Сьогодні українські стрімко школи порожніють, а університети скорочують набори майбутніх студентів. Демографічна криза, яка десятиліттями здавалася далекою перспективою, тепер напряму впливає на систему освіти. Зменшення народжуваності торкнеться не лише наповнюваності класів, а й неминуче призведе до скорочення вчительських ставок, закриття малих шкіл і боротьби університетів за кожного абітурієнта. Освітня інфраструктура, побудована під зовсім інші демографічні реалії, тепер змушена адаптуватися, часто хаотично й болісно.
Мовчазна статистика
За останні десять років народжуваність в Україні знизилася майже на третину. Війна, економічна нестабільність, міграція та психологічна втома суспільства зробили своє. У 2023 році коефіцієнт народжуваності в Україні був одним із найнижчих у Європі і становив 0,7, а у 2024 році – 0, 6. За даними Міністерства юстиції України, у 2024 році в Україні народилося 87 655 дітей. Цей показник на 9% менше, ніж за той самий період 2023 року, і в 1,5 рази менше, ніж у першій половині 2021 року. Загалом у 2023 році кількість новонароджених не перевищила 187 тисяч. Якщо порівняти цю цифру із 2022 роком, коли народилося близько 207 тисяч дітей та 2021 роком (277,8 тис), то маємо найнижчий показник в історії сучасної України.
За даними дослідження McKinsey Global Institute, на світовій демографічній мапі Україна позначена, як одна з найгірших зон за рівнем народжуваності на одному щаблі з Великим Китаєм. Сім’ї все рідше наважуються на народження дітей, а багатодітні родини вже стали винятком із правил.
Сьогодні в Україні налічується близько 13 тисяч шкіл, однак понад половина з них нараховує 200 або менше учнів. У малокомплектних закладах часто виникають труднощі з якісним викладанням через нестачу спеціалізованих кабінетів та кваліфікованих педагогів для всіх предметів.
У мирний час це вже було б проблемою, але нині — це частина системної кризи. Особливо гостро така ситуація відчувається у сільських районах та невеликих містах, де школи закриваються не тому, що немає грошей на їх утримання, а тому, що просто немає дітей. За оцінками експертів з МОН до 2029 року варто очікувати скорочення кількості першокласників на третину у порівнянні з нинішнім показником. Так, у 2024/2025 навчальному році кількість першачків становить 278 083 дитини, що на 36 198 менше, ніж минулого навчального року. Найменша кількість учнів першого класу була зафіксована у Сумській (79%) та Херсонській (56%) областях.
Падіння народжуваності є невидимим, але впливовим чинником, який змінював українські школи ще задовго до звуків сирен. Після 90-х демографічний спад став для України хронічною проблемою, однак, якщо тоді його ще можна було списати на кризу перехідного періоду, то у 2010-х стало очевидно: дітей катастрофічно меншає, і це не тимчасове явище. При цьому у селах школи почали працювати для кількох десятків учнів, інколи — для одного-двох дітей на клас. У містах поки що трималися завдяки внутрішній міграції, але навіть там з’являлися мікрорайони, де кількість учнів не виправдовувала витрати на утримання навчальних закладів.
У відповідь на ці тенденції чиновники Міністерства освіти і науки (МОН) придумали, на їх погляд, ефективну оптимізацію. Під таким красивим словом вони започаткували практику закриття шкіл і скорочення вчительських ставок. Формально все виглядало як прагнення до ефективності, але насправді це було банальне виживання системи в умовах демографічної посухи.
Старі радянські будівлі, розраховані на сотні дітей, стояли напівпорожні. Але проблема була не лише у фізичних стінах. Українська освіта, збудована на ідеї масовості, виявилася не готовою до того, що масовості більше немає. Замість інноваційної адаптації почалося латання дірок: об’єднання класів, перенавантаження вчителів і створення опорних шкіл, куди дітей возили за десятки кілометрів. У селах це означало фактичну смерть громади. Бо коли зникає школа, зникає й майбутнє села як такого. Молоді сім’ї не залишаються там, де немає місця для їхніх дітей. Закриття школи стає справжнім вироком для цілого населеного пункту.
