ІА “ФАКТ” вже писало про те, як китайські військові кораблі здійснили неоголошене плавання навколо Австралії, входячи та виходячи з її виключної економічної зони, проводячи стрільби поблизу комерційного повітряного простору, що змусило десятки цивільних рейсів змінити маршрут.
Цей маневр підкреслив вразливість Австралії, чий флот є найстарішим і найменшим з часів Другої світової війни. Два китайських військових кораблі мали разом 144 ракетні осередки вертикального запуску, тоді як 10 військових кораблів Королівського флоту Австралії разом мають 200.
Ця ситуація змушує Австралію переглянути свою військову стратегію та залежність від Сполучених Штатів. У лютому Австралія заплатила пів мільярда доларів США як початковий внесок для підтримки підводної промисловості США, щоб зрештою отримати вживані американські атомні підводні човни в рамках AUKUS – договору безпеки з Америкою та Великобританією.
Китайські офіційні особи заявили, що вони проводили навчання в міжнародних водах, як і всі військово-морські сили, і їм нема чого пояснювати чи вибачатися. Однак, ці дії викликали занепокоєння в Австралії та серед її союзників. Міністр оборони Японії заявив, що торік кораблі ВМС Китаю проходили через води навколо островів Рюкю 68 разів, що багатократно перевищує кількість їхнії “візитів” – 21 раз – у 2021-у. Очевидно, що Китай поступово, але неухильно розширює свою присутність, демонструючи світові, що вони можуть бути де завгодно, коли завгодно.
Австралійські цивільні літаки та китайські військові ігри у Тасмановому морі
Ситуація з цивільною авіацією в зоні китайських військових навчань виглядає, м’яко кажучи, як фільм жахів, знятий за алогічним сценарієм. Китайські кораблі проводять стрільби, літаки змінюють маршрути, авіаційні диспетчери моляться, щоб всі долетіли до місця призначення. Це не сценарій апокаліпсиса, це просто “мирні” китайські навчання.
Близько 50 літаків змінюють курс у Тасмановому морі, тому що в ефірі раптово починає звучати китайське: “Тримайтеся подалі, бо ми зараз почнемо стріляти”. Китай – як сусід, який вирішив постріляти з автомата у дворі, не попередивши, що саме тут ви граєте з дітьми.
Міжнародне право? Це для слабких. Китай проводить свої тренування так, як вважає за потрібне. Попереджати авіаційні служби? Це для боягузів. Небезпека для цивільних рейсів? Вибачте, це ваші проблеми, ви просто “неправильно літаєте”.
Цивільна авіація опинилася в ролі стороннього спостерігача, який може сподіватись, що ракета, запущена під час “мирних навчань”, не проб’є обшивку Boeing. І авіадиспетчери, які намагаються коригувати маршрути, нагадують пожежників, які гасять будинок, повністю охоплений вогнем.
Ситуація гранично абсурдна. Єдине, що може врятувати – це чіткі правила, які змусять військових попереджати про свої “ігри”. Але Китай це розуміє дуже просто: якщо ви не встигли зреагувати – це ваші проблеми. Залишилося тільки сподіватись, що кожен пілот цивільного рейсу пройшов курс екстремального маневрування.
І ось у цьому – весь Пекін. Вони влаштовують військову ходу, а світ має сам собі вирішити, як пройти повз, щоб не отримати кулю в спину. Власне, міжнародна авіація сьогодні – це не про комфорт і безпеку, це про гру у “втечу від ракети”.
Мирний прохід по-китайськи: як Пекін використовує міжнародне право для демонстрації сили
Міжнародне морське право – щось на кшталт “чартеру доброї поведінки”, який всі урочисто підписали, а потім заховали у шухляду, коли почалася справжня гра. Китай прекрасно розуміє, що головне в дипломатії – тримати у руці флот, а в іншій – документ про мирний прохід. І поки цей флот плаває навколо Австралії, Пекін гордо каже: “Ми ж нічого не порушуємо!”
UNCLOS – Конвенція ООН з морського права – виглядає красиво, але краще читається у тиші кабінетів, ніж працює на водах. Формально Китай не порушує нічого, коли його кораблі з’являються біля австралійських берегів, проводять навчання і змушують цивільні літаки змінювати маршрути.
