Життя в умовах повномасштабної війни поступово перетворилося на нову норму – українці скоригували свої очікування, адаптувалися до обмежень і навчились виживати у тривалому стресі. Зниження рівня життя вже не викликає шоку, а скоріше, сприймається як побічний ефект реальності, що триває вже декілька років поспіль. Втім за зовнішньою стійкістю приховані складні внутрішні процеси, бо люди продовжують жити, працювати, допомагати іншим. Водночас накопичена втома, тривожність і невизначеність дають про себе знати. У цих умовах змінюються не лише звички й пріоритети, а й саме відчуття якості життя, сенсу та психологічної стабільності. Ці зрушення, непомітні на перший погляд, є ключовими для розуміння суспільного стану, і їх зараз фіксують дослідники.
Психологія виживання: що показують нові дані про українців
Попри затяжну війну, втрати та постійний стрес, українці демонструють вражаючу психологічну витривалість. Дані другої хвилі дослідження благополуччя, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) за методологією британського Національного статистичного управління, демонструють складну, але показову картину внутрішнього стану суспільства.
Одразу кидається в очі помітна розбіжність між різними аспектами суб’єктивного благополуччя. Наприклад, середній рівень задоволеності життям становить лише 5,4 з 10 можливих балів, що є нижче за середні показники в країнах із розвиненими системами соціального захисту. Жителі сіл та Західної України частіше схильні оцінювати своє життя позитивніше, тоді як переселенці й мешканці великих міст демонструють помітно нижчі оцінки. Та попри складнощі, частка тих, хто оцінює своє життя зовсім низько (0–4 бали), зменшилася з 42% до 30%, а високі оцінки (7–10) вже ставлять 34% респондентів. Це свідчить про поступову адаптацію, коли люди звикають до нової реальності, навіть якщо вона далека від комфортної.
Водночас рівень щастя тримається на схожому рівні (5,6 бала) і залишається майже незмінним. Найщасливішими почуваються молодші українці до 45 років, тоді як люди старшого віку частіше говорять про емоційне виснаження.
Рівень тривожності стрімко зростає, на що вказує майже половина опитаних (46%), які оцінили свою тривожність на високому рівні. Найбільше тривожності спостерігається на Сході країни та серед літніх людей. Молодь, навпаки, демонструє нижчий рівень тривоги, хоча й емоційно реагує різкіше. Це чіткий сигнал про накопичене психологічне напруження, яке не зникає, а навпаки, поглиблюється з часом.
На цьому тлі найбільш обнадійливим виглядає показник «відчуття сенсу життя». Він залишається стабільно високим і становить 7,1 бала з 10, і, як зазначають дослідники, має потенціал до зростання навіть у кризових умовах. Це не просто цифра, а індикатор внутрішньої сили, яка допомагає триматися в умовах невизначеності та постійних викликів. Люди, які проживають у містах, що не є обласними центрами, а також українці віком 30–44 років, відзначають відчуття сенсу якнайсильніше. Попри війну, невизначеність і втрати, саме це внутрішнє переконання, що життя має сенс, залишається стрижнем психологічної стійкості.
Інтерес викликають і гендерні відмінності, так як жінки демонструють вищі показники як щастя, так і відчуття сенсу, тоді як чоловіки проявляють вищу тривожність. Це підкреслює різні емоційні механізми адаптації до кризи.
Соціологи також звертають увагу на регіональні контрасти. Схід залишається емоційно вразливим через безперервні загрози, а Захід, попри кращі загальні показники, демонструє помітне погіршення емоційної динаміки. Ймовірно, через посилення обстрілів і збільшення кількості тривог у другому півріччі 2024 року.
Загалом, результати дослідження відображають глибоку трансформацію суспільства. Українці, хоча й змушені миритися з падінням рівня життя, демонструють здатність знаходити сенс, адаптуватися та підтримувати один одного. Проте водночас потреба в системній підтримці психічного здоров’я вже давно перестала бути другорядною, оскільки вона стає базовою умовою національної стійкості.
Як змінюється психологічний клімат українців у період війни
З початку повномасштабної війни соціологічні заміри перетворилися з абстрактної статистики на дзеркало суспільної витривалості. Показники добробуту стали, немов пульс, який не завжди буває стабільним, але є чесним. Якщо порівнювати нові результати КМІС з даними за останні три роки, стає помітно, що українці не «звикли до війни», але навчилися жити попри неї.
