“Це диявол, якого вони знають”: у Перській затоці бояться не Ірану, а того, що буде після його падіння

Після років дипломатичних зусиль, інвестицій у стабільність і намагань зблизити позиції з Іраном, країни Перської затоки опинилися на порозі великого конфлікту, що загрожує їхній інфраструктурі, економічним планам та політичній стабільності регіону.

За дві доби до ізраїльських авіаударів щодо іранських ядерних об’єктів, міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі зустрівся з главою МЗС Саудівської Аравії принцам Фейсалом бін Фарханом у Норвегії, щоб обговорити переговори із США щодо ядерної програми. Принц застеріг Тегеран: або угода зі США – або війна, яку просуває Ізраїль.

Та ні Ер-Ріяд, ні Тегеран не очікували, що лише через 48 годин почнеться атака, яка зірве переговори і поставити регіон на межу великої війни.

Ризики для затоки: від нафтоперероблення до політичного вакууму

Країни Затоки роками працювали над налагодженням відносин з Іраном, дотримуючись стратегії «позитивного залучення».  Йшлося не лише про діалог, а й про серйозні економічні стимули, зокрема інвестиції в інфраструктуру, енергетику та торгівлю.

Мета була стратегічною: перетворити Іран з джерела загрози на економічного партнера, якому вигідніше зберігати стабільність, ніж ризикувати гонкою озброєнь. Таким чином держави Затоки прагнули стримати ядерні амбіції Тегерана, пропонуючи альтернативу – інтеграцію до регіональної економіки та зняття ізоляції. Обраний підхід базувався на переконанні, що економічна вигода здатна вплинути на політичні рішення.

Однак після удару Ізраїлю держави регіону зіштовхнулися з новою реальністю: конфлікт, який може дестабілізувати нафтову інфраструктуру, порушити водопостачання та підірвати ресурсний потенціал амбітної трансформації економік.

Країни Перської затоки також побоюються, що їхня тісна військова співпраця зі США втягне їх у конфлікт проти їхньої волі. І хоча інтерес до нейтралітету залишається високим, обставини змінюються з блискавичною швидкістю.

Трамп, Ізраїль і невизначеність

Попри попередження арабських партнерів, Ізраїль завдав удари саме тоді, коли тривали делікатні ядерні переговори. У столицях Затоки відчувається розчарування: вони переоцінили здатність Дональда Трампа стримувати Біньяміна Нетаньяху. А тепер не можуть бути певні, чи сам Трамп не вступить у конфлікт – він ухиляється від прямих відповідей, заявляючи лише: “Може бути, а може ні”.

Роль Затоки у врегулюванні

Незважаючи на загрозу, ОАЕ, Катар і Саудівська Аравія намагаються використати свій вплив, щоб повернути сторони до дипломатії. Ідеться про інтенсивні консультації зі всіма сторонами:  і Вашингтоном, і Тегераном. За словами експертів, саме держави Затоки можуть допомогти Ірану зберегти обличчя та повернутися за стіл переговорів. Але позиція Трампа ускладнює ситуацію: він вимагає повного припинення збагачення урану, на що Іран не погоджується.

Іран, своєю чергою, розраховує на тиск арабських країн на США,  щоб стримати подальшу ескалацію. Втім, самі ці держави не надто вірять у свою здатність зупинити Ізраїль, навіть якщо зможуть достукатися до американської адміністрації. Вплив на Білий дім ще можливий, кажуть вони, але вплив на дії прем’єра Нетаньягу  практично нульовий, особливо в умовах, коли між Ізраїлем і США зберігається лише умовна координація, а Трамп демонструє непередбачуваність.

Арабські лідери усвідомлюють: вони можуть бути посередниками, але не арбітрами в цій кризі. І хоча вони ведуть активні дипломатичні зусилля, сам факт удару Ізраїлю посеред переговорів показав межі їхнього впливу на головних гравців.

Побоювання щодо енергетичної інфраструктури

Побоювання у регіоні посилюються не лише через загрозу нових атак по нафтовій інфраструктурі, а й через потенційну техногенну катастрофу. Прецеденти вже були: у 2019 році проіранські хусити з Ємену завдали ударів по ключових об’єктах нафтової інфраструктури Саудівської Аравії, продемонструвавши, наскільки вразливою є енергетична система регіону.

Ситуація ускладнюється географічно: усі шість країн Ради співробітництва арабських держав Затоки (GCC) розташовані по інший бік Перської затоки, навпроти Ірану. Найвразливішою точкою залишається Ормузька протока – вузький водний коридор, через який транспортується більше, ніж  п’ята частина світової нафти. Будь-яке його перекриття може спровокувати різке зростання цін до $130 за барель, за оцінками аналітиків.

