Велика сталева куля, підвішена до крана, – символ руйнації приречених на злам будівель – стала метафорою цьогорічної Мюнхенської конференції з безпеки. Організатори назвали її образом “світового порядку в процесі демонтажу”. І ця метафора виявилася напрочуд точною: Мюнхен-2026 зафіксував кризу трансатлантичної єдності й оголив її підґрунтя. Показово, що образ “демонтажної кулі” перегукується із концептом праці німецьких соціологів “Zerstörungslust”, що буквально з німецької означає “жага руйнування”. Цей стан описується як глибинна мотиваційна сила, яка проявляється в політичних і соціальних настроях певних груп населення та їх лідерів прагненням трощити існуючий порядок.
Цьогоріч світова преса писала про Мюнхен нешаблонно, уникаючи позиціонування конференції як традиційного дипломатичного форуму. ЗМІ наголошували на деструктивних наративах конференції та проявах ідеологічного зіткнення. Французькі видання говорили про “емансипацію Європи” й потребу дотримання гордості перед обличчям американського тиску. Німецькі – про ризик “поховання трансатлантичних відносин” і необхідність зберегти стратегічну прив’язаність до США. Американські медіа аналізували виступ держсекретаря як спробу “перебудувати Захід” навколо нової парадигми, де головними загрозами було названо міграцію та деіндустріалізацію. Скандинавська преса фіксувала дедалі жорсткіші суперечки навіть між союзниками.
У центрі дискусій цьогоріч була не лише війна Росії проти України, а й питання, фундаментальне для Європи: чи залишається Захід політичним і ціннісним проєктом, чи перетворюється на конструкт, який розгойдують власні внутрішні протиріччя? Після шоку минулорічного виступу Джея Ді Венса європейські лідери прибули до Баварії з наміром відповісти – публічно і стратегічно – на нову американську риторику.
“Жага руйнування” та головний “руйнівник” Трамп
У жовтні 2025 року бригади робітників почали демонтаж значної частини Східного крила Білого дому – однієї з найвідоміших будівель світу. Замість ремонту чи обговорення реконструкції відбувся повний демонтаж і будівництво нової бальної зали за кошти приватних спонсорів. Для прихильників Дональда Трампа це символ того, що він назвав “струснути Вашингтон”, для критиків ілюстрація фірмового трампівського підходу: руйнувати інституції без чіткого плану, ігноруючи процедури та норми, розглядаючи владу як власність.
“Демонтажна” поведінка ілюструє те, що німецькі соціологи Каролін Амлінґер та Олівер Нахтвей назвали Zerstörungslust – “жага руйнування”. У книзі “Zerstörungslust. Elemente des demokratischen Faschismus” автори описують це явище як соціально-психологічний стан частини населення, що втрачає віру в поступове реформування демократії, відчуває блокаду соціального підйому та відсутність перспектив, зміщує політичну мотивацію з “будувати краще” на “зруйнувати те, що є”.
Zerstörungslust не є загальним поняттям класичної соціології, воно виникло в сучасній німецькомовній дискусії про політичні настрої, особливо в контексті зростання радикальних рухів у демократичних суспільствах. Автори підкреслюють, що ця тяга до руйнування живиться не лише гнівом, а глибоким моральним і психологічним розчаруванням, коли люди перестають бачити сенс у реформуванні інституцій і віддають перевагу їх демонтажу.
Глобалізація та нові інформаційні технології значно скоротили чисельність промислових робітників, а політика жорсткої економії глибоко дестабілізувала службовців державного сектору. Представники робітничого та середнього класів, згідно з емпіричними дослідженнями авторів, дивляться в майбутнє з глибоким відчуттям екзистенційної тривоги.
Вертикальні соціальні нерівності більше не виражаються у вигляді класового конфлікту. Натомість на перший план виходять горизонтальні протистояння між різними групами за ідентичністю. Саме з цих тем праві політики черпають матеріал для свого “культурного конфлікту”.
Повторюється те, що ще у 1930-х роках зауважив Теодор Гейгер: у часи найбільшої кризової напруженості люди вдаються до бунтівної політики ірраціональності і голосують за політиків, які обіцяють авторитарно “взяти ситуацію під контроль”.
Трамп у цьому контексті виступає символом “політики демонтажної кулі” (wrecking-ball politics). Його дії на внутрішній арені – демонтаж Східного крила, радикальні ініціативи з бюрократією та державними структурами – резонують із соціальною енергією Zerstörungslust, що існує в суспільстві. Аналогічні прояви можна побачити й у світі: Хав’єр Мілей в Аргентині символічно “розпилює” державу, Ілон Маск пропонує радикальне скорочення регуляцій.
Munich Security Index 2026, який охопив майже 11 тисяч респондентів у країнах G7, Бразилії, Індії, Китаї та ПАР, підтверджує тенденцію: у більшості країн абсолютна більшість вважає, що політика урядів погіршить життя наступних поколінь. Це ілюструє соціально-психологічну основу Zerstörungslust: втрата віри у прогрес і контроль над майбутнім породжує підтримку руйнівних політичних стратегій.
