Цікаві факти про створення бігової доріжки
Бігова доріжка є одним із найпопулярніших тренажерів, який ви знайдете у будь-якому залі, фітнес-клубі чи спортивному центрі. Хтось її любить, хтось ненавидить, але факт залишається фактом — для більшості людей вона - невід'ємна частина тренувальної програми. Однією з причин такої популярності є доступність для користувачів будь-якого рівня підготовки, простота використання і той факт, що це один з найефективніших способів скинути вагу. Але як узагалі з'явилася бігова доріжка? Давайте познайомимося ближче із цим популярним тренажером та його історією.
Для когось це може стати несподіванкою, але походження бігової доріжки не пов’язане з розважальними заходами чи спортом. По суті, вона прийшла зі світу інженерії та будівництва. Протягом усієї історії вона була тісно пов’язана з ручною працею.
У першому столітті нашої ери римляни використовували попередника бігової доріжки, відомого як бігове колесо або поліспастон (від грец. Polyspastos – натягується багатьма мотузками). Цей пристрій з приводом від людини був великим колесом, прикріпленим до підйомного крана.
Виконуючи функцію лебідки, люди безперервно ходили всередині цього колеса, схожого на величезне колесо для хом’яка. Рух колеса змушував прикріплений до нього кран піднімати важкі предмети. Завдяки великому діаметру колеса вантажопідйомність крана була приблизно в 60 разів ефективнішою, ніж традиційні фізичні методи, які раніше використовували стародавні єгиптяни для зведення пірамід. Це справді був інженерний подвиг того часу.
Хоча колесо з людським приводом залишалося ключовим елементом техніки до XIII століття, його форм-фактор все ще дуже нагадував традиційне водяне колесо.
У XVIII столітті коней ставили на своєрідні «бігові доріжки» для роботи стаціонарних машин, коли не було доступних відновлюваних джерел енергії, таких як вітер чи вода. У поодиноких випадках кінські бігові доріжки використовувалися як мотор для човнів, особливо на східному узбережжі Сполучених Штатів.
Ця версія доріжки відзначалася горизонтальною стрічкою, яка віддалено нагадує відомі нам сьогодні моделі.
Потім бігова доріжка для коней була адаптована для повсякденного побутового використання: були створені зменшені версії для собак, овець та кіз, призначені для роботи олійних машин, жорнів, млинів та сепараторів вершків.
Наступний великий крок в еволюції бігових доріжок стався в 1817 році, і це було, мабуть, найсумніше її застосування. Побачивши явне неробство ув’язнених, британський інженер сер Вільям Кубітт надихнувся на створення «каральної бігової доріжки». Ця машина, незважаючи на свою назву, насправді більше була схожа на сучасний тренажер підйому по сходах, ніж на бігову доріжку. Тим не менш, сер Вільям побачив у цьому новому винаході ефективний засіб перевиховання ув’язнених, давши їм відчути «смаку справжньої роботи».
Ці «виправні бігові доріжки» нагадували бігове колесо, але з іншою технікою руху: люди ходили не всередині нього, а ним. В’язні чіплялися за підвісні поперечини і піднімалися сходами, які обертали колесо.
Оскільки ця бігова доріжка була самохідною, колесо продовжувало рухатися, поки хоча б один ув’язнений продовжував дертися. Незважаючи на те, що сер Вільям походив із сім’ї інженерів-механіків, ходьба ув’язнених його біговою доріжкою не приносила ніякої практичної користі. У той час, як США активно використовували працю ув’язнених для різного виду корисних робіт, британські в’язниці використовували бігову доріжку лише для покарань.
Як правило, ув’язнені ходили по колесу близько шести години на день, піднімаючись на висоту до 4000 метрів і швидко спалюючи понад 2000 калорій. Одне з найдовший задокументованих підйомів по колесу було в Уорікській в’язниці, де ув’язнені піднялися на загальну висоту 5200 метрів по вертикалі за 10 годин, що еквівалентно 13 підйомам на Емпайр-стейт-білдинг.
Пізніше сер Вільям таки розробив «корисну» версію бігової доріжки, яка дозволяла перекачувати воду і перемелювати кукурудзу, хоча це все ще залишалося важким завданням для в’язнів. Зрештою, тюремна бігова доріжка була скасована в 1902 році, і разом з цим бігова доріжка у тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні, почала поступово набувати саме такої форми.
У 1911 році Клод Лаурен Хаген подав до США патент на “тренажер” з біговим полотном. Патент був виданий в 1913 році, і для того часу цей винахід був напрочуд деталізованим і далекоглядним. Наприклад, у своїх кресленнях Хаген припускав, що його винахід може складатися, дозволяючи легко транспортувати його.
Крім того, він врахував потреби користувачів, додавши регульовані бічні поперечини, і навіть продумав систему шумоізоляції, прикріпивши чотири зовнішні стійки, щоб підняти полотно над землею – це також дозволило б регулювати його нахил. Важко знайти докази того, що Хаген перетворив це креслення на робочий прототип, проте він досі згадується в сучасних патентах.
Протягом 1920-30-х років на перший план вийшли моделі бігових доріжок із ручним керуванням. У них не було двигуна, і користувачеві потрібно було вручну переміщати дерев’яні перекладини для створення імпульсу, що значно відрізнялося від стрічки, що безперервно рухається, до якої ми звикли сьогодні. Перша моторизована бігова доріжка була винайдена в 1952-му році кардіологом Робертом Брюсом (якого прозвали «батьком кардіовправ») і використовувалася для діагностики захворювань серця і легень.
Лікар Брюс був автором серцевого стрес-тесту, відтепер відомого як “протокол Брюса”. Пацієнтів підключали до ЕКГ під час ходьби та бігу по доріжці. Кожні кілька хвилин швидкість і нахил збільшувалися, що дозволяло доктору Брюсу та його колегі з досліджень Вейну Квінтону бачити, чи є у пацієнта дефекти серця та легень.
Перед цим тестом пацієнти перевірялися на ЕКГ у положенні лежачи та у стані спокою. Завдяки доступності бігової доріжки та можливості контролювати швидкість та нахил, протокол Брюса став стандартом діагностики ІХС та оцінки прогнозу захворювання практично здорових людей.