власної державності заради безпеки й стабільності перестає бути фантастикою. Те, що ще десять років тому вважалося радикальною маргінальною ідеєю, сьогодні вимовляється з президентського кабінету спокійно й без емоцій.
Так, днями президентка Молдови Мая Санду публічно заявила: якби відбувся референдум про об’єднання з Румунією, вона проголосувала б “за”. Її аргумент прагматичний: маленькій країні дедалі складніше залишатися демократією, зберігати реальний суверенітет і витримувати російський тиск без дієвих гарантій безпеки.
Ця заява важлива не лише як жест у бік Бухареста чи сигнал Москві. Вона оголює ширшу реальність: у світі, де імперські амбіції знову легітимізуються силою, сам факт державності не дорівнює захищеності. І питання, яке сьогодні звучить у Кишиневі, завтра може постати перед всім східноєвропейським простором, включно з Україною.
Маленька держава поруч із великою: чому “суверенітет сам по собі” не працює
Молдова – країна з населенням близько 2,4 млн осіб. Її людський і економічний масштаб більше нагадує велике українське місто, ніж державу, яка здатна “потягнути” повний спектр інститутів безпеки, модернізації та соціальної стійкості.
У 2024 році ВВП на душу населення становив приблизно $7 500, що суттєво нижче, ніж у сусідів і в рази менше за середній європейський рівень. Практичний наслідок простий: податкова база вузька, а потреби держави – повномасштабні. Армія, суди, медицина, освіта, інфраструктура, енергетика – усе треба фінансувати одночасно, але “грошовий об’єм” країни цьому не відповідає.
Сама Молдова також не має потужної енергетичної бази й тривалий час залежала від імпортованого газу. Це робило її вразливою до енергетичного шантажу: коливання цін і політичні рішення поза межами країни легко перетворювалися на внутрішні кризи.
У такій конфігурації зовнішні гранти й допомога стають не “приємним бонусом”, а частиною бюджету стабільності. Останніми роками ЄС підтримував Кишинів грантами та пільговими кредитами під бюджетну стійкість, енергетичну безпеку й реформи. Без цих ресурсів економічні проблеми набагато швидше перетікають у соціальну напругу, а потім – у політичну турбулентність.
Звідси й ланцюг, який добре пояснює реальність: слабка економіка означає вузьку податкову базу, слабші інститути й обороноздатність, як наслідок, залежність від зовнішньої підтримки, і далі пошук рішень, які швидко “додають” стабільності. Саме він пояснює, чому лідерка прозахідного курсу може говорити про об’єднання передусім як про опцію виживання.
Об’єднання: не сентиментальність, а економічно-безпековий розрахунок
Ідея об’єднання Молдови з Румунією не нова. Але фраза Санду про те, що вона проголосувала б “за”, різко підняла ставки, бо прозвучала з президентського рівня – без традиційного дипломатичного “але”.
Ключове тут не лише мова чи історія, а набір дуже конкретних речей: доходи, соціальні стандарти, доступ до ринку й безпекові гарантії. Румунія – член ЄС з 2007 року і член НАТО з 2004-го. Це означає доступ до спільного європейського ринку, свободу руху, навчання й роботи, а також “колективну оборону” як фундаментальну зміну балансу ризиків.
Важливий місток: переваги “румунського громадянства” і “об’єднання держав” – не тотожні. Частина молдован і так отримує румунські паспорти й користується можливостями ЄС у персональному вимірі. Об’єднання ж означає іншу вагу рішення з урахуванням територій, інституцій, міжнародних зобов’язань, реакції зовнішніх гравців і, головне, внутрішнього суспільного мандата.
І от тут – холодний душ: сьогодні молдовське суспільство загалом не підтримує ідею об’єднання. За одним із торішніх опитувань близько 62% були “проти” й близько 28% – “за”. Інше велике опитування показало, що 61,5% респондентів виступили проти об’єднання, тоді як 31% – за. Це важливо, бо тема більше схожа на політичну стратегію під тиском, ніж на масовий рух. Причини теж прагматичні: страх ескалації, втома від нестабільності, різна ідентичність регіонів, а також “придністровський вузол”, який робить будь-які прості сценарії ризикованими.
Що реально означає “румунський вектор” для молдован
Важливо розуміти, що для значної частини населення Молдови європейський вибір давно перестав бути геополітичною абстракцією. За різними оцінками, від 800 тисяч до мільйона молдован уже мають румунські паспорти або право на їх отримання за походженням. Фактично йдеться про майже третину населення країни, яка юридично або напівюридично вже інтегрована в простір ЄС – працює, навчається, отримує соціальні виплати чи медичні послуги за європейськими правилами.
