В Україні знову виявлено порушення прав дітей у дитячих закладах, і в котрий раз ситуація на Львівщині привертає увагу своєю гостротою. Скільки ще потрібно виявляти кричущих випадків, щоб у таких притулках нарешті були забезпечені елементарні права дітей? Систематичні порушення в дитячих притулках вже стали болючою темою в Україні. Кожен випадок — це не просто факт байдужості з боку адміністрації чи відсутності державного контролю, а знак тривожної несправедливості, яка відбувається з дітьми, залишеними напризволяще в стінах інституційних закладів.
Минулого тижня моніторингова група у складі Служби у справах дітей Львівської ОВА спільно з представниками громадських організацій (“ДІЙМО”, БО “БФ “РІДНІ”, БФ “Голоси Дітей” та “СОС Дитячі Містечка”, за дорученням омбудсмена Дмитра Лубінця, здійснила візит до дитячого притулку Львівської ОВА. І побачене не лише розчаровує, а й викликає обурення.
“Дітей поміщають в ізолятор як покарання. Відомо про факт перебування там дітей протягом 5 днів. Адміністрація закладу пояснила це тим, що діти симулюють хворобу, аби не йти до школи. Однак без цілодобового нагляду неповнолітніх залишати там за зачиненими дверима неприпустимо;
– чимало дітей перебувають у притулку понад встановлений термін – 90 днів. Деякі вже більше 2-х років живуть у закладі;
– лікарі притулку здійснюють медичну практику без ліцензії, що є грубим порушенням;
– служби у справах дітей Львівської та Запорізької ОВА (звідки перемістили дітей зі статусом ВПО) не демонструють жодної зацікавленості в координації своїх дій на користь дітей;
– реформа деінституціалізації ігнорується: лише 4 дитини з 44-х, які покинули притулок у 2023 році, потрапили до патронатних сімей. Інші ж діти направлені до інституційних закладів, а не до сімей”, – повідомив Лубінець.
Отже, дітей у цьому притулку ізолюють як форму покарання — на тиждень зачиняють у кімнатах ізолятора за найменші “провини”, зокрема за симуляцію хвороби, якщо вони не хочуть іти до школи. Без цілодобового нагляду, без людського ставлення їх залишають за зачиненими дверима, на самоті з їхніми страхами та сумом. Що ж це за система, яка бачить в ізоляції вирішення всіх проблем із дітьми, котрі й так позбавлені домашнього тепла?
І це тільки початок. Багато дітей перебувають у притулку більше трьох місяців, хоча закон чітко визначає цей термін як максимальний для перебування у подібних установах. Чимало з цих дітей знаходяться в закладі вже більше двох років. Уявіть, маленькі українці, яких перемістили зі східних регіонів і які пережили жах війни, замість турботи отримують ще одну форму ізоляції від звичайного життя. Замість пошуку сімей, які могли б подарувати їм нормальне дитинство, їх роками утримують у закритих стінах притулку.
А що робити, коли навіть лікарі в такому закладі працюють без ліцензії? Медична допомога, що повинна бути першочерговою потребою для дітей, стає черговою жертвою безвідповідальності. Яким є професіоналізм таких лікарів? І як пояснити батькам та родичам дітей, що їхнє здоров’я опинилося в руках тих, хто не пройшов офіційного контролю? Це не просто порушення — це ризик для кожної дитини, що живе в цьому притулку.
Найгірше те, що обласні служби у справах дітей, зокрема Львівської області, не виявляють навіть мінімальної зацікавленості в координації своїх дій. Діти з числа внутрішньо переміщених осіб, які й так уже втратили все, що було знайоме та дороге, не отримують навіть основної підтримки. Відсутність комунікації між цими установами відбивається на дітях, які роками залишаються замкненими у закладах, де ніхто не дбає про їхню реабілітацію чи повернення до нормального життя.
Ця ситуація є яскравим прикладом того, як в Україні ігноруються всі спроби впровадити реформу деінституціалізації, яка б дозволила замінити дитячі притулки на патронатні чи прийомні сім’ї. З 44 дітей, що залишили притулок цього року, лише четверо потрапили до сімей; інші знову відправлені до інституцій. Це показник того, що реформа існує лише на папері. І кожен новий випадок на Львівщині чи в будь-якому іншому регіоні підтверджує, що система дитячих притулків потребує негайної трансформації, адже втрачені роки дитинства — це не ті втрати, які можна легко компенсувати.
Омбудсмен вже передав звіт про виявлені порушення державним органам, а також подав подання щодо Львівської та Запорізької ОВА, вимагаючи усунення порушень протягом місяця. Проте, чи змінить це ситуацію? Чи не залишиться це подання черговим бюрократичним документом, про який всі забудуть, як тільки підуть звіти до наступних інстанцій? Дітям потрібна реальна допомога, а не порожні обіцянки, бо кожен день, проведений у стінах таких закладів, — це ще одна маленька втрата для їхнього дитинства, яке має бути сповнене любові, а не байдужості та ізоляції.
