На тлі війни, що триває вже третій рік, стратегічна інтеграція України до Європейського Союзу виходить за межі технічних перемовин і перетворюється на лакмусовий папірець довіри між Києвом і Брюсселем. У центрі цієї кризи перебуває блокування перемовин щодо відкриття нового етапу переговорів з Україною. Усі 26 країн ЄС підтримали рішення про початок переговорів, окрім однієї: Угорщини.
“Загальмувала спроба України вступити до ЄС” – із таким заголовком вийшов свіжий номер авторитетного пан’європейського видання Euractiv.
Литва як голос совісті Європи
Саме Литва – одна з найпослідовніших країн-союзниць України – в липні 2025 року направила меморандум до урядів країн ЄС із попередженням: затягування процесу членства України не лише підриває довіру до інституцій Євросоюзу, а й створює реальні ризики втрати проєвропейської орієнтації серед українського населення. Як повідомляє Politico, Литва ініціювала альтернативну дипломатичну ініціативу: формат 26 країн без Угорщини, що може бути реалізований у Копенгагені, за підтримки Данії, яка головує в Раді ЄС з липня.
У центрі уваги такої ініціативи – відкриття ключового переговорного блоку так званого «кластеру фундаментальних реформ», без якого неможливо перейти до практичного членства.
Угорщина: вето як інструмент внутрішньої політики
Головним опонентом у цій дипломатичній грі є прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Його уряд неодноразово блокував як фінансову підтримку України, так і просування переговорного процесу, апелюючи до нібито «захисту прав угорської меншини» та економічних ризиків для Угорщини.
У червні, за даними Associated Press, у країні було проведено так званий «національний консультативний референдум», який Орбан представив як волю народу “проти вступу України”. Але аналітики вважають це радше інструментом внутрішньополітичного маневру – спробою нейтралізувати зростаючу конкуренцію з боку Петра Мадяра, колишнього соратника Орбана, який набирає популярності на платформі реформістського популізму.
Прогрес України, але й ризики зворотного руху
Зі свого боку, Україна демонструє безпрецедентний прогрес у виконанні рекомендацій ЄС. Було запроваджено реформу правосуддя, прийнято законодавство про деолігархізацію, ухвалено положення про захист прав національних меншин. Але водночас, як відомо, у липні український парламент подав пропозицію передати антикорупційні органи під контроль Генеральної прокуратури, що викликало різку критику міжнародних партнерів. На тлі цього тиску Президент Зеленський пообіцяв врахувати зауваження міжнародних інституцій. Справжній тест полягає не лише в ухваленні закону, а в гарантії його реального впровадження – з дотриманням принципів прозорості, незалежності та невтручання.
Європейська втома: реальна загроза чи інформаційний конструкт?
Згідно з останнім опитуванням “Eurobarometer”, упродовж 2022–2024 років підтримка України в ЄС знизилася з 88 % до 71 %. Найнижчий рівень зафіксовано в Польщі – 60 %. Додаткові дані від “Eurofound” свідчать про зростання невдоволення щодо соціальної допомоги для українських біженців – особливо серед економічно вразливих верств населення, які вважають, що “уряд робить надто багато”.
Водночас, як зазначає Центр дослідження цифрових медіа у Копенгагені (2025), ті, хто отримує новини переважно з соцмереж, значно частіше демонструють негативне ставлення до підтримки України. Це створює виклики не лише для урядів, але й для інфраструктури фактчекінгу та громадянської освіти.
Публічна сфера, довіра та ризики дезінформації
У своєму меморандумі Литва акцентує не лише на геополітичному вимірі, а й на психологічному. Утворення “втоми від України” є результатом складного симбіозу економічної нестабільності, інформаційних маніпуляцій та зростаючого запиту на “внутрішній порядок”.
Це нагадування: підтримка України – це не лише справа лідерів, але й довготривале зобов’язання перед суспільством. Без проактивної інформаційної політики ризик втрати довіри як усередині України, так і в Європі, стає дедалі реальнішим.
Медіа як інструмент впливу: інформаційна кампанія Орбана проти євроінтеграції України
Віктор Орбан не лише блокує переговори про членство України в ЄС на дипломатичному рівні, але й системно використовує державні та лояльні приватні медіа для формування негативного ставлення угорців до України. Ключовим інструментом у цій стратегії стала так звана “національна консультація” – консультативне опитування, організоване урядом без прозорих процедур голосування. Як вказав лідер опозиційної партії Tisza Петер Мадяр, у голосуванні взяли участь не більше 600 тисяч людей, а сама кампанія супроводжувалася масовим розсиланням листів, без виборчих кабінок, публічних дебатів чи прозорих механізмів підрахунку. Натомість уряд витратив десятки мільярдів форинтів на рекламну кампанію в телеефірі, інтернеті та соцмережах. Ці меседжі активно грали на страхах – від криміналу до культурної загрози.