Падіння народжуваності боляче вдарило і по вчительській спільноті. Молоді педагоги, які ще мали ілюзії про стабільну роботу, зіткнулися з реальністю, де конкуренція не тільки за посади, але й за учнів. Без учнів немає класу, без класу немає ставки. Перед досвідченими вчителями постала дилема вибору, чи працювати у школі, де учнів вистачає лише формально, чи шукати нові шляхи, де їхній досвід стане затребуваним.
Демографія як дзеркало системної кризи
Падіння народжуваності є не тільки зменшенням кількості дітей у класах, а індикатором значно глибших проблем: міграції, економічної нестабільності, відсутності впевненості в майбутньому. Освітня система, замість того, щоб стати відповіддю на ці виклики, часто лише констатує факти.
Ще до війни було зрозуміло, що без комплексного підходу демографічна криза перетвориться на кризу ідентичності для української школи. Війна лише прискорила цей процес, але корені проблеми закладалися задовго до неї — у тиші порожніх класів і звітах про чергову “оптимізацію”, яка мала б приховати те, що вже не сховати. Тепер же питання не в тому, скільки шкіл залишиться. Питання в тому, чи зможе система освіти вижити там, де для неї дедалі менше місця.
Однак, маючи все ту ж проблему, чиновники з МОН не роблять висновків, не вчаться на помилках попереднього вибору, а фактично наступають на ті ж самі граблі. Замість ефективної модернізації освітньої системи триває процес її реорганізації – об’єднання класів, скорочення педагогічних ставок, дистанційне навчання навіть там, де раніше воно здавалося немислимим. Реформи втрачають своє стратегічне бачення, стаючи реакцією на демографічну реальність. При цьому зниження кількості учнів не обов’язково означає покращення якості освіти. Замість індивідуального підходу і зосередження на розвитку потенціалу учнів, система бореться за виживання.
Педагоги стикаються з подвійним тиском: з одного боку — зменшення навантаження, а з іншого — необхідність виконувати все ті ж адміністративні вимоги, що й раніше. В умовах падіння народжуваності виникає ще одна проблема — конкуренція не за якість знань, а за кількість учнів. Деякі школи фактично борються за кожного учня, намагаючись утримати його будь-якою ціною, навіть якщо це йде на шкоду освітнім стандартам.
Та варто зрозуміти, що освіта має стати як реакцією на демографічну кризу, так й інструментом для її подолання. Але для цього потрібно більше, ніж просто плани реорганізації. Потрібно бачення, яке виходить за межі статистики й політичних звітів, і яке нарешті поставить на перший план не лише цифри, а власне самих учасників освітнього процесу, інтересами яких чомусь постійно нехтують у високих кабінетах МОН.
Виклики, з якими стикаються українські школярі у закордонних школах
Іще один негативний чинник, що впливає на зменшення кількості українських школярів – це вимушена еміграція. За даними звіту “Навчання українських дітей за кордоном під час війни в Україні” Державної служби якості освіти (ДСЯО), з початку повномасштабного вторгнення з України виїхала значна кількість громадян, серед яких 378 617 школярів, які продовжують здобувати освіту за дистанційною, сімейною або екстернатною формами навчання в українських школах.
Однак, як зазначають в МОН, є також учні, які перебувають поза межами системи української освіти – це приблизно від 200 до 250 тисяч учнів. Діти продовжують навчатися у школах тих країн, де вони перебувають, і не навчаються в українських. Законодавство країн, куди виїхали родини з України, передбачає інтеграцію іноземців у їхні освітні системи. Але ця інтеграція проходить досить болюче для наших учнів та ще й створює надмірне навантаження.
За останніми даними з 24 лютого 2022 року по 12 грудня 2023 року до шкіл ЄС було інтегровано 831,431 українського учня. Але реальні цифри можуть бути набагато більшими. Адже також є учні, які навчаються з-за кордону дистанційно лише в українській школі й не були інтегровані в шкільну систему країн ЄС, тому не враховані у цю статистику, оскільки не мають обов’язку відвідувати школу країни перебування.
