“Від “бусифікації” суспільство нікуди не дінеться”: нардеп Горбенко про мобілізацію під тиском і виснаження ресурсу

Дискусія навколо мобілізації в Україні давно вийшла за межі суто військової тематики і дедалі більше торкається питань державної відповідальності, довіри громадян та здатності влади діяти системно в умовах тривалої війни. Публічне визнання проблеми так званої “бусифікації”, зростання кількості скарг на дії територіальних центрів комплектування і загострення соціального напруження свідчать про те, що механізми призову до армії почали продукувати наслідки, які впливають на внутрішню стабільність країни не менш ніж зовнішні загрози.

Народний депутат від партії “Слуга народу”, член парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Руслан Горбенко окреслив проблеми мобілізації як системні, повʼязуючи їх з відсутністю продуманої державної політики упродовж кількох років.

На думку нардепа, труднощі, з якими держава зіткнулася у сфері мобілізації, почали набувати системного характеру ще на початку 2024 року, однак через токсичність і непопулярність цієї теми вона тривалий час залишалася на периферії публічної політики. За його оцінкою, питання призову розглядалося фрагментарно, без цілісного бачення і без готовності ухвалювати складні рішення, які потребували б політичної волі та прямого діалогу з військовими.

Він наголошує, що в умовах стратегічного планування тривалої війни держава зобовʼязана виходити з реалістичної оцінки власних ресурсів, адже підготовка до оборони не може будуватися на ситуативних кроках і сподіванні, що проблеми вирішаться самі собою.

Однією з ключових тез, які озвучує Горбенко, є оцінка залишкового мобілізаційного ресурсу, який, за його словами, становить приблизно півтора року. Він звертає увагу на рішення уряду щодо можливості виїзду за кордон молодих чоловіків віком від 18 до 22 років, яке почало діяти з серпня 2025 року і, на його думку, стало однією з помилок, ухвалених без належного обговорення з військовими.

Депутат ставить під сумнів сам підхід до ухвалення таких рішень, зауважуючи, що думка тих, хто безпосередньо перебуває на фронті або відповідає за комплектування підрозділів, часто залишається не почутою, тоді як наслідки подібних кроків безпосередньо впливають на здатність армії поповнювати свої лави.

За його оцінкою, реальні масштаби виїзду молодих людей за кордон є значно меншими, ніж ті цифри, які циркулюють у публічному просторі, і можуть коливатися в межах десятків тисяч, однак проблема полягає не лише в кількості, а й у тому, що рішення про відʼїзд часто відкладаються до наближення граничного віку, що ускладнює прогнозування мобілізаційних можливостей держави.

“Хтось укидає цифри, що 200 тисяч виїхали за кордон. Я думаю, що приблизно 40-60 тисяч молодих людей поїхало. Але в інших є час. Ті, хто для себе вирішив поїхати, у 18 років точно не збиратиметься, але ближче до наступу 23 років, я думаю, відповідні рішення сімей або цих хлопців буде зроблено”, – вважає нардеп.

Окремо Руслан Горбенко зупиняється на реакції суспільства на спроби обговорення жорсткіших заходів щодо ухилення від служби, зокрема ідей арешту майна або банківських рахунків осіб, які самовільно залишили частини чи перебувають у розшуку. Він описує ситуацію, за якої ще на етапі обговорення таких ініціатив у парламенті політики стикаються з хвилею агресії та прямих погроз, що є симптомом глибшої кризи взаєморозуміння між державою і частиною суспільства.

На цьому тлі депутат підкреслює, що наведення порядку в лавах Збройних сил є необхідним, однак ініціатива таких змін має йти чіткою вертикаллю відповідальності, починаючи від Верховного Головнокомандувача і далі через Головнокомандувача, Генеральний штаб і Міністерство оборони, оскільки лише такий підхід дозволяє уникнути хаотичних і взаємовиключних рішень.

