У той час як українські міста продовжують зростати і перетворюватися на осередки модернізації, інновацій та міжнародної співпраці, значна частина сільських територій дедалі більше нагадує тінь минулого, де втрата населення й інфраструктури стала не тимчасовим спадом, а стійкою тенденцією. Просторовий контраст між урбанізованими зонами та депопулюючою периферією не лише відображає нерівність можливостей, а й формує нову географію соціального виключення, коли місце проживання починає визначати доступ до послуг, ресурсів і навіть майбутнього. Війна лише підсилила цей розрив, змусивши мільйони людей залишити домівки й, шукаючи безпеки, зосередитися у містах, які здатні забезпечити бодай базову підтримку. Така мобільність, з одного боку, відкриває нові горизонти для урбаністичного розвитку, але з іншого, глибоко підриває потенціал сільських громад, які втрачають найактивніших мешканців і опиняються в економічній ізоляції, дедалі менше беручи участь у формуванні державної політики.
Урбаністичне зростання і втрачені громади
Урбаністичне зростання України на тлі демографічного падіння сіл створює складну і суперечливу картину просторового розвитку, в якій міста поступово перетворюються на центри тяжіння для капіталу, знань і інновацій, тоді як сільські території втрачають не лише мешканців, а й перспективу. За останнє десятиріччя сільське населення в Центральній Європі, включно з Україною, скоротилося на 15–20%, і згідно з прогнозами WIIW ця динаміка лише посилиться до 2030 року, що загрожує подальшим соціально-економічним розривом між регіонами.
Попри позитивний ефект децентралізації, яка з 2014 року дала громадам більше автономії, бюджетних надходжень і функціональних повноважень, її результати виявилися глибоко асиметричними, адже саме великі міста змогли скористатися новими можливостями, наростивши бюджети на 18%, тоді як сільські громади, часто позбавлені ресурсів і людського капіталу, отримали лише крихту у розмірі 4% від надходжень земельного податку. Хоча понад 90% території країни охоплено реформою, а кількість районів скорочено втричі, інфраструктурний розрив між містом і селом не зменшився, що особливо помітно на фоні масової внутрішньої міграції, яка в 2025 році охопила вже 30% сільських мешканців.
Така мобільність населення, на перший погляд, сприяє розвитку міст, які завдяки міжнародним партнерам та програмам, зокрема ReBuild Ukraine, залучають сотні мільйонів євро на відновлення і цифрову трансформацію, проте водночас вона підсилює трудовий дефіцит у сільській місцевості, що втрачає до трьох мільйонів робочих місць та занурюється в бідність, рівень якої сягнув 24%. Зниження народжуваності, зростання безробіття, що вдвічі перевищує середньонаціональний рівень, та суттєва гендерна нерівність у зарплатах лише ускладнюють ситуацію, оскільки економіка стикається з нестачею кваліфікованих кадрів і втратою продуктивності праці, яка може знизитися на 7% до 2035 року.
На цьому тлі саме технології постають як інструмент, здатний переосмислити парадигму розвитку, забезпечивши сталість і інклюзивність, тобто впровадження GIS-систем, SCADA-рішень та цифрової реєстрації, що дозволяє містам оптимізувати управління, модернізувати інфраструктуру та надавати послуги, орієнтовані на потреби громади. Приклади Вінниці з її інноваційним парком, енергоефективними проєктами та орієнтацією на безбар’єрне середовище і безпеку свідчать про потенціал синергії між цифровими рішеннями, локальними ініціативами та міжнародною підтримкою, який може бути адаптований і для сільських територій за умови політичної волі та адекватного фінансування.
Якщо до 2030 року Україні вдасться подолати регіональний дисбаланс завдяки рівномірному розподілу інвестицій, масштабним програмам перекваліфікації та створенню привабливих умов у сільській місцевості, то економічний ефект може бути суттєвим і принести 15 мільярдів доларів додаткового ВВП, що водночас підвищить рівень повернення тимчасово переміщених осіб та зменшить тиск на великі міста. У протилежному випадку країна ризикує втратити понад мільярд доларів і остаточно втратити потенціал частини регіонів, що колись були основою аграрного сектору та соціальної стійкості.
