ІА “ФАКТ” вже писало про те, як у Вашингтоні формується нова мова компромісу, в якій підтримка союзників дедалі частіше описується через умови, ціну і межі відповідальності. Але вже очевидно, що це не просто риторичний маневр окремих політиків чи радників, а глибший зсув у самій американській системі.
Після Іраку, Афганістану, інфляції, боргу і хронічної втоми від ролі глобального гаранта зовнішня політика в США дедалі менше сприймається як моральна місія і дедалі більше – як бюджетний вибір. “Ми не можемо допомагати всім” продається вже не як цинізм, а як тверезість, а глобальне лідерство починає виглядати не як престиж, а як дорогий актив із важким обслуговуванням.
Саме тому сучасний американський реалізм перестає бути суто академічною суперечкою і стає політично зручним інструментом відступу. Коли союз починають описувати як контракт, зобов’язання – як угоду, а безпеку – як розподіл навантаження, світ уже не чує в США старого гаранта порядку.
Він чує державу, яка дедалі частіше питає не “що потрібно для системи”, а “скільки це нам коштує”. І це головний перелом: Америка ще не вийшла зі світу, але світ уже вчиться жити так, ніби її гарантії більше не є автоматичними.
Вашингтон як поле бою двох логік
Нинішній поворот у США не є завершеним консенсусом. Це боротьба двох великих логік – і саме тому він такий важливий. З одного боку стоїть табір, який бачить у світі насамперед витрати, перевантаження і ризик нескінченних зобов’язань. З іншого – інституційно сильна коаліція, до якої входять значна частина демократів, традиційні республіканці, військове керівництво, Пентагон і значна частина стратегічних центрів, які наполягають на тому, що союзницька мережа США – не тягар, а головна асиметрична перевага Америки.
Саме так це формулює National Defense Strategy 2022, де альянси і партнерства названі “найбільшою глобальною стратегічною перевагою” Сполучених Штатів. Для цього табору ключове питання звучить інакше: не “скільки ми витрачаємо зараз”, а “скільки коштуватиме відсутність нашої присутності через 5 або 10 років”. У цій логіці підтримка України є не благодійністю і не моральним жестом, а відносно дешевим способом стримувати Росію без прямого входження американських військ у війну.
За даними Kiel Institute, до початку минулого року США надали Україні понад 70 млрд євро допомоги. Але вже торік саме Європа різко наростила підтримку, підвищивши військову допомогу на 2/3 проти середнього рівня 2022–2024 років і фактично взявши на себе значно більшу частину тягаря.
Це показує дві речі одночасно: по-перше, вже формується модель розподіленої відповідальності; по-друге, навіть прихильники активної ролі США дедалі більше змушені обґрунтовувати її не мовою місії, а мовою ефективності. Навіть інтернаціоналізм у Вашингтоні тепер говорить інакше, ніж 10 років тому.
Політично ця боротьба дуже конкретна. У квітні 2024 року Конгрес після місяців блокування все ж ухвалив пакет на 95 млрд доларів для України, Ізраїлю та Тайваню. Сам факт ухвалення показав, що інтернаціоналістська логіка в США жива. Але те, з якою затримкою і через який рівень внутрішнього конфлікту це сталося, продемонструвало інше: підтримка союзників більше не є автоматичною інституційною звичкою. Вона стала предметом торгу.
Саме тому нинішній тренд ще можна зупинити або принаймні пом’якшити, але ігнорувати його вже неможливо. Нова норма не встановлена остаточно, однак боротьба за неї вже триває – і від її результату залежить не лише американська політика, а й поведінка всіх, хто десятиліттями сприймав США як останню інстанцію стратегічної надійності.
Союзники після епохи автоматичних гарантій
Найважливіше в цій історії відбувається навіть не в самій Америці, а в тому, як її сигнали читає світ. Коли головний гарант безпеки починає говорити мовою витрат і умовності, союзники починають поводитися так, ніби гарантії вже не є безумовними. Формально договори нікуди не зникли. Політично ж почала змінюватися сама психологія довіри.