Оцінюючи явище так званої “бусифікації”, Горбенко визнає, що цей метод є одним з інструментів поповнення мобілізаційного ресурсу, однак наголошує на необхідності чіткого розмежування між законними діями і порушеннями прав громадян. Посилаючись на статистику, оприлюднену Омбудсманом Дмитром Лубінцем, він зазначає, що лише незначний відсоток випадків супроводжується порушеннями, тоді як переважна більшість дій працівників ТЦК відбувається в межах законодавства.

“А хто спілкувався з військовими? Хто почув або хотів почути їхню думку? Постанова Кабміну почала діяти з серпня 2025 року, тобто ми розуміємо, що у нас мобресурс залишився на півтора роки. Це ми говоримо про молодих людей, які ще не поїхали.

“Бусифікація” – це один з інструментів поповнення мобілізаційного ресурсу. Від “бусифікації” суспільство нікуди не дінеться, бо коли ти порушуєш закон, а тебе зупиняє поліція, тебе ж затримують. А в якийсь автотранспортний засіб тебе посадять, щоб супроводжувати у військову частину, ТЦК чи управління Нацполіції, точно вже немає різниці”, – вважає Горбенко.

Водночас депутат звертає увагу на те, що значна частина звернень до Омбудсмана повʼязана не з фактичними порушеннями, а з неприйняттям самих законних дій військових, що часто пояснюється страхом, небажанням служити або спробами знайти індивідуальні виправдання.

“Якщо взяти статистику, яку надає Омбудсман Дмитро Лубинець, то справді приблизно 2-3% це “бусифікація” з порушеннями. Інші – на законному праві, військові (а всі, хто служить у ТЦК – це, по-перше, військові, ветерани) виконують букву закону.

Якщо знову ж таки взяти звернення до Омбудсмана, то 97% у принципі не подобається те, що військові роблять за законом. Тому скоріше в когось немає бажання захищати Батьківщину, хтось боїться. Причину кожен може знайти собі. Але не зроблено системну державну політику з підготовки та продовження мобілізації. І єдиного прохання-наказу пану Федорову від президента Зеленського, відверто кажучи, чи буде достатньо?”, – задається питанням нардеп.

Ключовою проблемою Руслан Горбенко називає відсутність цілісної державної політики у сфері підготовки і проведення мобілізації, яка б поєднувала правові механізми, комунікацію з суспільством і довгострокове планування. За його словами, точкові доручення або кадрові рішення, навіть на найвищому рівні, не здатні швидко змінити ситуацію, якщо за ними не стоїть продумана стратегія і чітке розуміння того, як держава має діяти в умовах затяжної війни. Крім того, він ставить під сумнів, чи буде достатньо одного доручення новопризначеному міністру оборони для розвʼязання проблем, які накопичувалися роками і торкаються мільйонів громадян.

Позиція Руслана Горбенка зводиться до думки, що мобілізація як процес неминуче містить елемент примусу, однак держава має чітко усвідомлювати межу, за якою цей примус починає руйнувати довіру і породжувати зворотний ефект. Без системних змін, прозорих правил і зрозумілої відповідальності, застерігає депутат, мобілізаційні заходи ризикують залишатися джерелом нових конфліктів, замість того щоб виконувати свою ключову функцію ‒ забезпечення обороноздатності країни.

Руслан Горбенко звертає увагу на те, що дискусія про мобілізацію неминуче впирається у питання бронювання, яке за роки війни перетворилося на окрему складну систему зі своїми перекосами і ризиками зловживань. Він наголошує, що як законодавець і громадянин бачить одразу кілька груп, щодо яких держава досі не виробила зрозумілої логіки дій, серед яких ті, хто самовільно залишив частини, громадяни, які не оновили свої облікові дані, а також люди, які отримали бронювання.

За його словами, масштаби бронювання у державному секторі виглядають вражаюче, оскільки переважна більшість працівників Національної поліції, прокуратури, а також усі співробітники НАБУ і ДБР мають захист від мобілізації, що автоматично звужує поле для комплектування війська за рахунок інших категорій населення. На цьому тлі депутат піднімає питання оборонно-промислового комплексу, де чинні правила дозволяють бронювати до 100% персоналу, не привʼязуючи це рішення до реального внеску підприємства у виробництво для сектору безпеки.