Автори книги та сучасних звітів наголошують: небезпека полягає не лише у внутрішньому руйнуванні, а в тому, що ці процеси відбуваються в країні з надзвичайною політичною, економічною та військовою потугою. Політика “демонтажної кулі” здатна ерозувати міжнародні інституції та порядок, посилюючи глобальну нестабільність.
Контекст: погляд Європи на кризу світового порядку
Як ми вже писали, цього року MSC проходить під гаслом “Under Destruction” – “світ у процесі руйнування”, і це відображено не лише в символах форуму, а й у тоні висловлювань лідерів і медіаоцінках. Так, офіційний Munich Security Report прямо діагностує, що світ увійшов у “період політики руйнування”, де стара стабільність замінюється несподіваними переформатуваннями та зростанням країн‑гігантів і водночас втратами довіри до політичних систем.
Ця діагностика перегукується з аналітичними публікаціями провідних європейських медіа, що говорять про політичну атмосферу, що тяжіє до радикальних змін – і у зовнішній політиці, і стосовно внутрішньополітичних орієнтирів.
Французьке бачення: гордість і стратегічна автономія
Президент Еммануель Макрон у своїй промові на MSC підкреслив, що Європа має діяти не як додаток до американської політики, а як самодостатній геополітичний суб’єкт. Він закликав Європу “гідно ставитися до себе”і не дозволяти собі бути “забрудненою” критикою зі Сполучених Штатів. Французькі аналітики також підкреслюють, що саме у Франції рівень занепокоєності безпекою та довірою до здатності ЄС захистити своїх громадян один із найвищих у ЄС, і це накладає на Париж додаткову відповідальність щодо посилення оборонних спроможностей.
Таким чином, французький підхід має дві ключові ознаки: наголос на незалежності від США і розбудові власних оборонних і технологічних можливостей у рамках ЄС. Усе це розширює традиційне бачення оборони, яке досі було тісно пов’язане з НАТО і американськими гарантіями безпеки.
Німецьке бачення: трансатлантична стабільність і розумна автономія
Канцлер Фрідріх Мерц представив на конференції інший підхід. Він не відкидає трансатлантичного партнерства і вважає, що Європа все ще потребує США, але вже в новому форматі взаємодії, де європейські країни стають по-справжньому самостійною силою. Німецькі оглядачі одностайно оцінюють промову Мерца як жорстку. У своїй промові він визнав: старий світовий порядок, базований на правилах, уже не діє. Європа має визнати помилки, яких вона припустилась у минулому, зокрема, не інвестуючи в оборону.
Водночас він підкреслив, що Європа й США повинні створити нову форму партнерства і зробити це не в дусі конфронтації, а прагматичної співпраці. “Скинути США з рахунків Європа не може”, – резюмував Мерц. З нового у промові канцлера німецькі ЗМІ відзначили його апелювання до 42 статті Договору про Європейський Союз, що співставна з п’ятою статтею НАТО. Мерц закликав учасників конференції наповнити цю статтю життям, принаймні, замислитися над тим, як європейські країни будуть захищати одна одну, якщо їм щось буде загрожувати.
У німецьких медіа висловлюють надію, що Мерц поєднає європейську автономію з продовженням трансатлантичної співпраці, створивши потужне “європейське опертя” всередині НАТО, не відмовляючись від альянсу.
Американський контекст: партнерство чи переформатування?
Виступ держсекретаря Марко Рубіо мав намір згладити напругу, але багато європейських лідерів сприйняли його скоріше як підтвердження того, що США мають власну жорстку стратегічну лінію, яка не завжди збігається з європейською.
Рубіо озвучив кілька позицій, які ставлять США у напружені стосунки з європейськими союзниками: критика політики скорочення викидів, сумнів у ролі ООН, підтримка “деіндустріалізації” та масової міграції як викликів, а також схвалення унілатеральних військових дій США. Ці меседжі нагадують, що американська політика поєднує заклики до партнерства з просуванням власних стратегічних інтересів.
І хоча промова Рубіо звучала м’якше, ніж минулорічна різка критика Венса й отримала схвальні оцінки аудиторії та голови конференції Вольфґанґа Ішінгера, європейські лідери залишилися обережними, адже потенційні точки конфлікту все ще існують: Гренландія, переговори щодо України, регулювання технологічних гігантів.
Щодо України, джерела найгостріших занепокоєнь щодо безпеки в Європі, Рубіо визнав, що дипломатичні зусилля адміністрації Трампа не увінчалися успіхом. «На що ми не можемо відповісти, але ми продовжуватимемо перевіряти, – це чи існує результат, з яким Україна може жити, і який Росія прийме», – сказав він.
Мюнхен завжди був барометром безпеки. Але цього року він став скоріше сейсмографом: світові медіа зафіксували не поодинокі коливання, а глибокий тектонічний зсув. Очевидно, що трансатлантична система більше не функціонує за інерцією: вона або віднайде нову форму координації та балансу, або розпадеться під вагою внутрішніх протиріч. Питання вже не в тому, чи зміниться Захід, а в тому, чи зуміє він перетворити енергію кризи на імпульс самоорганізації, не допустивши, щоб демонтаж став незворотним процесом.