Бо міжнародне право каже: “Мирний прохід – це законно”. Але мир тут такий самий, як і у “мирних навчаннях” з бойовими стрільбами. Чи не мирні навчання проводила Росія на кордонах з Україною напередодні повномасштабного вторгнення, що давало можливість російським військовополоненим пояснювати своє перебування на території України тим, що вони “заблукали” під час цих самих навчань?
Закон як дишло: куди повернеш, туди й вийшло. Питання не у праві, а в тому, хто його трактує. Китай трактує, як вигідно Пекіну. Інші просто нервово курять і називають це “дипломатичним дискомфортом”. Дехто пропонує переглянути правила гри. Мовляв, треба обмежити військові навчання, змусити країни заздалегідь повідомляти про свої “мирні тури” у чужих водах. Прекрасна ідея, особливо для Пекіна, який просто відповість: “Це не наша проблема”.
Але навіть якщо почнеться перегляд конвенцій, це затягнеться на десятиліття. Адже всі прекрасно знають: будь-яка нова угода стає старою, щойно її підписано. А Китай до цього часу просто перепише карту світу.
Китайська пропаганда: як Пекін перетворює демонстрацію сили на “захист миру”
Китайська пропаганда, втім, як і кремлівська, – не просто інформаційна кампанія, це ідеальна машина продукування соціально схвалюваних наративів. Там, де світ бачить демонстрацію сили, китайський обиватель чує про “захист миру” та “підтримку стабільності”. Китайське телебачення перетворює військові навчання на епічні блокбастери, де Народно-визвольна армія Китаю – хоробрі герої, що боронять “споконвічні території”.
Коли китайські ракети злітають у небо, це не акт агресії, а “демонстрація миру”. Коли флот штурмує Тайвань у навчаннях, це не план вторгнення, а “запобігання сепаратизму”. Все виважено і ідеологічно правильно. У цій грі кожне слово підпорядковане логіці Пекіна: “Ми не агресори, ми просто тут головні”.
На зовнішню аудиторію Китай відправляє дещо інші меседжі. Заяви в стилі “ми просто тренуємося, це ж міжнародні води” – офіційна дипломатична вуаль, що приховує справжню інтенцію: “Ми будемо там, де хочемо, і коли хочемо”. А якщо комусь це не подобається, це вже проблема цього “когось”, а не Китаю.
Пекін намагається тримати марку, розповідаючи, що ці тренування – просто відповідь на агресивну політику Заходу. Ніби це не Китай грає м’язами, а США і їх союзники змушують Пекін “захищатися”. Вони кажуть: “Це звичайна практика, всі так роблять”.
Чи вважає Пекін, що вторгнення військ Піднебесної до Кореї у 1950 році, захоплення Тибету у 1959-у, конфлікти з Індією у 1960, 1962, 1967-х, бойові дії на Парасельських у 1974-у і Спратлі у 1974, 1988, 1996-х, війна з В’єтнамом у 1979-у та сутички з СРСР у 1969 році на Даманському і Жаланашколь – це не “ведення війни за межами своєї країни”? Чи позиція Пекіна, що ці події були “контрудари самооборони”, непохитна?
Сценарій до болю знайомий, типовий для авторитарних режимів. Подібним же чином Кремль аргументує свою військову присутність на кордонах з країнами колишнього Радянського Союзу загрозою з боку цих країн та НАТО.
Пекін використовує кожну можливість, щоб продемонструвати силу. Але не прямо – спочатку він просто “перевіряє”, чи є хтось, хто не проти. І якщо спостерігає у відповідь мовчання, наступного разу це вже буде не інсценування тренування, а реальна гра з переписуванням кордонів.
Ось так працює китайська пропаганда: посмішка зовні, кулак – всередині. І коли Австралія, США чи будь-хто інший думає, що зможе домовитись – це ілюзія. Китай не домовляється. Він чекає, коли ви здастеся.
Австралія між торгівлею і безпекою: як вижити в грі за правилами Китаю
Австралія стоїть перед класичною дилемою: як укусити руку, що тебе годує, і не залишитись голодним? Адже Китай – її найбільший торговий партнер, який може перетворити економічні відносини на зброю тиску, причому миттєво і болісно.
