Станом на сьогоднішній день з російського полону вдалося повернути 9 048 громадян України, серед яких 452 особи становлять цивільні, затримані окупантами у власних домівках чи на вулицях. Однак чинна система державної підтримки цих людей заблокована жорсткими та нереалістичними критеріями верифікації. Замість автоматичного визнання статусу постраждалих, держава змушує людей, які пройшли через катування та ізоляцію, самотужки збирати паперові докази свого ув’язнення та місяцями чекати на розгляд справ. Державна система ігнорує той факт, що люди постраждали виключно через свій український паспорт, і вимагає від звичайних мирних жителів доказів активного спротиву для отримання базової соціальної та медичної допомоги.
Заручники без механізму звільнення: як система обмінів не працює для цивільних
Питання звільнення цивільних, яких РФ утримує у полоні, остаточно зайшло у глухий кут, набувши ознак системної правової кризи. Під час лютневого етапу 2026 року вдалося повернути додому 7 цивільних осіб, березневий захід приніс свободу лише двом громадянам, а Великодній обмін, який відбувся 11 квітня, дозволив звільнити з тривалого незаконного утримання 7 чоловіків із Харківської, Київської, Херсонської та Донецької областей. Більшість із цих людей перебували у повній ізоляції ще з 2022 року без пред’явлення офіційних звинувачень чи судових рішень. Така практика яскраво свідчить про свідоме ігнорування РФ базових принципів міжнародного гуманітарного права, де мирне населення фактично перетворене на інструмент геополітичного тиску.
Головна причина такого незадовільного результату полягає у маніпулятивному трактуванні міжнародних норм Кремлем. Російська сторона використовує правові прогалини у Женевських конвенціях, які суворо забороняють практику обміну цивільних осіб на військовополонених, але водночас Москва продовжує висувати вимоги щодо видачі своїх полонених військових в обмін на пересічних українських громадян.
Російська пенітенціарна та судова системи застосовують специфічні юридичні механізми для легалізації утримання заручників. Надання людям офіційного статусу «затриманих за протидію спеціальній військовій операції» замість визнання їх полоненими чи кримінальними фігурантами дозволяє приховувати реальні обсяги депортації та арештів. Міжнародний Комітет Червоного Хреста наразі спроможний верифікувати та підтвердити перебування в ізоляції лише близько 15% від реальної кількості невільників. Тоді як тисячі інших українців формально перебувають у статусі зниклих безвісти, перебуваючи у «сірій зоні» правового поля. При цьому родичі багатьох затриманих володіють точними даними про їхнє фактичне місцезнаходження у слідчих ізоляторах Таганрога, Курська або на території тимчасово окупованого Криму.
Разом з цим на окупованих територіях та всередині РФ запущено конвеєрне виробництво штучних кримінальних справ. Через фабрикування звинувачень за статтями про шпигунство, диверсійну діяльність чи міжнародний тероризм цивільних осіб трансформують у статус «засуджених злочинців». Цей юридичний маневр автоматично виводить людей з площини стандартних гуманітарних переговорів про повернення.
Ця ситуація є масштабною, оскільки згідно з даними Єдиного реєстру осіб, зниклих за особливих обставин, понад 25 тисяч цивільних громадян на даний момент вважаються зниклими. Даний дисбаланс перетворив мирне населення на так званий «фільтраційний ресурс», який окупаційна влада використовує як живий щит і важіль примусу місцевих громад до лояльності. На відміну від військовополонених, чиї права, умови утримання та алгоритми повернення чітко прописані у Третій Женевській конвенції, цивільні заручники опинилися у повному міжнародному правовому вакуумі. Дієвого глобального інструментарію для примусового звільнення невійськових осіб у міжнародному полі не існує, що дозволяє країні-агресору утримувати їх без жодних правових наслідків.