У 2022 році, в перші місяці після вторгнення, задоволеність життям просіла до рекордно низьких значень. Люди тоді жили на адреналіні і важко було взагалі говорити про щастя чи спокій. У 2023-му році ситуація трохи вирівнялась і продемонструвала, що за шоком прийшло перше звикання. Тоді соціологи почали фіксувати повільне, але стабільне зростання показників задоволеності. До середини 2024 року лише чверть українців могли назвати себе задоволеними життям. Сьогодні ця цифра вже ближча до третини, а середній бал задоволеності піднявся до 5,4 з 10. Це все ще «середина шкали», але в контексті війни ми вже говоримо про адаптацію, а не байдужість.
Починаючи з 2023 року, настрої українського суспільства можна було описати як емоційну гойдалку з невеликими підйомами, спадом сил і постійним балансуванням між виснаженням і внутрішнім стрижнем. Якщо порівняти три роки, то стає зрозуміло, що українці не стали щасливішими, але навчилися краще триматися.
У 2023 році про задоволеність життям говорити було складно, адже на фоні нестабільності та невизначеності значна частина людей відчувала себе в стані «виживання», а не життя. Дані КМІС свідчили про досить низький рівень задоволення, коли менше третини українців могли сказати, що загалом задоволені своїм життям.
У 2024-му році ситуація залишалася складною, оскільки лише 25% респондентів відчували себе задоволеними. Проте вже у 2025 році фіксується помірне, але важливе зростання, де середній бал задоволеності життям піднявся до 5,4 з 10. Це ще не показник щасливого суспільства, але вже сигнал про те, що в умовах тривалого стресу люди навчилися формувати нову «нормальність» і частково повертати відчуття контролю над життям.
Щастя завжди сприймається, як показник більш емоційний, але менш логічний. У 2023 році близько 70% українців вважали себе щасливими. На перший погляд це дуже позитивна цифра, особливо у воєнний час, але вона швидше свідчила про мобілізацію внутрішніх ресурсів, той оптимізм, який тримався на взаємній підтримці, відчутті єдності та віри у швидкі зміни.
У 2024 році цей рівень знизився до 58% і показав, що емоційна напруга почала брати своє. У 2025-му році середній бал щастя стабілізувався на рівні 5,6 з 10. Це збереження певної рівноваги, коли люди більше не в ейфорії, але й не в суцільному відчаї.
Проте динаміка стає більш тривожною, оскільки у 2023 році рівень тривоги коливався в межах 35–38%, а у 2024-му році цей показник підскочив до 43%. Тепер же в 2025-му вже майже половина українців (46%) відчуває високий рівень тривожності. Найбільше це проявляється серед людей старшого віку та мешканців прифронтових регіонів. Хоча війна вже не новина, вона стала фоном, який постійно напружує.
Цілком зрозуміло, що такі дані можна сприймати як нагадування, що адаптація не завжди означає спокій. Часом вона супроводжується глибоким внутрішнім виснаженням, яке важко зафіксувати словами, але чітко показують цифри.
На цьому тлі виділяється один показник, який не лише не просів, а навпаки, залишився на високому рівні. Навіть у 2025 році відчуття сенсу досягло 7,1 бала з 10, що робить його найвищим серед усіх оцінених показників добробуту.
Люди можуть бути втомлені, пригнічені чи тривожні, але якщо вони розуміють, заради чого продовжують жити й діяти, то саме таке ставлення і формує стійкість. Цей сенс часто не гучний та проявляється у піклуванні про рідних, спробах бути корисним та у збереженні людяності.
Як бачимо, за всі ці роки українці пройшли непростий шлях. Показники щастя й задоволення трохи коливалися, тривожність росла, але відчуття сенсу залишалося, як внутрішній маяк. Звісно, в таких умовах люди не стали щасливішими, проте вони демонструють стійкість, що має свій внутрішній каркас із сенсу, адаптивності та поступової, хоч і крихкої спроби нормалізувати життя. І це, мабуть, найважливіша динаміка з усіх.
Під тиском: як країни тримаються на плаву під час затяжних криз
Країни, які живуть у тривалих кризах, не вимірюють добробут лише рівнем доходів чи споживання. В таких умовах на перший план виходять інші орієнтири, зокрема здатність зберігати внутрішній сенс, долати тривожність і підтримувати базову психологічну рівновагу. Досвід України, Ізраїлю, Лівану та Хорватії дає змогу порівняти різні моделі адаптації, що формувалися в складних і тривалих викликах.
