В українському суспільстві давно існує болюче відчуття демографічної нестабільності, і будь-яке рішення влади, яке може вплинути на кількість молодих людей у країні, миттєво стає предметом гострих дискусій. Відкриття кордонів для чоловіків віком від 18 до 22 років, яке Кабінет Міністрів ухвалив наприкінці серпня, стало саме таким тригером. На перший погляд, йдеться лише про тимчасову зміну правил виїзду, однак у реальності наслідки цього кроку виявляться значно ширшими, ніж передбачається.
Масштаб ситуації
Вже в перші тижні відкриття кордонів для чоловіків віком від 18 до 22 років, яке Кабінет Міністрів ухвалив наприкінці серпня, стало очевидним, що молоді українці активно користуються можливістю залишити країну. Це одразу ж позначилося на ринку праці, освітній сфері та загальній демографічній ситуації в країні. Сигнали тривоги почали надходити від роботодавців великого та середнього бізнесу, які відчули, що перспективні кадри стають недоступними. Політики та експерти заговорили про можливість демографічного провалу, який може дорого обійтися країні, яка й без того виснажена війною та міграційними втратами останніх років.
Особливість ситуації полягає в тому, що офіційної статистики про масштаби виїзду саме цієї вікової категорії немає. Державна прикордонна служба України обмежується лише загальними коментарями і наголошує, що заяви про масовий відтік можуть бути перебільшеними, а часом і спеціально роздутими російською пропагандою, яка зацікавлена у створенні панічних настроїв.
Проте водночас польські прикордонники повідомляють про понад шість тисяч українців чоловічої статі віком 18–22 років, які лише протягом одного тижня після ухваленого українським урядом рішення перетнули кордон і попрямували саме до Польщі. Ця цифра свідчить про значну мобільність молодих чоловіків та готовність скористатися навіть короткостроковим вікном можливостей, що відкрилося наприкінці літа.
Щоб зрозуміти загальний масштаб проблеми, варто поглянути на статистику народжуваності та провести підрахунок. Покоління 18–22-річних чоловіків сформувалося до початку підйому народжуваності 2003–2007 років, який тривав до 2014 року. Візьмемо загальну статистику народжуваності по роках і розділимо ці цифри на два, бо хлопчиків і дівчат народжується приблизно порівну. Виходить, що у 2003 році в Україні народилося 210,4 тисячі хлопчиків, у 2004 — приблизно 213,6 тисячі, у 2005 — близько 213 тисяч, у 2006 — 230,2 тисячі, а у 2007 — 236,4 тисячі. Якщо підсумувати ці показники, то отримаємо близько 1 мільйона 103,6 тисячі хлопчиків, які стали базовим ядром нинішнього покоління 18–22-річних.
Зрозуміло, що за всі ці роки їх чисельність зменшилася під впливом смертності, міграційних процесів і війни, але навіть з певним зниженням йдеться про сотні тисяч потенційних студентів, робітників, науковців та підприємців, від яких залежить майбутнє країни.
Деякі аналітики зазначають, що навіть якщо десятки тисяч юнаків залишать країну, на тлі загальної демографічної кризи це не має викликати занепокоєння і стати вирішальним фактором. Війна спричинила не лише втрату людей через бойові дії, а й мільйонну хвилю вимушеної еміграції жінок з дітьми, і саме це має значно більший вплив на демографічну ситуацію, ніж часткове відкриття кордонів для цієї категорії чоловіків. Однак спробуємо розібратися, чи дійсно такі ствердження є правильними?
Наслідки відкриття кордонів для чоловіків віком 18–22 років
Відкриття кордонів для чоловіків віком від 18 до 22 років спричинило не лише миттєві дискусії про мобілізацію чи політичні наслідки, але й запустило цілу низку процесів, які в комплексі створюють довготривалу кризу для держави. В такому випадку йдеться про втрату найбільш мобільної, працездатної та водночас репродуктивно важливої частини населення.