Повернення з пекла: допомогу цивільним після полону досі не запустили
Тривале перебування в російських пенітенціарних установах завдає глибоких травм ментальному здоров’ю людей. Фахівці фіксують у колишніх заручників важкі форми посттравматичного стресового розладу, що проявляються через постійне відчуття небезпеки, деструктивні панічні атаки, хронічні нічні кошмари та нав’язливі спогади. Тривала соціальна депривація веде до часткової або повної втрати соціальних зв’язків, через що люди відчувають серйозні бар’єри у спілкуванні навіть із найближчими членами родини.
Особливо руйнівним є синдром провини вцілілого, коли звільнена особа переживає важкий емоційний тиск через те, що вона опинилася на волі, тоді як її співкамерники залишилися в ув’язненні. Це призводить до повного руйнування базової довіри до навколишнього світу загалом.
Окрім психічної допомоги, фізичний стан повернутих осіб вимагає теж тривалого клінічного втручання через прямі наслідки катувань і жорстокого поводження. Лікарі діагностують у колишніх бранців незрощені або неправильно зрощені переломи кінцівок, важкі хронічні травми хребта, забиття внутрішніх органів та застарілі струси головного мозку.
Через хронічне недоїдання та вживання неякісної питної води у затриманих спостерігається критичне виснаження організму та аліментарна дистрофія. Умови утримання у сирих, холодних та переповнених камерах без доступу до свіжого повітря провокують системні проблеми з легенями та нирками. За відсутності вчасного базового медичного догляду та медикаментів у людей стрімко прогресують хронічні захворювання, такі як цукровий діабет та серцево-судинні патології.
Однак замість повноцінного лікування та адекватної підтримки з боку держави, процес повернення цивільних полонених до повноцінного життя ускладнюється серйозними юридичними перешкодами. Офіційне підтвердження статусу особи, яка перебувала в полоні, перетворюється на тривалу процедуру через відсутність будь-яких документів чи довідок від країни-агресора. Ситуація погіршується втратою базових особистих документів, серед яких паспорти, трудові книжки та дипломи про освіту, які або залишилися в зоні окупації, або були безповоротно вилучені під час затримання. Ці фактори створюють бюрократичну тяганину під час оформлення гарантованих державою фінансових виплат та пільг.
Соціально-економічна адаптація звільнених громадян відбувається в умовах відсутності базових матеріальних ресурсів. Головним наріжним каменем цієї проблеми є житлове питання, яке для багатьох стає практично нерозв’язним. Повертаючись на підконтрольну Україні територію, значна частина колишніх заручників раптово усвідомлює, що їм просто немає куди йти. Їхні домівки або фізично стерті з лиця землі внаслідок запеклих бойових дій, або залишаються в зоні тимчасової окупації, заблоковані для доступу. Без даху над головою та без стартового капіталу ці люди потрапляють у замкнене коло залежності від тимчасових прихистків чи волонтерської допомоги. Відсутність стабільного місця проживання руйнує будь-який фундамент для психологічного відновлення, адже неможливо будувати плани на майбутнє, не маючи елементарного відчуття безпеки та власного простору.
Наступним критичним бар’єром на шляху інтеграції стає ринок праці, який виявляється напрочуд жорстоким до цієї категорії громадян. Тривала вимушена перерва у професійній діяльності автоматично знижує конкурентоспроможність людини, бо технології йдуть уперед, робочі процеси змінюються, а професійні зв’язки розриваються. Спроби наздогнати згаяне розбиваються об різке погіршення стану здоров’я. Жорсткі катування, що сприяли виникненню у колишніх полонених хронічних захворювань та посттравматичного синдрому, суттєво обмежують їх працездатність.
Ситуацію додатково ускладнює віковий ценз, адже чимало звільнених громадян належать до зрілої чи передпенсійної вікової групи. Для сучасного українського ринку праці, який і без того демонструє певну упередженість до кандидатів старшого віку, люди віком понад 50 років із цілим букетом хронічних захворювань, не мають цінності. Роботодавці рідко готові інвестувати в адаптацію працівників, які потребують тривалої медичної чи психологічної реабілітації та гнучкого графіка.