Ізраїль тривалий час живе в умовах постійної воєнної напруги, проте конфлікт, який розгорівся у жовтні 2023 року, став ударом навіть для суспільства, яке здавалося загартованим. За даними досліджень, уже через кілька місяців після початку ескалації значно зменшилась частка людей, які вважали себе психічно і фізично здоровими. Якщо до війни таких було приблизно 60%, то після стало менше половини. Люди повідомляють про хронічну втому, порушення сну та зростання тривожних станів.
Попри це, важливо зазначити, що в Ізраїлі працює добре розвинена система психологічної допомоги, яка дає змогу отримати підтримку не лише у кризовий момент, а й у довготривалій перспективі. У ситуації втрати контролю саме доступ до допомоги часто стає вирішальним чинником, який зменшує ризики глибокого психологічного виснаження.
Ситуація в Лівані виглядає ще більш загрозливою, бо там війна поєднується з економічним колапсом і політичною нестабільністю. Рівень тривожності, за даними опитувань, настільки високий, що став майже звичним фоном. Молодь, зокрема студенти, часто повідомляє про вигорання вже у ранньому віці. В умовах руйнування базових сервісів навіть прості речі, як-от регулярне харчування чи стабільний режим дня, виявляються потужним захистом від емоційного виснаження. Це підтверджують і локальні дослідження, які показують, що ті, хто зберігає побутову рутину, краще справляються з психологічним навантаженням.
Слід зазначити, що в українському контексті ситуація має інші акценти. Найстійкішим показником протягом останніх років залишається саме відчуття сенсу життя. У суспільстві, яке живе в умовах повномасштабної війни, це виглядає як свідчення внутрішньої сили, сформованої не лише через виклики, а й через активну взаємопідтримку, волонтерство та готовність діяти попри втому.
Порівняно з Ізраїлем, де втома все більше проявляється у зниженні психічного стану, та Ліваном, де соціальна криза руйнує саму основу повсякденного життя, українці демонструють більш стабільну динаміку у внутрішній самоорганізації. Це дає надію, хоча водночас нагадує, що ресурси людської витривалості не є безмежними.
Приклад Хорватії, яка відновлювалась після війни в 1990-х, доводить, що без системної підтримки психічного здоров’я наслідки кризи можуть зберігатися десятиліттями. У цій країні лише після завершення бойових дій вдалося повною мірою усвідомити важливість відновлення не лише інфраструктури, а й ментального стану громадян.
Порівняння цих країн показує, що життя під тиском демонструє не лише здатність суспільства терпіти, а також вказує на важливість структур, які мають допомагати не втрачати себе. Україна, попри всі складнощі, зберігає сильний внутрішній потенціал. Однак для того, щоб цей ресурс не вичерпався, потрібна не лише витривалість людей, а й підтримка з боку держави, суспільства та систем охорони психічного здоров’я. Жити під тиском складно, а тому ефективна робота державних структур має забезпечувати підтримку психічного здоров’я та соціальної стабільності.
На превеликий жаль, Україна поки що не демонструє системної й послідовної роботи в цьому напрямі. Державні програми часто залишаються фрагментарними, ресурсів на масштабну підтримку психологічного добробуту недостатньо, а координація між різними інституціями досі слабка. Волонтерські ініціативи та громадські організації тримають ситуацію на плаву, але це не замінює системної політики. Без реальних інвестицій у доступну психологічну допомогу, просвітництво і створення комфортних умов для реабілітації, внутрішній потенціал українців ризикує вичерпатися набагато швидше, ніж могло б здаватися. Водночас досвід Ізраїлю та Хорватії нагадує, що без державної підтримки навіть найстійкіше суспільство рано чи пізно починає втрачати баланс і вразливість зростає. Україна зараз стоїть на роздоріжжі, чи зможе вона нарешті перейти від ситуативної допомоги до системної і що саме забезпечить справжню психологічну стійкість на роки вперед.
Як бачимо, всі цифри й факти говорять про те, що українське суспільство переживає складний період не лише зовнішніх загроз, а й внутрішніх трансформацій. Попри зовнішню стійкість, яка часом здається непохитною, відчуття втоми і тривоги поступово наростають, впливаючи на повсякденне життя і загальне сприйняття майбутнього.
Порівняння з іншими країнами, які мають подібний досвід кризових ситуацій, чітко вказує на роль держави у підтримці психічного здоров’я, підтверджуючи той факт, що без системної та послідовної політики навіть найвитриваліше суспільство рано чи пізно стикнеться з вичерпанням ресурсів.