Демографічний вимір проблеми виглядає особливо загрозливо, бо якщо з країни виїжджає значна частина молодих чоловіків, то жінки цього ж віку втрачають можливість знайти партнерів серед своїх ровесників, і це неминуче веде до відкладених шлюбів, пізнішого материнства (якщо воно взагалі наступить) та зменшення кількості дітей у найближчі два десятиліття. У невеликих містах і селах відсутність молодих чоловіків може призвести до того, що цілі громади почнуть відчувати занепад.
Отже, демографічні наслідки проявляться ще виразніше у довгостроковій перспективі – якщо зараз близько 1 мільйона чоловіків становлять цю вікову групу, то кожен відсоток їхнього відтоку означає десятки тисяч втрачених потенційних сімей і майбутніх дітей. Через два десятиліття це трансформується у дефіцит молодих сімей, а баланс між чоловіками і жінками у шлюбному віці буде порушений. Менше чоловіків сьогодні означає менше дітей завтра, менше молоді післязавтра і посилення навантаження на пенсійну систему в перспективі тридцяти років.
Оскільки покоління 18-22-річних чоловіків і без того є відносно малим, адже воно сформувалося ще до підйому народжуваності середини 2000-их, його додатковий відтік означає, що в перспективі двадцяти років країна зіткнеться з серйозним дефіцитом молодого населення, який неможливо буде швидко компенсувати.
Соціально-психологічний вимір, який виходить з від’їзду за кордон молодих чоловіків, також не можна недооцінювати. Часто рішення про виїзд ухвалюють родини, які вважають його способом уберегти синів від мобілізації й війни, і молодь, яка ще не має сімейних зобов’язань, погоджуються легше, адже ризики для них менші, ніж для тих, хто вже має дітей чи партнерів.
Таким чином, короткочасне рішення уряду перетворюється на довгострокову демографічну проблему, яка матиме «ефект доміно» для всіх сфер суспільного життя.
Особливо відчутно наслідки вплинуть на ринок праці, де молоді чоловіки виконували функцію основного кадрового резерву для цілих галузей. Саме вони становили основу некваліфікованих і фізично складних робіт, які важко перекласти на старші вікові групи: це вантажники, охоронці, кур’єри, працівники громадського харчування, продавці у роздрібній торгівлі.
У ресторанах і кафе протягом перших тижнів після зміни правил фіксувалися вже спостерігаються масові звільнення, що призвело навіть до закриття закладів, які роками працювали стабільно. Водночас у великих холдингах сфери розваг і громадського харчування одночасно звільнялися десятки юнаків, і хоча їхня частка у штаті виглядала не критичною, в дійсності це створювало кадрові провали на тих позиціях, які важко оперативно замістити.
При цьому великі торговельні мережі повідомляли про втрати у кількасот осіб, а у сфері доставки й логістики чистий відтік обчислювався сотнями навіть після того, як компанії встигали наймати нових працівників. Наприклад, у мережі супермаркетів «Сільпо» лише кілька відсотків від загальної кількості хлопців цієї вікової категорії подали заяви на звільнення, однак у мережі АТБ масштаби були значно більшими, сягаючи чверті всіх юнаків, які працювали охоронцями чи вантажниками. У «Новій Пошті» протягом десяти днів з компанії пішло сто сімдесят працівників цієї групи, і хоча частково їх вдалося замістити новими працівниками, відтік залишився відчутним.
Ці приклади демонструють, що навіть кілька відсотків втрат у межах окремої компанії відразу створюють серйозні проблеми, адже молодь у віці від вісімнадцяти до двадцяти двох років є основою оперативного та фізично витривалого персоналу.