Байка про Мінвідновлення: як конфлікт навколо комісії обнулив нову стратегію репатріації
Усвідомлюючи неефективність традиційних підходів, в Україні у 2026 році переформатували дипломатичний вектор, відмовившись від термінології «обміну» щодо цивільних. Тепер держава наполягає на термінах «репатріація» або «безумовне звільнення», залучаючи до процесу Міжнародну платформу та авторитетних посередників у вигляді третіх країн, зокрема Ватикану, Катару та ОАЕ. Повернення громадян сьогодні відбувається або в межах окремих ізольованих гуманітарних треків, або під час масштабних комплексних обмінів за сприяння іноземних дипломатів.
На внутрішньому рівні уряд впровадив оновлену нормативно-правову базу для соціального захисту осіб, які повернулися з полону. Постанова № 1775 забезпечує виплату 50 000 гривень відразу після звільнення, а також гарантує щомісячне фінансування лікування та реабілітації протягом першого кварталу після повернення. Разом з цим, звільнені з полону цивільні громадяни мають право на отримання базової одноразової грошової допомоги від держави у розмірі 100 000 гривень за фактом звільнення та щорічні виплати у такому ж розмірі за всі роки неволі для підтримки їхніх родин. Окрім фінансових інструментів, повернуті люди мають законодавче право на повний курс медичної та психологічної реабілітації за державний кошт, а також на додаткові компенсації за окремими рішеннями Кабінету Міністрів.
Ухвалена наприкінці минулого року урядова постанова мала стати системним кроком для підтримки цивільних громадян, які пройшли через тяжкі випробування у полоні. Держава задекларувала готовність забезпечити цих людей критично важливим пакетом базової допомоги, що охоплює тимчасове розміщення, харчування, речове забезпечення, а також комплексний медичний і психологічний супровід разом із юридичним сприянням у відновленні втрачених документів. Реалізація цієї важливої соціальної ініціативи повністю залежить від створення та запуску спеціальної комісії при Міністерстві розвитку громад, територій та інфраструктури, на яку покладено обов’язок верифікувати документи та ухвалювати рішення щодо надання допомоги.
Втім, попри гостру актуальність питання, цей колегіальний орган досі не провів жодного робочого засідання, через що реальні люди залишаються без обіцяної підтримки. При цьому головною перешкодою на шляху до старту роботи стали внутрішні розбіжності та конфлікти навколо принципів формування персонального складу цієї структури. Отже, новий порядок мав спростити доступ до підтримки для людей, які повернулися з полону, але механізм його здійснення досі не запрацював.
Гостра реакція правозахисної спільноти викрила суттєві недоліки в процесі відбору кандидатів від неурядового сектору, який представники профільних організацій назвали позбавленим прозорості. Такі процедурні прогалини змушують активістів проводити паралелі з попередніми бюрократичними моделями, де панував суб’єктивізм, а механізм доступу до пільг перетворювався на виснажливе випробування. Найбільше занепокоєння викликає доля тих постраждалих, які не мають вичерпного документального підтвердження свого перебування в полоні або свідомо уникають контактів із правоохоронними органами через реальну небезпеку для своїх близьких, які досі перебувають на тимчасово окупованих територіях.
Публічний резонанс та аргументована критика з боку суспільства змусили керівництво міністерства сісти за стіл переговорів з правозахисниками для пошуку компромісу. Наразі офіційне розгортання роботи комісії тимчасово призупинено, а урядовці розглядають компромісний, хоч і суперечливий варіант дій. Профільне відомство і досі лише годує обіцянками тих, кого б мало підтримувати, тому, як в тій байці про лебедя, щуку та рака, «віз і нині там».
Як бачимо, в Україні сформувався парадоксальний розрив між зовнішньою дипломатією звільнень та внутрішньою неспроможністю держави забезпечити належну підтримку людей, які повернулися з полону.