Як повідомляють в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців станом на жовтень 2024 року за кордоном перебуває українських школярів:
- в Ірландії – 97% ;
- в Румунії – 83%;
- у Франції – 69%;
- у Німеччині та Австрії – по 63%;
- у Молдові – 8% ;
- у Хорватії – 16%
- У Великій Британії – 17% .
За даними МОН, станом на січень 2025 року майже 356 тисяч українських дітей проживають за кордоном і навчаються за двома освітніми системами.
Попри те, що діти змушені освоювати програму країни, де вони зараз проживають, багато хто намагається не відставати від української шкільної програми. Це виклик для учнів, які буквально живуть “на двох фронтах”. Міністерство освіти і науки України надіслало листи до органів освіти всіх країн, де є діти-біженці, з проханням сприяти навчанню за українськими стандартами. Більшість європейських країн дозволяє займатися дистанційно в місцевих школах після стандартних занять. Адже дистанційне навчання передбачене не в усіх закладах, а там де воно є, час занять збігається з уроками в закордонній школі.
Водночас особливою є позиція у Франції та Нідерландах, де переконані: це заважає інтеграції, тому дистанційні заняття українською дозволені лише вдома у вільний час. У Люксембурзі заняття з української мови заохочуються як позакласна діяльність. У таких країнах, як Швеція, Сербія, нічого не роблять для підтримки зв’язку біженців з рідною країною.
З початку повномасштабної війни Міністерство освіти України суттєво розширило можливості Міжнародної української школи (МУШ) — закладу, що забезпечує екстернатну освіту для дітей, які перебувають за кордоном. Завдяки навчанню в МУШ учні можуть отримати український атестат державного зразка, що відкриває їм шлях до вступу в українські університети, професійно-технічні училища та фахові коледжі. Станом на січень 2025 року в МУШ навчається 8877 учнів, які користуються гнучкою освітньою програмою, адаптованою для дітей, що мешкають за межами України.
Також у 2023 році МОН запровадило заходи для зменшення навчального навантаження на дітей, які перебувають за кордоном. Було створено програму з українознавчим компонентом, що дозволяє учням обирати лише основні предмети в українській школі, такі як українська мова, література та історія. Це допомагає зберігати зв’язок із національною освітою та культурою, водночас уникаючи надмірного стресу від подвійного навчання. Для таких дисциплін, як математика та природничі науки, передбачена можливість зарахування оцінок, отриманих у місцевих школах за кордоном. На думку фахівців з МОН, такий підхід робить навчальний процес гнучкішим і дозволяє дітям краще поєднувати дві освітні системи.
Але на ділі ситуація склалася таким чином, що вдень українські школярі вивчають математику, історію чи біологію в іноземній школі, а ввечері сидять над українськими підручниками, щоб не втратити зв’язок із рідною системою освіти. Одним із найбільших розчарувань для багатьох родин стало те, що українська держава не забезпечує достатньої підтримки для дітей, які опинилися за кордоном. Онлайн-уроки часто перевантажені або погано організовані, а фінансування додаткових ініціатив для таких школярів майже відсутнє. Як розповідають батьки у приватній бесіді, все навчання зводиться до надсилання раз у три місяці контрольних робіт, а вивчення матеріалу здійснюється дітьми самотужки.
Тож батьки або вимушені шукати репетиторів для своїх дітей, або допомагати самі. А робити це, коли треба ще й на роботу ходити, виявляється нелегкою задачею. І в першому, і в другому випадку, це негативно позначається на сімейному бюджеті. Батьки, які й так живуть у стані постійного стресу, змушені самостійно шукати способи забезпечити дітям доступ до освіти. І це при тому, що влада повідомляє про створення українського компоненту для дітей, що перебувають та навчаються за кордоном. Цей компонент зібгав у собі програми української мови та літератури, а також історії України. Але цілком зрозуміло, що такий загальний обсяг не може дати дітям повноцінних знань з предметів. Проте з’являється надмірне навантаження на школярів. Це подвійне навантаження виснажує дітей. Вони вчаться по 10-12 годин на день, але знають, що це необхідно, аби не втратити зв’язок із Україною та мати шанс повернутися до нормального навчання після війни.