Ситуація виявила й чіткий соціально-економічний розподіл: у тих компаніях, де зарплата коливалася на рівні 15 тисяч гривень на місяць, відтік набував масового характеру, тоді як у тих сферах, де платили від 30 до 55 тисяч, молоді чоловіки здебільшого залишалися. Це означає, що рішення про виїзд напряму залежить від фінансових можливостей і сприйняття рівня життя. Якщо зарплата дозволяє почуватися більш-менш захищено навіть у воєнних умовах, спокуса залишитися є більшою, а от коли дохід мінімальний, прагнення виїхати стає домінуючим. Однак у будь-якому випадку цей процес загострює соціальну нерівність, адже саме низькооплачувані сектори, які складають фундамент економіки, втрачають найбільше працівників.
Слід зазначити, що не менш серйозним ударом став вплив і на систему освіти. Значна частина цієї вікової категорії ще навчається у вищих та професійних закладах, але вже зараз університети фіксують зростання кількості студентів, які або не виходять на заняття, або намагаються оформити академічні відпустки, а у випадках відмови просто кидають навчання.
Якщо значна частина 18-22-річних чоловіків виїде, університети втратять не просто слухачів, а майбутніх спеціалістів у галузях, без яких неможливе відновлення країни після війни: будівництві, машинобудуванні, енергетиці, інформаційних технологіях. Це створить ситуацію, коли через десять років на внутрішньому ринку праці утвориться дефіцит висококваліфікованих кадрів, а країна буде змушена або імпортувати робочу силу, або ж змиритися з гальмуванням розвитку індустрій.
Особливо болісно ця ситуація б’є по технічних та інженерних спеціальностях, де чоловіки традиційно становлять більшість і де їхній відтік означає відсутність майбутніх будівельників, інженерів, ІТ-фахівців, які мають стати рушійною силою відбудови країни після війни.
Сфера інформаційних технологій, яка в останні роки стала однією з ключових галузей української економіки, на перший погляд, виявилася менш чутливою до масового виїзду чоловіків віком від 18 до 22 років, адже значна частина студентів та молодих фахівців лише починає свій професійний шлях і не завжди працює у великих компаніях на відповідальних позиціях. Однак навіть поодинокі випадки відтоку молодих спеціалістів або стажерів вже створюють ризики для майбутнього, адже саме ця вікова група формує резерв для розвитку ІТ-індустрії у наступні п’ять–десять років.
Зараз спостерігається ситуація, коли звільнення у сфері ІТ не мають масового характеру, проте фахівці відзначають, що відбувається своєрідний етап «організаційних питань»: молодь ще навчається, завершує поточні проєкти або шукає можливості для офіційного оформлення свого перебування за кордоном. Це означає, що реальний масштаб відтоку може проявитися з відтермінуванням, ближче до кінця року чи наступних кварталів, коли молоді люди, які сьогодні виїхали, остаточно вирішать залишитися за межами України й почнуть інтегруватися у ринки праці Польщі, Німеччини чи країн Балтії.
У цьому полягає стратегічний ризик: ІТ-галузь, яка традиційно тримається на поєднанні досвіду старших розробників і креативності молодших фахівців, може втратити саме ту ланку, що забезпечує оновлення і конкурентність. Молоді програмісти, тестувальники, дизайнери чи адміністратори систем, які могли б здобувати досвід в українських компаніях, виїжджають і поступово закріплюються у закордонних офісах, а це означає, що їхній людський капітал працюватиме на економіки інших держав.
Крім цього, ще однією важливою загрозою є переривання освітньої траєкторії. Багато студентів технічних університетів, які поєднували навчання з першими підробітками у сфері ІТ, залишають навчальні заклади й виїжджають за кордон. Якщо вони починають працювати на низькокваліфікованих роботах, то втрачають час, який мав би бути інвестований у професійний розвиток. Для країни це означає втрату не лише теперішніх студентів, але й майбутніх інженерів і розробників, які не отримають належної освіти і не стануть тим кадровим резервом, на який розраховувала індустрія.
