Українці в Європі після завершення тимчасового захисту: в яких країнах найбільший ризик депортації

Механізм тимчасового захисту, запроваджений Європейським Союзом у березні 2022 року, став ключовим інструментом допомоги українцям, які були змушені покинути рідну країну через повномасштабне вторгнення. На той час головним завданням було забезпечення безпеки та життєвих потреб переселенців, а питання тривалої легалізації та перспектив після 2027 року залишалося поза увагою. Однак зараз мільйони людей задаються питанням про свої подальші права на перебування за кордоном, ризики втрати легального статусу та потенційні наслідки у разі невчасного оформлення документів.

Країни з високим ризиком депортації українців

Хоча ЄС не планує масових депортацій через високу вартість та складність таких операцій, окремі держави вже формують правила, що передбачають примусовий або добровільний виїзд.

Стандартними заходами залишаються штрафи та заборона на в’їзд до Шенгенської зони терміном від трьох до п’яти років для тих, хто перебуває нелегально, а фізична депортація застосовується як виняток, проте вона реальна у п’яти-шести країнах.

Норвегія, хоча і не є членом ЄС, але функціонує у спільному європейському просторі та з 28 вересня 2024 року припинила надання колективного тимчасового захисту для жителів «безпечних» регіонів України, таких як Львівська, Волинська та інші. Чоловіки віком 18–60 років перебувають на індивідуальній процедурі. Хоча офіційна риторика уряду наголошує на добровільне повернення, підкреслюючи гуманітарний аспект, фактична політика передбачає, що ті, хто не інтегрується у систему або не відповідає встановленим критеріям, повинні залишити країну.

Данія демонструє найбільш послідовний підхід до контролю над перебуванням українців після 2027 року. Завдяки opt-out від спільної міграційної політики ЄС держава має змогу приймати самостійні рішення щодо легалізації та повернення переселенців. Законодавство, яке діє до 17 березня 2027 року, передбачає сувору перевірку інтеграції. Особи з регіонів, де бойові дії відсутні, зокрема із західних областей України, розглядаються через індивідуальні процедури. Ці процедури складніші та передбачають більший відсоток відмов порівняно з колективним захистом. Особливо уразливі ті, хто не володіє мовою країни або не має офіційного працевлаштування; для них примусовий виїзд після закінчення тимчасового захисту є цілком реальним.

Балтійські держави — Латвія, Литва та Естонія — обмежили тимчасовий захист для вихідців із регіонів, де немає бойових дій, та запровадили суворий контроль поїздок. Будь-яка документована поїздка до Росії або на окуповані території автоматично стає приводом для перевірки легального статусу і потенційного його анулювання. Дозволи видаються на три роки і після закінчення цього терміну передбачають або продовження на підставі працевлаштування та інтеграції, або виїзд з країни.

Словаччина і Чехія також готуються до потенційних повернень. Словаччина демонструє жорсткість щодо осіб, які мають паралельний статус в іншій країні ЄС або не виконали вимоги інтеграції. Вона підтримує можливість депортації до «безпечних третіх країн». Чехія, застосовуючи механізм Lex Ukraine, скасовує статус у разі виявлення паралельної реєстрації, а уряд входить до коаліції держав, які готові до повернення українців із регіонів без активних бойових дій.

Польща та Німеччина демонструють більш помірковану позицію, хоча певні ризики існують. У Польщі PESEL UKR діє до 2027 року, після чого перехід на стандартний дозвіл стане обов’язковим. Хоч масові депортації не оголошуються, примусовий виїзд можливий у випадках нелегального перебування. Польща входить до коаліції з тринадцяти країн, що підтримують повернення до регіонів України, де бойові дії відсутні.

У Німеччині параграф 24 продовжується автоматично до 2027 року. Після завершення дії тимчасового захисту стандартні перевірки стануть реальністю, і депортація можлива лише за наявності кримінальних порушень або системного ухилення від інтеграції. Це забезпечує більшу передбачуваність для більшості українців і дозволяє планувати легальне перебування.

Водночас Іспанія, Італія та Франція пропонують найбільш плавний перехід для українців. У цих країнах передбачено автоматичне продовження дозволів та спрощений вихід на ринок праці, що знижує адміністративні бар’єри. Примусове повернення застосовується лише у виняткових випадках, що робить перебування більш безпечним і прогнозованим для переселенців.

Логістика та економіка примусових депортацій

Слід зазначити, що примусова депортація є надзвичайно дорогою операцією. За розрахунками Єврокомісії, повернення однієї людини обходиться приблизно у 5 тисяч євро.

До цієї суми входять витрати на транспорт, конвой, юридичний супровід і адміністративне оформлення документів. Саме тому більшість держав заохочують добровільне повернення через спеціальні консультаційні центри, що допомагають організувати виїзд самостійно. Такий підхід дешевший, менш резонансний політично і м’якший для біженців.

Проте у країнах із високим ризиком, таких як Данія та Норвегія, бюрократична система вже налаштована на перевірки та відмови, і уникнути контролю без оформлення легального статусу неможливо.

Практичні поради українцям

Для мінімізації ризиків втрати легального статусу в будь-якій країні важливо заздалегідь оформлювати легальний статус:

• Офіційне працевлаштування та трудовий договір є ключовим аргументом при поданні на продовження дозволу.

• У Данії та Норвегії чоловіки віком 18–60 років повинні отримати довідки про відстрочку або непридатність до служби.

• У Балтійських країнах слід уникати поїздок до Росії або на окуповані території, оскільки це автоматично провокує перевірку статусу.

• В Литві рекомендується замінити картку до 31 грудня 2026 року, щоб уникнути проблем із продовженням дозволу.

• Перехід на національний дозвіл слід розпочинати не пізніше середини 2026 року, оскільки черги на оформлення документів постійно зростають.

• Консультації з УВКБ ООН або місцевими НКО забезпечують безкоштовну підтримку та допомогу у підготовці необхідних документів.

Дотримання цих рекомендацій забезпечує надійний захист від будь-яких потенційних ризиків, пов’язаних із закінченням тимчасового захисту та переходом на національні програми легалізації.