Це створює унікальну ситуацію: держава залишається формально поза ЄС і НАТО, але значна частина її громадян живе за правилами цих структур. У короткостроковій перспективі це пом’якшує бідність, оскільки гроші з-за кордону підтримують внутрішнє споживання. Але в довшій перспективі це виснажує саму Молдову: активні, мобільні, працездатні люди вбудовуються в інші економіки, тоді як у країні залишається старше населення, яке потребує соціальної підтримки.
У такому контексті об’єднання з Румунією виглядає для частини еліт не як романтичний жест, а як спосіб “узаконити” те, що вже відбувається де-факто. Румунія для Молдови – не просто сусід, а інституційний якір: більший бюджет, сильніша держава, доступ до структурних фондів ЄС, інтеграція в європейські транспортні, енергетичні та фінансові мережі.
Різниця масштабів тут критична. Економіка Румунії у десятки разів більша за молдовську, а її держава здатна залучати мільярди євро європейських інвестицій на дороги, цифровізацію, енергетику й оборону. Для Молдови це означало б не лише вищі зарплати й пенсії, а й радикально інший рівень інфраструктури й адміністративної спроможності.
Але тут же з’являється і зворотний бік: об’єднання – це не “м’яка інтеграція”, а складний політико-правовий процес із непередбачуваними наслідками. Він потребує не лише згоди молдовського суспільства, а й готовності Бухареста взяти на себе економічний тягар і геополітичний ризик. Фактично Румунія отримала б на своєму кордоні не просто нову провінцію, а потенційну точку конфлікту з Росією через Придністров’я.
Саме тому в реальній політиці ідея об’єднання працює радше як стратегічний важіль. Вона підвищує ціну Молдови для Заходу, сигналізує Москві, що Кишинів має альтернативи, і водночас тисне на Євросоюз: або ви прискорюєте інтеграцію, або країна почне шукати інші інституційні “якорі”.
Повільний Захід і “швидка Москва”
Для Молдови інтеграція до ЄС – логічний шлях до добробуту й інституційної стійкості. Але цей шлях структурно повільний. Розширення ЄС передбачає роки й десятиліття переговорів, реформ, узгоджень і внутрішньої політики самих країн-членів.
Навіть коли є політична воля, країна-кандидат має пройти довгу дистанцію, оптимізуючи роботу судової системи, антикорупційні стандарти, економічні правила та інституційну спроможність. На цьому фоні Росія діє інакше: швидко й гібридно – через фінансування проросійських сил, дезінформацію, економічні важелі, політичні проєкти, розгойдування протестів і криз.
Цей дисбаланс – “повільний Захід проти оперативної Москви” – і змушує еліти малих держав думати категоріями не ідеальної процедури, а мінімального часу до реальної безпеки.
Придністров’я як геополітична пастка
Окремим болем залишається Придністров’я, регіон, який де-факто не контролюється центральною владою, із проросійськими збройними формуваннями та присутністю російських військових. Це “сіра зона” на європейських кордонах й сильний запобіжник проти будь-якого швидкого, прямолінійного рішення.
Москва може використати Придністров’я як важіль ескалації або постійного тиску – і вже використовує його як аргумент у риториці проти європейської інтеграції Кишинева. В українському контексті це нагадує не буквальну копію, а сам принцип “замороженого конфлікту”, який у потрібний момент легко переводиться в гарячу фазу, як це було з Донбасом у 2014 році.
Тому будь-який сценарій – чи то глибша євроінтеграція, чи то гіпотетичне об’єднання – упирається в цей вузол. І без розв’язання “сірої зони” країна ризикує залишатися в системі зовнішніх залежностей, навіть роблячи формально правильні проєвропейські кроки.
Це не лише про Молдову
Кордони в Європі знову стають рухомими не через історичну ностальгію, а через брак реальної безпеки. Сьогодні вирішує не стільки територія, скільки те, до яких інституцій ти під’єднаний: хто тебе захищає, хто дає ринок, енергію, гроші й політичну вагу.
Саме тому слова Маї Санду важливі: малим країнам дедалі важче виживати наодинці. Коли Захід пропонує роки процедур, а Росія – тиск тут і зараз, з’являється спокуса шукати швидші й радикальніші рішення.
Для України це болісно знайома логіка. Там, де немає швидких і чітких гарантій, завжди з’являється хтось, хто нав’язує свої. Тому нова безпекова архітектура Східної Європи має бути не повільною і паперовою, а реальною – такою, що захищає сьогодні, а не колись потім.
Тетяна Вікторова