Демографічна карта нової нерівності: як простір диктує долю
В Україні просторовий фактор дедалі більше визначає не лише якість життя, а й саму можливість для нього, адже регіональні відмінності у демографічних показниках перетворилися на системний маркер глибокої соціально-економічної нерівності. Якщо у великих містах, зокрема у Києві, Львові, Вінниці чи навіть частині обласних центрів, спостерігається хоч і незначне, але збережене природне чи міграційне зростання населення, то на значній частині периферії фіксується стабільне вимирання, де в окремих районах смертність у півтора-два рази перевищує народжуваність.
Ця тенденція не є випадковою, оскільки вона відображає глибші структурні розриви між урбанізованими центрами, які акумулюють ресурси, інфраструктуру та людський капітал, і сільськими територіями, які втрачають здатність до самовідтворення.
Села в Поліському, Подільському, Слобожанському регіонах, а особливо в зоні, наближеній до лінії фронту, часто нагадують демографічну пустелю, де середній вік мешканців перевищує 55 років, а молодь або виїхала назавжди, або не планує повертатися навіть після закінчення бойових дій. Такий дисбаланс створює ефект просторової поляризації, коли одні території отримують шанс на розвиток, а інші поступово випадають з економічного, культурного та політичного контексту країни. Варто підкреслити, що міграція у бік міст відбувається не тільки в межах регіонів, а й на міжобласному рівні, коли жителі Чернігівщини чи Кіровоградщини шукають можливості у Києві або за кордоном, залишаючи за собою демографічну порожнечу.
Станом на середину 2025 року в Україні офіційно зареєстровано понад 4,59 мільйона внутрішньо переміщених осіб, і хоча ця цифра фіксує лише тих, хто звернувся по допомогу чи реєструвався в органах соцзахисту, реальна кількість переміщених, за оцінками експертів, може бути ще вищою. Ця масштабна хвиля внутрішньої міграції, зумовлена повномасштабним вторгненням РФ, не тільки перевантажила інфраструктуру приймаючих міст, а й суттєво трансформувала просторову структуру країни, прискоривши урбанізаційні процеси, що формувались десятиліттями.
В умовах війни сільські території, які і до 2022 року поступово занепадали, втратили залишки стабільності, що ще утримували частину населення. Прифронтові села зазнали масового знищення, а віддалені стали потерпати від соціального паралічу через відсутність медичних, адміністративних і логістичних послуг. У такому контексті міста, попри всі ризики, стали головними напрямками втечі, адже тільки там були зосереджені гуманітарні штаби, волонтерські хаби, доступ до житла, освіти, медицини та можливостей хоч частково відновити контроль над власним життям.
Переміщення майже п’ятої частини населення всередині країни, яке за чисельністю дорівнює населенню кількох обласних центрів разом узятих, не могло не позначитися на демографічному балансі між селом і містом. За останні три роки більшість ВПО обрали саме міста як тимчасове або постійне місце проживання, тоді як сільські громади, позбавлені ресурсів і функціональної інфраструктури, не змогли запропонувати навіть мінімальні умови для повернення чи інтеграції.
Таким чином, ВПО не лише підвищили навантаження на міську інфраструктуру, а й стали одним із головних каталізаторів пришвидшеного перерозподілу населення в бік урбанізованих центрів. Цей процес підсилив довоєнну тенденцію, коли відтік молоді, активного працездатного населення та жінок із сільських територій набув незворотного характеру. Водночас, у багатьох містах приріст населення не супроводжується відповідним зростанням робочих місць, доступного житла чи бюджетних ресурсів, що породжує нові виклики від соціального перенавантаження до маргіналізації переміщених.
Ця асиметрія відображається й у політичному представництві, оскільки демографічне знецінення окремих регіонів призводить до зменшення впливу громад на формування політик, знижуючи мотивацію до участі у виборах та послаблюючи локальні ініціативи. Водночас у містах посилюється конкуренція за ресурси, що формує нову лінію поділу між інтегрованими та маргіналізованими групами. Якщо не вжити заходів для вирівнювання цього просторового розриву, Україна ризикує остаточно втратити цілі регіони, які перестануть бути частиною функціональної державної системи й перетворяться на території без населення, без економіки і без майбутнього.