У короткостроковій перспективі великі компанії не відчують критичних змін, адже відтік торкається насамперед молодших фахівців, яких можна замінити або ж чиї завдання не є ключовими. Проте в середньостроковій перспективі, коли виявиться, що покоління початку 2000-их років масово втратило зв’язок з українським ринком, наслідки стануть відчутними. Відбудеться суттєвий брак нових кадрів, втрата динаміки розвитку, зменшення обсягів проєктів, що можуть виконуватися всередині країни.
Отже, навіть якщо сьогодні ІТ-сегмент виглядає більш стабільним порівняно з логістикою чи ресторанним бізнесом, його вразливість полягає у довготривалому горизонті. Адже будь-яка індустрія, що залежить від інтелектуального потенціалу, будується на спадковості поколінь, і якщо молодь цього віку не буде залучена до процесу, то через кілька років розрив стане очевидним. Таким чином, виїзд чоловіків 18–22 років є не просто тимчасовим явищем, а потенційною втратою цілого покоління ІТ-кадрів, без яких галузь ризикує втратити лідерські позиції на глобальному ринку.
Окремим питанням постає військовий потенціал країни. Чоловіки віком 18–22 років традиційно складають основу резерву для майбутніх мобілізаційних хвиль. Якщо ця когорта суттєво зменшиться, то Україна втратить значну частину молодих резервістів, і на армію ляже ще більше навантаження. Це означатиме, що майбутня безпека країни може опинитися під загрозою, адже мобілізаційний ресурс не є безмежним.
Крім цього, не варто ігнорувати й психологічний вимір. Молоді люди, які залишають країну, часто розглядають свій виїзд як тимчасовий, проте чим довше триває їхнє перебування за кордоном, тим вищі шанси, що вони інтегруються у нові суспільства, створять там сім’ї й остаточно втратять зв’язок з Україною. Отже, відкриття кордону, навіть як тимчасовий крок, може в перспективі перетворитися на постійну втрату значної частини покоління.
Всі ці наслідки в комплексі формують картину, яка не дозволяє розглядати виїзд молодих чоловіків лише як окреме адміністративне рішення. Йдеться про ланцюгову реакцію, яка зачіпає шлюбний ринок, народжуваність, освіту, економіку, армію та соціальну стабільність. Короткострокові наслідки відкриття кордону для 18-22-річних чоловіків вже зараз очевидні: бізнес вимушено заміщує вакансії, університети шукають способи утримати студентів, а громади стикаються з відчутним відтоком молоді.
Проте довгострокові виглядають ще загрозливіше: зменшення кількості шлюбів, падіння народжуваності, дефіцит кадрів у технічних і фізично вимогливих сферах, ослаблення демографічної піраміди, посилення соціальної нерівності та зростання еміграційних настроїв серед жінок, які не бачать для себе майбутнього в країні без партнерів.
Ці процеси визначатимуть, якою буде Україна через двадцять років: здатною до відновлення та розвитку чи ослабленою демографічними втратами, які ще більше продовжилися завдяки рішенню, ухваленого урядом. І тому, коли звучать заяви, що ця проблема не є вирішальною на тлі інших викликів, варто запитати себе: чи справді країна, яка вже пережила кілька демографічних провалів за останнє століття, може дозволити собі ще один?
Однак саме головне питання полягає в тому, що владі слід цю війну якнайшвидше закінчувати, відновлювати країну, повертати біженців і водночас створювати такі умови, щоб українці не покидали країну. Проте не шляхом закриття кордону, яке лише підсилює напругу і породжує нові способи обходу заборон, а завдяки формуванню середовища, де перспектива залишатися в Україні виглядає привабливою і виправданою, де заробітки, доступ до освіти й безпека не поступаються базовим стандартам у сусідніх державах.
Логіка розвитку має змінитися від утримання людей силоміць до створення можливостей, які стимулюють їх самих обирати країну проживання, не відмовляючись при цьому від свободи пересування світом. Лише за таких умов відновлення населення й економіки стане реальним, а не декларативним процесом.
