Від травми війни до життя в невизначеності: з якими проблемами звертаються українці до психологів у Бельгії

Війна, яка для мільйонів українців почалася з втрати дому, розриву звичного життя і боротьби за  безпеку, за кілька років змінила характер внутрішніх труднощів, з якими люди живуть у країнах тимчасового прихистку. Якщо на початку головним був досвід шоку, окупації, страху й психологічного виснаження, то з плином часу дедалі відчутніше на перший план виходили питання, пов’язані з майбутнім, документами, мовою, сімейними ролями, особистим вибором і неможливістю зрозуміти, скільки ще триватиме це життя між двома країнами. Про цю зміну у запитах українців розповіла психолог Анастасія Арєф’єва, яка працює в Бельгії з українцями.

Від гострої травми до невизначеності

За словами психолога, у 2022 році багато хто сприймав виїзд як коротку паузу, як вимушене рішення на кілька місяців, після якого можна буде повернутися до звичного життя. Вже за рік ця картина почала руйнуватися, бо затяжна війна поставила людей перед потребою облаштовувати побут, вивчати мову, шукати роботу, розбиратися з документами й одночасно жити з відчуттям, що жодна опора не є надійною.

Зміна, про яку говорить психолог, стосується передусім того, з чим люди приходять по допомогу. У перший період після виїзду в центрі розмов були травма війни, перебування на окупованих територіях, пережитий страх, втрата дому, тривога за близьких і наслідки постійного стресу, який стискав психіку до межі виживання. Згодом цей гострий пласт нікуди не зник, проте поверх нього виросли інші питання, значно довші за часом і значно складніші у щоденному проживанні.

“Люди вже перестали приходити з травмою війни, досвідом перебування на окупованих територіях і всім, що з цього випливає. Вони почали запитувати: “Як мені побудувати життя тут, допоки не закінчиться війна?””, –  описує цю зміну Анастасія Арєф’єва.

У цих словах відчувається перелом, який пережили багато українців за кордоном: від режиму екстреного порятунку до виснажливого існування в умовах затягнутої невизначеності, де старе життя вже зруйноване, а нове ще не має чітких контурів.

Однією з найгостріших проблем Арєф’єва називає відсутність ясності щодо майбутнього правового статусу українців у Бельгії. Для людини, яка живе в чужій країні, працює, віддає дитину до школи, починає говорити іншою мовою і водночас не розуміє, на яких умовах зможе залишатися далі, така невизначеність проникає в усі життєві рішення ‒ від найдрібніших побутових кроків до вибору, пов’язаного з роботою, освітою, стосунками і місцем, яке можна назвати домом.

Психолог формулює цю проблему через низку запитань, на які люди не мають відповіді:

“Ми не знаємо, який буде дозвіл на перебування тут, у Бельгії. Ми не знаємо, за яких умов можна буде повертатися в Україну, чи буде безпека, коли це буде. Як швидко потрібно буде зібратися і поїхати?”.

У такій ситуації невизначеність перестає бути фоном і перетворюється на середовище, в якому людина змушена планувати життя, не маючи жодної гарантії, що цей план витримає хоча б кілька місяців.

Інтеграція, яка вимагає ресурсу

За словами Арєф’євої, починаючи з 2023 року,  українці дедалі частіше почали звертатися з питаннями мови, адаптації та інтеграції. Така зміна зрозуміла, бо тривале очікування виснажує не менше, ніж гострий страх, а потреба жити щодня, ростити дітей, заробляти гроші, знайомитися з новими правилами й не втрачати себе в чужому середовищі поступово стає головною темою щоденного існування.

Водночас психолог пояснює, що травмована людина має значно менше внутрішнього ресурсу для таких завдань, ніж може здаватися ззовні. Вона погано запам’ятовує нову інформацію, гірше орієнтується в часі й просторі, швидше виснажується, повільніше навчається і насилу витримує навантаження, яке для стабільного психічного стану було б цілком посильним. Психіка, зайнята переробкою травматичного досвіду, витрачає величезну кількість сил на те, щоб просто втримувати внутрішню рівновагу, тому інтеграція в такому стані потребує значно більшого зусилля, ніж це видно ззовні.

Провина перед тими, хто залишився

Окремим і дуже болючим пластом Арєф’єва називає почуття провини, яке українці за кордоном переживають перед тими, хто лишився в Україні. У цій провині важливою є не абстрактна прив’язаність до великої спільноти, а дуже конкретний зв’язок із близькими, друзями, колегами, батьками, тими людьми, які щодня живуть під загрозою обстрілів, переживають блекаути, холод, нестачу сил і постійну напругу.

Арєф’єва звертає увагу на суперечність, про яку біженці часто говорять:

“Іноді воно проявляється так: “Я не хочу відчувати себе винуватим, я не винний”. Але, тим не менш, люди все одно відчувають себе винними”.

Внутрішній конфлікт тут народжується з несумісності двох реальностей: одна частина людини розуміє, що її виїзд був способом урятувати себе або дітей, інша постійно порівнює власну безпеку з чужою небезпекою, через що будь-яка спроба влаштувати нове життя починає здаватися мало не моральною зрадою.