Пекін вже показав, як він “грає” економікою. У 2021 році Китай припинив економічний діалог з Австралією через те, що остання гучно вимагала розслідувати походження ковіду і заборонила Huawei будувати мережу 5G. Відповідь Китаю була проста та цинічна: жорсткі обмеження на імпорт австралійського вина, яловичини і вугілля. І це був не просто акт політики – це була чітка демонстрація, хто саме контролює торгову гру. Китайська урядова комісія також заявила, що Австралія дотримується мислення, притаманного епосі “холодної війни”.
На Китай припадає третина австралійської торгівлі. Це економічна петля, яка затягується щоразу, коли Канберра відкриває рот і дозволяє собі щось більше, ніж ввічливу дипломатію. Австралія слабка через свою залежність. І якщо вона активно відповість Китаю у військовому плані, Пекін може закрити свої порти, а разом із ними – половину австралійської економіки.
Чи має Австралія союзників? Так. США традиційно обіцяють підтримку, але це виглядає трохи іронічно. Американці завжди готові підтримувати австралійське “вино і сир”, коли справа доходить до захисту демократичних цінностей. Але питання – чи готові вони це робити, якщо на кону стоять їхні ж угоди з Пекіном?
У відповідь Австралія будує плани отримати американські субмарини в рамках угоди AUKUS. Мрія прекрасна, от тільки човни надійдуть, можливо, вже після того, як Китай перепише правила гри в регіоні. Вони заплатили гроші, щоб отримати безпеку у майбутньому, але Китай вміє діяти тут і зараз.
Тому Австралія може обирати: або далі “торгувати вином” і мовчати, коли китайські кораблі роблять коло навколо континенту, або активно ставити питання, ризикуючи залишитись з флотом, який пливе у напрямку економічного дна. Китай чітко дав зрозуміти: ця гра за їхніми правилами. І щоб не програти, Австралія мусить або змінити гру, або перестати дивуватися, коли Китай виставляє рахунок.
Австралія на перехресті: конфлікт людських інтересів та геополітичних реалій у відносинах з Китаєм
Схоже, що П’ятий континент намагається грати в “дорослі” геополітичні ігри, не маючи повного уявлення про правила. Внутрішньополітична дискусія про національну безпеку нагадує суперечку дітей, які сперечаються, чи потрібна їм парасолька в той час, як над головою вже розвертається грозова хмара.
Лейбористи, які зараз при владі, кажуть: “Так, ми з Америкою, ми сильні, ми купимо підводні човни, ми готові!” Вони радісно викидають мільярди на AUKUS, закликають зміцнювати армію, але при цьому розуміють, що реальні “залізяки” отримають років через 10. Якщо Китай не змінить карту світу раніше.
Ліберали грають у ту саму гру, наголошуючи на необхідності максимальних військових витрат, демонструють прихильність до США, розмахують прапорами, але забувають відповісти на головне питання: хто заплатить за цю “оборонну феєрію”? Бо підтримка союзників – це добре, а виділення коштів на власний флот – вже зовсім інша справа.
А “Зелені” стоять осторонь, мовчки критикують і мріють про мир у всьому світі. Вони проти війни, проти збройних перегонів, проти будь-якої ескалації. Їм простіше. Вони бачать викиди вуглецю, але не бачать китайських кораблів. Щоправда, питання, хто охоронятиме австралійські узбережжя від китайського флоту, в них чомусь викликає дискомфорт. Їм здається, що ворогів можна “заговорити” чи, на крайній випадок, посипати еко-гранулами.
У суспільстві хаос. Хтось вважає, що Австралія має кинути виклик Китаю. Хтось думає, що краще сидіти тихо і не дратувати Пекін. А хтось узагалі переконаний, що найголовніший ворог – це витрати бюджету на оборону замість соціальних програм. Бо, зрештою, якщо ми збудуємо більше дитячих майданчиків, китайський флот може передумати атакувати.
Це не консенсус, а торгова площа, де кожен кричить про своє. І поки Австралія з’ясовує, хто має більше прав на безпеку, Китай просто мовчки плаває колами біля її берегів, не питаючи дозволу.
Тетяна Вікторова