Симптоматичним став приклад союзниці Орбана, Александри Сенткіралі, яка опублікувала відео з людиною в багажнику автомобіля, говорячи про «торгівлю органами, людьми та наркотиками» як неминучу загрозу після вступу України до ЄС. А сам Орбан, напередодні завершення кампанії, оприлюднив відео із закликом до громадян голосувати проти, використовуючи символіку війни та страху – у ньому нібито зображені угорці, які воюють в Україні.
Таке маніпулятивне використання образів, які апелюють до тривожних емоцій, – типовий приклад “інфовійни”, яка поєднує популізм, стратегічну дезінформацію та цілеспрямоване конструювання “ворожого образу”. Як зазначають дослідники з Freedom House та Center for Media Pluralism and Media Freedom, медіасистема Угорщини за останні 10 років втратила більшу частину незалежності, а інформаційне поле країни стало майже монополізованим урядом та його союзниками.
Угорське населення, особливо літні та малозабезпечені групи, здебільшого отримує новини з таких контрольованих джерел. Це дозволяє Орбану не просто блокувати рішення на рівні ЄС, але й будувати внутрішньополітичний наратив, у якому Україна – загроза, а сам Орбан – захисник угорського народу від хаосу та бідності, пов’язаних із розширенням Євросоюзу.
У підсумку, медійна стратегія Орбана стала ключовим інструментом легітимації його євроскептичної політики, зокрема через демонізацію України, при цьому знецінюючи реальні реформи й жертви, яких зазнає Київ на шляху до ЄС.
Відповідь ЄС: баланс довіри та принципів
У липні 2025 року 26 держав-членів Європейського Союзу виступили зі спільною заявою на підтримку України, підтвердивши її право самостійно обирати геополітичний курс без зовнішнього тиску. Єдиною країною, яка не приєдналася до цієї заяви, залишилася Угорщина, продовжуючи свою політику блокування.
Це, однак, не заблокувало подальші зусилля. Данія, яка з 1 липня 2025 року головує в Раді ЄС, зробила розширення ЄС одним із головних пріоритетів своєї програми. Під час її головування активізувались ініціативи на підтримку вступу України, Молдови та держав Західних Балкан, а також розпочались консультації про формати, які дозволяють ухвалювати рішення попри деструктивну позицію однієї країни.
Серед альтернатив, які зараз розглядаються в кулуарах ЄС, – формат “Копенгаген +26”: платформа для узгодження політики держав-членів без участі Будапешта. Такий підхід не є правовим механізмом заміни консенсусу, але сигналізує про готовність діяти політично, якщо інституційні процедури виявляться заблокованими.
Новий графік реформ: як Україна підлаштовується під вимоги ЄС
У серпні уряд України оновив так званий “План України” – дорожню карту реформ, прив’язану до багаторічної фінансової програми Ukraine Facility вартістю €50 млрд. Як пояснив міністр економіки Олексій Соболев, документ потребував “актуалізації”, оскільки за два роки від початку його розробки змінилися і внутрішні реалії, і зовнішні очікування.
Фактично Київ погодився на перекроювання календаря зобов’язань: одні дедлайни буде подовжено, інші – скорочено, а формулювання кроків приведено у відповідність до конкретних актів права ЄС. Це дозволяє, з одного боку, прискорити частину реформ, а з іншого – уникнути формального зриву термінів. Важливий нюанс: сам обсяг зобов’язань лишається незмінним, і зміни стосуються лише механіки їхнього виконання.
“Ми вже рухаємося за новим графіком і деякі зобов’язання виконаємо швидше, ніж було закладено спочатку”, – наголосив Соболев. Таким чином уряд демонструє готовність маневрувати, але не відступати, зберігаючи ключове – довіру Брюсселя.
До кінця вересня оновлений документ має затвердити Рада ЄС. Якщо цього не станеться, Україні загрожує призупинення виплат. Адже з 2024 року фінансування чітко “прив’язане” до виконання реформ: за кожний квартал визначені конкретні індикатори, які потрібно виконати.
Показовим у цьому контексті є ухвалений у червні закон про реформу АРМА – агентства, яке управляє арештованими активами. Це була одна з ключових умов для розблокування чергового траншу від ЄС. Однак закон досі не підписаний президентом, що створює додаткову інтригу та нервує європейських партнерів.
Таким чином, оновлення графіку реформ – спроба зняти напругу та уникнути фінансових зривів, одночасно сигналізуючи про політичну волю Києва виконувати зобов’язання швидше у тих сферах, де це можливо. Але залишається ризик, що частина реформ може “зависнути” у внутрішніх політичних торгах, а ЄС дедалі менше схильний закривати очі на затримки.
Отже, Україна опинилася у складній ситуації: блокування переговорів із боку Угорщини, внутрішні виклики щодо прозорості реформ, зниження європейської підтримки внаслідок інфляції та медіаманіпуляцій – усе це створює ризик втрати довіри до європейського проєкту.
Водночас зростання дипломатичної активності Литви, Данії, країн Балтії та публічна позиція 26 держав демонструють: Європа не є заручником однієї країни. Відповідь України має бути дзеркальною: ще більше прозорості, ще глибша реформа, ще активніша робота з суспільною думкою в Європі.