У Європі це видно найкраще. За даними Stockholm International Peace Research Institute, у 2023 році військові витрати Європи зросли на 16%, що стало найшвидшим ривком за десятиліття. Німеччина ще у 2022 році створила спеціальний фонд на 100 млрд євро для модернізації Бундесверу. Торік Польща витрачала на оборону 4.48% ВВП. Це був найвищий показник у НАТО за оцінкою Альянсу. А цьогоріч її оборонний бюджет зріс до 4.8% ВВП, або близько 200 млрд злотих.
Франція спочатку заклала 413 млрд євро на 2024–2030 роки, а цього року ще й переглянула план із додатковим підсиленням оборонних видатків. Європейська комісія 2 роки тому представила першу в історії European Defence Industrial Strategy – спробу зміцнити власну оборонну промислову базу і зменшити залежність від зовнішніх постачальників. Це стало реакцією не лише на російську загрозу, а й на Америку, яка більше не виглядає безумовною і незмінною величиною.
За тією самою логікою іде процес в Індо-Тихоокеанському регіоні. Тайвань довів свій оборонний бюджет на 2024 рік до 606.8 млрд нових тайваньських доларів, тобто приблизно 19.1 млрд доларів США, і це на 80% більше, ніж 10 років тому.
Японія у своїй Національній стратегії безпеки заклала курс на доведення оборонних витрат до 2% ВВП до 2027 року, зробивши крок, який ще кілька років тому виглядав майже немислимим для країни з післявоєнною політичною культурою стриманості.
Це вже не просто реакція на Китай. Це реакція на світ, у якому американська підтримка дедалі частіше виглядає як величина, залежна від внутрішньої політики у Вашингтоні.
На Близькому Сході ефект має іншу форму, але ту саму природу. Останніми роками Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати зберігають безпекові зв’язки зі США, але водночас зміцнюють економічні та політичні відносини з Китаєм, зберігають канали з Росією і відкрито висловлюють занепокоєння через непевність американських гарантій.
Це не означає швидкий розрив зі США. Але доводить, що навіть найближчі партнери дедалі активніше страхуються від сценарію, у якому Вашингтон уже не хоче або не може бути єдиним незамінним арбітром. Світ не відмовляється від Америки. Світ просто перестає вважати її гарантією, яка стоїть поза політичною мінливістю.
Світ, у якому безпеку щоразу узгоджують заново
У фіналі вся ця дискусія впирається не в одну війну, не в одну адміністрацію і навіть не в одну школу міжнародних відносин. Вона впирається в питання, чи не завершується епоха, в якій безпека була гарантією, а не предметом постійного торгу. Російське вторгнення в Україну вже повернуло в Європу масштабну міждержавну війну.
За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, лише у 2024 році в Україні було верифіковано 2,088 загиблих і 9,138 поранених цивільних, а 2025 рік виявився ще більш смертельним. Паралельно Китай посилює тиск навколо Тайваню, а глобальні військові витрати у 2023 році досягли 2.443 трлн доларів, збільшившись на 6.8% – це найшвидше річне зростання з 2009 року.
Саме тут стає зрозуміло, що йдеться не просто про корекцію американської зовнішньої політики. Йдеться про перехід до іншої міжнародної архітектури, де безпека дедалі менше сприймається як стабільна обіцянка і дедалі більше – як результат переговорів, балансу сил і постійного перерахунку зобов’язань.
Світ не обов’язково скочується в класичний хаос. Але він виразно відходить від моделі, в якій правила вважалися майже автоматичними, а війна – винятком. Найважливіше вже сталося не на полі бою і не в американських виборчих штабах. Найважливіше сталося в головах: великі держави знову починають мислити безпеку як щось, що не гарантують, а щоразу заново узгоджують.
І саме тому головне не в тому, чи Америка “втомилася” від світу. Справжній сюжет у тому, що світ звикає жити без автоматичної американської страховки. Коли ця звичка закріплюється, міжнародний порядок не руйнується за один день. Він стає іншим: холоднішим, дорожчим і значно менш передбачуваним. І в такому світі найнебезпечніше не те, що гарантії слабшають, а те, що всі поступово починають вважати це нормою.
Тетяна Вікторова