Чому Україні потрібна нова регіональна стратегія
Варто зазначити, що переїзд українців з села до міста давно перестав бути простою демографічною тенденцією, перетворившись на системну кризу, яка формувалася десятиліттями й лише загострилася в умовах повномасштабної війни. Ще до 2022 року міграція з села була зумовлена не лише економічними, а й глибокими структурними причинами, серед яких особливо відчутною була відсутність довгострокової державної політики підтримки сільських територій. Фактично, ще з 90-х років село залишалось у стані перманентного занепаду, де втрата колективних господарств, закриття лікарень, клубів, шкіл і скорочення пасажирських перевезень створювали середовище, непридатне для життя молоді, яка прагнула не просто виживати, а розвиватись.
Молоді люди покидали сільську місцевість не тому, що міста гарантували їм комфорт і стабільність, а тому що в селах не залишалося нічого, що могло б запропонувати майбутнє. Рівень безробіття, що значно перевищував середній по країні, брак сучасної освіти, відсутність інтернету в багатьох селах, слабка медична інфраструктура, моральна застарілість побуту, а також соціальна замкнутість формували відчуття безперспективності. Все це підсилювалося тим, що в суспільній свідомості саме місто стало символом успіху, модернізації й виходу з бідності, у той час як село дедалі більше асоціювалося з деградацією, залежністю від держави та соціальним вакуумом.
Втім, війна лише прискорила ці процеси та додала до них нових, набагато гостріших вимірів. З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну міста перетворилися не лише на центри евакуації та волонтерської активності, а й на зони, де можна було сховатися від прямої небезпеки або, принаймні, отримати доступ до базових послуг. У сільській місцевості, навпаки, війна ускладнила навіть мінімальні умови життя. Значна частина сіл у прифронтових зонах була знищена або знеструмлена, тисячі людей були змушені залишити домівки без гарантій повернення, а ті, хто залишився, зіткнулися з повною дезорганізацією соціальних і адміністративних систем.
Крім руйнівного впливу бойових дій, війна кардинально змінила логіку мобільності українського суспільства. Молодь, особливо чоловіки, почали залишати села через постійний ризик мобілізації. У маленьких громадах, де кожен знає кожного, уникнути уваги ТЦК надзвичайно складно, а сама атмосфера часто насичена тиском і взаємною недовірою. У містах же, попри ризики, легше «розчинитися» в людському потоці, знайти тимчасову роботу, прилаштуватися до неформальної економіки, отримати психологічну дистанцію від стресів сільського життя під час війни.
Цілком зрозуміло, що таке становище має критичні наслідки не лише для самих сіл, які втрачають активну частину населення, а й для економіки в цілому. Згідно з оцінками Міжнародної організації праці, аграрний сектор уже сьогодні страждає від катастрофічного дефіциту кадрів, тоді як близько 35% молодих українців, які раніше могли працювати в сільському господарстві, або виїхали за кордон, або перебувають у містах у статусі тимчасово переміщених осіб без наміру повертатися. Це призводить до зменшення обсягів виробництва, занепаду фермерських господарств, втрати продовольчої самодостатності на місцевому рівні та зростання залежності від імпорту.
Не менш важливим є й соціальний вимір цього процесу. Старіння сільського населення, яке залишилось у громадах без підтримки та без медичного забезпечення, формує нову хвилю бідності, що особливо помітна серед самотніх пенсіонерів і людей з інвалідністю. Водночас у містах, які приймають нову хвилю переселенців, зростає навантаження на інфраструктуру, з’являються нові конфлікти за ресурси та можливості, а хронічна нестача житла лише посилює соціальне напруження.
У результаті ми бачимо стрімке зміщення національного демографічного балансу, де урбанізація набуває форми вимушеної адаптації, а село поступово втрачає навіть потенціал для відновлення. У стратегічному вимірі така ситуація створює замкнене коло, де села спорожнюють, втрачають здатність до самовідтворення, перестають бути економічно життєздатними, а міста не встигають інтегрувати нових мешканців у формальну економіку, породжуючи маргіналізацію та тінізацію. Без системної політики регіонального вирівнювання, розвитку інфраструктури, створення якісних робочих місць на місцях та адаптивного підходу до мобілізації ці процеси лише посилюватимуться, формуючи країну з критичною демографічною дірою в аграрних регіонах і вибуховим перенаселенням у привабливих урбаністичних центрах.
Українське село, яке століттями було основою національної ідентичності та економіки, стрімко перетворюється на простір зникнення. І якщо ця динаміка не буде зупинена не просто декларативними програмами, а реальними інвестиціями та політичними рішеннями, то вже до 2030 року ми зіткнемося з реальністю, у якій третина території країни буде функціонально мертвою.