Як зменшення народжуваності впливає на освіту за кордоном: досвід, який варто врахувати Україні
Демографічна криза — це не унікальна проблема для України. Падіння народжуваності стало глобальною тенденцією, особливо у розвинених країнах Європи, Азії та Північної Америки. Однак різні країни реагують на ці виклики по-різному, і їхній досвід може показати, як змінюється освітній ландшафт, коли дітей стає дедалі менше.
Японія — яскравий приклад країни, де падіння народжуваності стало національною проблемою. Щороку там закривають сотні шкіл, особливо у сільських районах. Деякі з них перетворюються на громадські центри або туристичні об’єкти, але багато які просто стоять порожніми. Щоб зберегти якість освіти, Японія робить ставку на технології. Дистанційне навчання та цифрові платформи допомагають компенсувати брак учнів і вчителів у віддалених регіонах. Проте ця технологічна відповідь має свою ціну: зникає соціальна функція школи як місця живої взаємодії, що важливо для розвитку дитини.
В Італії падіння народжуваності змусило уряд переглянути підходи до фінансування шкіл. У сільських регіонах, таких як Калабрія чи Сицилія, навчальні заклади закриваються або об’єднуються, що призводить до “освітньої деривації” для дітей у віддалених громадах. Італійська відповідь — залучення мігрантів. Деякі малі містечка буквально рятують свої школи завдяки дітям із родин мігрантів. Це створює нові виклики, пов’язані з інтеграцією, але водночас дозволяє зберегти базову освітню інфраструктуру.
Німеччина зіткнулася зі спадом народжуваності ще у 1990-х. Тут зробили ставку на гнучкість освітньої системи. Малі школи інтегрують із центрами позашкільної освіти, активно розвивають інклюзивні програми, щоб забезпечити максимально ефективне використання ресурсів. Окрім цього, країна адаптувала навчальні плани, зосередившись на індивідуалізації навчання. Коли учнів менше, з’являється можливість працювати з кожним глибше, що у перспективі може підвищити якість освіти.
У Південній Кореї один із найнижчих рівнів народжуваності у світі. Це створює парадоксальну ситуацію. Адже попри меншу кількість дітей, тиск на учнів тільки зростає. Освітня конкуренція залишається жорсткою,бо батьки прагнуть забезпечити дітям доступ до найкращих навчальних закладів. Країна активно інвестує в технології, робототехніку та штучний інтелект у школах, намагаючись компенсувати дефіцит учнів і вчителів. Але це також посилює проблему психологічного навантаження на дітей, які зіштовхуються з високими очікуваннями в умовах зменшення “конкуренції чисел”.
У США падіння народжуваності проявляється по-різному залежно від штату. У деяких штатах школи змушені боротися за учнів, адже від цього залежить їхнє фінансування. Це стимулює розвиток альтернативних моделей — чартерних шкіл, приватних закладів та програм домашнього навчання. Американський підхід показує, як освітня система може стати частиною ринкових відносин, де учень — це “клієнт”, за якого потрібно змагатися. Такий підхід має і плюси, коли конкуренція часто підвищує якість освіти, але водночас і мінуси, адже не всі мають рівний доступ до якісної освіти.
Як бачимо, падіння народжуваності стало не просто демографічним викликом для України, а каталізатором глибших змін в освітній системі. Школи закриваються, класи порожніють, вчителі шукають нові шляхи виживання, але в центрі цієї трансформації — учень, який, замість бути суб’єктом навчання, дедалі частіше стає об’єктом освітніх експериментів.
Однак замість створення умов для якісного засвоєння знань, система народжує чергові реформи, що часто більше схожі на лабораторні тести, ніж на продумані стратегії. Учнів змушують адаптуватися до нескінченних нововведень: нових програм, форматів, методик, які рідко враховують реальні потреби дітей. В результаті освіта перестає бути простором можливостей і дедалі частіше перетворюється на смугу перешкод, де потрібно не вчитися, а виживати. Вона зводить нові бар’єри там, де мали б з’являтися мости до знань. І якщо ця тенденція продовжиться, Україна ризикує отримати не просто менше випускників, а ціле покоління, яке з дитинства навчилося боротися не за знання, а з самою освітою.