Горбенко вважає, що саме відсутність чітких критеріїв результативності створює ґрунт для корупційних практик, коли підприємства ОПК стають своєрідним притулком для охочих уникнути мобілізації. Він пропонує оцінювати діяльність таких компаній не за формальним статусом, а за конкретними показниками, зокрема обсягами продукції, виготовленої для сил оборони за попередній рік, і співвідношенням між кількістю заброньованих працівників та реальним виробничим результатом.

На його переконання, аналіз статистики дозволив би побачити, як змінювалася ефективність підприємств, де чисельність персоналу за кілька років зросла у рази, і чи відповідає це зростання реальному внеску в обороноздатність країни. Запровадження зрозумілих KPI для кожного працівника, за словами депутата, могло б суттєво зменшити можливості для зловживань з боку керівників і власників таких підприємств.

За словами Горбенка, рішення уряду щодо виїзду молоді віком від 18 до 22 років за кордон спричинило серйозне обурення у військовому середовищі і водночас стимулювало відтік робочих рук з країни. Він зауважує, що небажання визнавати помилки лише ускладнює пошук виходу, тоді як ситуація потребує практичних рішень.

Серед ідей, які обговорюються у парламенті та урядових колах, він називає можливість запровадження для цієї вікової категорії обовʼязкової служби тривалістю від шести до дванадцяти місяців у тилових підрозділах. Такий підхід, на його думку, дозволив би частково закрити потреби у захисті критичної інфраструктури, дати можливість ротації та відновлення для чинних військовослужбовців, а також забезпечити підготовку молодих людей без відправлення їх на передову.

Горбенко підкреслює, що йдеться не про готові законодавчі ініціативи, а про обговорення можливих сценаріїв, зокрема залучення молоді до нових родів військ, повʼязаних із протидією безпілотникам і розвитком малої протиповітряної оборони. Після проходження навчання і служби, за його логікою, такі громадяни могли б отримати право на виїзд за кордон, що створило б більш збалансовану систему стимулів і обовʼязків.

Водночас депутат звертає увагу на суперечність між постановою уряду, яка дозволяє виїзд за кордон до 22 років включно, і нормами про мобілізаційний вік, що починається з 25 років. На його думку, обмеження для громадян 23–24 років виглядають юридично вразливими і потребують перегляду, оскільки держава має створити однакові правила для всіх, не підриваючи довіру до власних рішень.

Він наголошує, що саме молодь здатна ефективно закривати потреби тилу, проходити навчання і поступово інтегруватися у сучасні військові спеціальності, що змінює сприйняття служби і знижує рівень страху. Усвідомлення того, що робота з технологіями, зокрема дронами, є не лише безпечнішою, а й фінансово привабливою, за його оцінкою, могло б значно збільшити кількість мотивованих контрактників без необхідності надзвичайних фінансових обіцянок.

Серед можливих напрямів розширення мобілізаційного ресурсу Горбенко називає залучення іноземців, пропонуючи створити на базі консульств структури рекрутингу, які б мотивували громадян інших країн проходити службу в Збройних силах України. Така політика має бути відкритою і системною, а не ситуативною реакцією на нестачу людей.

Він звертає увагу на те, що Україна вже має унікальний бойовий досвід, який може бути корисним для громадян держав, що потенційно перебувають під загрозою військової агресії, зокрема країн Балтії, Тайваню або Казахстану. Участь іноземців у навчанні і службі, за його словами, могла б стати елементом взаємної безпеки, коли люди приїжджають здобувати практичні навички захисту власних країн, водночас допомагаючи Україні.

Підсумовуючи, Руслан Горбенко наголошує на необхідності планування щонайменше на кілька років вперед, оскільки без чіткого розуміння мобілізаційного ресурсу, включно з іноземним компонентом, стратегічне планування оборони стає надзвичайно ускладненим.