Психолог також говорить про відчуття, що тих, хто виїхав, звинувачують за життя в безпеці. Вона визнає зрозумілість цієї злості, бо в Україні є обстріли, морози, відключення, страх за завтрашній день, і на цьому тлі відстань між досвідами людей лише збільшується. Разом із тим ця дистанція створює ще одну проблему: українці за кордоном часто відчувають, що не можуть говорити про власні труднощі з тими, хто лишився вдома, бо ці труднощі ніби поступаються за масштабом тому, що переживають люди під час війни.

Мовчання про власні труднощі

Серед тих, хто виїхав, накопичується особливий тип внутрішньої ізоляції, бо багато з їхніх проблем стосуються самореалізації, сенсу, адаптації, самоповаги, кар’єри, нових стосунків, вибору майбутнього. На тлі війни в Україні ці теми багатьом здаються майже забороненими, надто приватними, надто “недоречними”, хоча вони безпосередньо визначають якість щоденного життя людини.

Арєф’єва пояснює цю напругу дуже точно: люди, які виїхали, відчувають, що не можуть говорити про це з тими, хто лишився, бо це різні типи проблем. Тому всередині однієї спільноти виникає розрив досвідів, де одна частина живе під прямою загрозою війни, інша намагається втримати себе в чужій країні й водночас соромиться навіть назвати свої труднощі вголос.

Молоді люди, які стали опорою для батьків

Окрему групу, за словами Арєф’євої, становлять молоді люди до 25 років, на яких дуже швидко ліг обов’язок дорослого посередництва між родиною і новою країною. Вони частіше знали англійську, швидше опановували місцеві мови, легше розуміли цифрові сервіси, адміністративні процедури й побутові правила, тому саме вони починали вести родину через лікарні, мерії, школи, заяви, документи і щоденні контакти з новою системою.

Такий переворот сімейних ролей, у якому вісімнадцятирічна дитина веде за руку батьків 40‒50 років, змінює не лише побут, а й внутрішню ієрархію в родині. Батьки в такій ситуації гостро відчувають втрату авторитету, залежність від власних дітей і сором за безпорадність у тих сферах, де донедавна вони звикли бути опорою. Для самих молодих людей це означає життя в режимі подвійного навантаження, бо поруч із навчанням, мовою, друзями, вступом до університету і спробою соціалізуватися вони беруть на себе відповідальність, яка не відповідає їхньому віку.

Матері з дітьми і виснаження щоденною адаптацією

За словами психолога, жінки віком від 25 до 45 років, у яких є діти,  теж переживають особливий тип труднощів, який складається з безлічі дрібних, проте надзвичайно виснажливих обов’язків. Для них життя в новій країні означає не лише власну адаптацію, а ще й постійне супроводження дитини в системі, яку вони самі до кінця не розуміють: потрібно з’ясувати, як працює школа, як організовані канікули, як допомогти з навчанням, як реагувати на конфлікти в класі, до кого звертатися в разі проблем і як це все робити мовою, якою ти ще не володієш вільно.

У такому житті майже не лишається внутрішнього простору на окреме просування себе ‒ на пошук роботи, повноцінне вивчення мови, професійне зростання, відновлення власної стійкості. Арєф’єва пояснює, що інтеграція для цих жінок є значно важчою, бо величезна частина ресурсу йде на дітей, побут, школу, документи й безперервне втримування родини в нових умовах.

Жінки близько 35 років без дітей і тиск вибору

Ще одну окрему категорію психолог виділяє серед жінок приблизно 35 років, у яких немає дітей. Для них життя в Бельгії накладається на дуже гострий часовий вибір, в якому війна, вимушений виїзд і необхідність інтегруватися стикаються з питанням родини, материнства й особистого майбутнього. У таких жінок з’являється відчуття, що кожне рішення потребує жертви, бо сили, вкладені у мову, нову професію і влаштування життя, відбирають час, який у звичних обставинах міг би піти на побудову родини.

Арєф’єва описує цей стан як необхідність обирати між кількома великими життєвими лініями водночас. Для одних цей вибір пов’язаний із думкою про повернення в Україну, для інших ‒ із пошуком партнера й спробою створити сім’ю вже в новій країні, проте за будь-якого сценарію це рішення навантажене не лише емоційно, а й біографічно, бо стосується відчуття незворотності часу.

Люди після 45 років і втрата попередньої ідентичності

Для людей віком 45+ головною проблемою, за словами психолога, стає руйнування того образу себе, який складався роками. У багатьох з них була професія, репутація, зрозуміле місце у своєму середовищі, соціальна повага, мережа зв’язків і відчуття, що вони стоять на власному ґрунті. Після переїзду все це часто зникає, а нове життя починається з нуля ‒ без мови, звичного статусу, колишнього впливу і часу, який молодші люди ще можуть сприймати як запас.

Арєф’єва пояснює, що для цієї вікової групи особливо гострим є відчуття зменшення горизонту можливостей. Якщо молода людина може дивитися на адаптацію як на довгий процес із відкладеним результатом, то в старшому віці кожен рік сприймається значно важче, бо людина бачить, скільки вже втратила і скільки зусиль потрібно для повернення бодай частини колишньої впевненості. Тому втрата соціального статусу часто веде до депресивних переживань, в яких змішується сум за минулим життям, сором, страх і відчуття, що опора, на якій трималася особиста ідентичність, розсипалася.