Водночас зростає тривога й через можливість радіаційного інциденту. Ізраїльські удари можуть бути спрямовані на ядерну електростанцію в Бушері – єдину в Ірані й розташовану на березі тієї ж Перської затоки. Атака на неї становить пряму загрозу для всієї берегової інфраструктури Затоки, зокрема для заводів із опріснення води, які критично важливі для питного та промислового водопостачання.

У відповідь на ці ризики Рада співробітництва активувала систему надзвичайного реагування й моніторингу радіаційного фону, а також підвищила рівень координації між державами-членами через механізм раннього попередження.

Небезпека краху іранського режиму

Ще одна дилема для Затоки – можливе падіння іранського режиму. З одного боку, це зменшило б ядерну загрозу; з іншого – вакуум влади в країні з 90 мільйонами населення може спричинити хаос, громадянську війну, нові хвилі тероризму та нестабільності.

Навіть якщо режим вціліє, багато хто в Ер-Ріяді чи Абу-Дабі не впевнений, що нинішня політична система Ірану зможе утриматися. І хоча деякі чиновники можуть «потайки радіти» знищенню частини безпекового апарату Тегерана, загальна реакція – страх перед невідомим.

“Це диявол, якого вони знають”

Як зазначає аналітик Bloomberg Geoeconomics Діна Есфандіарі, країни Затоки бояться не лише війни, а й того, що буде після. “Це диявол, якого вони знають”.

Попри все, навіть такі традиційні “яструби”, як Саудівська Аравія, Бахрейн та ОАЕ, зберігають курс на діалог із Тегераном. Для них війна Ізраїлю та Ірану – небезпечна гра над їхніми головами.

Як пише The Guardian, Іран уже має чітку історію нападів на стратегічні об’єкти в регіоні: його ціллю ставали нафтові підприємства в Саудівській Аравії та американські військові на Близькому Сході.

США, своєю чергою, мають розгалужену мережу військових баз у регіоні, зокрема в Катарі, Саудівській Аравії, Йорданії та ОАЕ, що лише підсилює напругу. Однак справжнім важелем впливу Ірану залишається контроль над Ормузькою протокою – ключовим маршрутом для глобального нафтового експорту.

У разі ескалації конфлікту Тегеран може суттєво дестабілізувати постачання енергоносіїв, поставивши під загрозу економічні інтереси країн Перської затоки, попереджає видання.

Втомлена “вісь спротиву”: союзники Ірану на межі виснаження

Іран традиційно спирається на широку мережу союзних збройних формувань у регіоні – від хуситів у Ємені до “Хезболли” в Лівані та сил народної мобілізації в Іраку. Ці угруповання – не просто сателіти, а ключові елементи оборонної доктрини Тегерана, яка ґрунтується на концепції так званої стратегічної глибини: створення багаторівневого захисту через посередників і проксі-групи по всьому Близькому Сходу.

За цією логікою, атака на сам Іран мала б викликати злагоджену відповідь із боку мережі проксі-структур Ірану по всьому регіону.  Проте нинішня реальність показує, що ця архітектура стримування дала тріщину.

Після майже двох років бойових дій ізраїльська армія серйозно підірвала можливості іранських проксі. “Хезболла”, найбільш потужний і наближений до Ірану союзник, втратила значну частину свого вищого командування, а її склади зі зброєю були частково знищені або конфісковані владою Лівану. Хусити, які регулярно атакували морське судноплавство під приводом солідарності з Газою, також ослаблені і обережні у риториці.

Цього разу, після ізраїльського удару по Ірану, жодна з проксі-груп не дала чіткого сигналу про готовність до ескалації. Заяви були максимально стриманими: “Хезболла” засудила напад, але від прямого втручання утрималася, а хусити обмежились підтримкою “права Ірану на самооборону”.

Це кардинально контрастує з подіями квітня 2024 року, коли у відповідь на атаку Ізраїлю ракети й дрони запускалися одночасно з територій Іраку, Лівану та Сирії, синхронно з іранським ударом. Сьогодні такого єдиного фронту немає.

До цього додається ще один фактор: послаблення позицій Башара Асада в Сирії, який тривалий час був важливою частиною іранської регіональної архітектури. Втрата впливу у Дамаску лише ускладнює координацію дій іранської “вісі спротиву”.

Таким чином, іранська проксі-система, яка довго була страховкою від прямих загроз, наразі виглядає втомленою й розгубленою. Це ставить під сумнів здатність Тегерана ефективно відповісти на нову фазу ізраїльського тиску, або принаймні робить відповідь менш масштабною, ніж очікувалося.

Отже, країни Перської затоки – не просто спостерігачі, а ключові гравці, які опинилися у надзвичайно складній ситуації. Вони хочуть залишатися осторонь великої війни, але географія, енергетична залежність та політичні альянси не дозволяють цього зробити. Схоже, що саме вони стануть ареною, полем впливу – і можливо, полем битви – в черговому геополітичному переломі Близького Сходу.