Поки світ стежить за фронтовими зведеннями з України, у Пекіні креслять іншу мапу – мапу довгої геополітичної гри. Китай мовчки, але наполегливо підтримує Росію, і причина тут не у “великій дружбі” чи ідеологічній солідарності. Пекін боїться не розвалу Москви, а перемоги України. Бо перемога України – це поразка моделі, яка дозволяє Китаю маневрувати, вивчати, накопичувати сили. І водночас – це виклик, який може пришвидшити зіткнення Китаю із Заходом. Саме тому війна в Україні для КНР – не “далека криза”, а частина стратегічного пазлу, де на кону не лише майбутнє Тайваню, а й новий світовий порядок.
Зовнішньополітична відвертість Пекіна: що стоїть за словами Вана Ї
У липні 2025 року під час зустрічі з головною дипломаткою ЄС Каєю Каллас міністр закордонних справ Китаю Ван Ї зробив несподівано відверту заяву: Китай не може допустити поразки Росії у війні проти України, оскільки побоюється, що у такому разі вся увага США буде переорієнтована на стримування КНР. Ці слова стали не лише порушенням китайської традиції “дистанційного нейтралітету”, а й підтвердженням давно відомої, але раніше не артикульованої тези: Пекін грає у довгу, і Росія у цій грі – важливий розмінний ресурс.
Пряма заява Вана Ї шокувала частину європейських дипломатів. У Брюсселі давно припускали, що Китай підтримує Москву “мовчки”, але офіційне визнання такого стратегічного вибору продемонструвало готовність Пекіна діяти відвертіше і жорсткіше. Цей сигнал було подано перед самітом ЄС–КНР, що, вочевидь, став для китайської сторони не інструментом порозуміння, а майданчиком для тиску.
Китайська геополітична логіка: війна як інструмент стримування США
Головна мотивація Пекіна – не допомога Росії як така, а збереження геополітичної конфігурації, що дозволяє Китаю маневрувати. Поки війна триває, увага США розпорошена між Європою, Близьким Сходом і Азією. Це створює вікно можливостей для Пекіна на регіональному рівні, зокрема у питанні Тайваню та впливу на Південно-Східну Азію.
Китай чудово усвідомлює: перемога України за підтримки Заходу може спровокувати ефект доміно – посилення НАТО, відновлення довіри до євроатлантичного партнерства та активізацію США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Пекін не може дозволити появу ще одного прозахідного режиму – цього разу на кордоні з Росією, яку китайські стратеги розглядають як “буферну” зону, важливу для стратегічної глибини.
Вічна війна як оптимальний сценарій
На думку низки аналітиків, Китай обрав для себе сценарій не “перемоги Росії”, а саме затяжного конфлікту. Така ситуація дозволяє підтримувати Росію у слабкому, залежному від Пекіна стані, забезпечуючи при цьому:
- постачання енергоресурсів за зниженими цінами;
- ринки збуту китайських товарів і технологій подвійного призначення;
- вплив на військово-промисловий комплекс РФ через спільне виробництво дронів, мікрочипів тощо;
- утримання США у багатофронтовій дипломатично-військовій напрузі.
Таким чином, слабка, але не переможена Росія – це для Китаю гарантія того, що США не зможуть повністю зосередити свою увагу, свої сили і ресурси на Азії.
Геоекономічні дилеми: залежність від ЄС і китайський виклик
Попри політичну гру на підтримку Кремля, економічно Китай значно більш залежний від ЄС, ніж від Росії. Європейський ринок є критично важливим для китайського експорту, і саме звідти зростає найбільша загроза для КНР – десятки антисубсидійних і антимонопольних розслідувань, санкції проти китайських банків, звинувачення у порушенні торговельних правил.
Конфлікт навколо постачання рідкісноземельних металів – ілюстрація того, наскільки уразлива Європа, і наскільки ефективно Китай використовує економічний шантаж у геополітичних переговорах. Ван Ї прямо заявив про можливість скорочення саміту з ЄС через 18-й санкційний пакет, до якого включено китайські фінансові установи.
Китайська стратегія: між проксі-війною і власною грою
Існує думка, що війна Росії проти України – це проксі-конфлікт між КНР і США. Однак реальність складніша. Як зауважує український дипломат Сергій Корсунський, Путін 2022 року не поінформував Сі Цзіньпіна про плани щодо агресії. Спільна заява КНР і РФ від 4 лютого того ж року була ухвалена вже після прихованого рішення Кремля атакувати Україну.
Пекін опинився у пастці власної заявленої “дружби без меж” з Москвою. Відверто засудити агресію означало б втратити обличчя, підтримати – втратити ринки Заходу. Тож Пекін обрав вичікувальну позицію, граючи у багатоступеневу гру: одночасно зберігати імідж нейтрального посередника, підтримувати торгівлю з РФ і уникати прямих конфронтацій із США.
Зміна тактики в епоху Трампа: менше Америки – більше Китаю
З поверненням Дональда Трампа до Білого дому Китай отримав новий простір для маневру. Вашингтон почав скорочувати присутність у глобальних ініціативах, переглядати умови перебування військових у Японії та Південній Кореї, вводити нові тарифні вимоги до союзників.
У відповідь КНР не лише активізувала взаємодію з Росією і Північною Кореєю, але й ухилилася від участі у конфліктах, які відволікали США від Азії, таких як загострення в Ірані. Пекін не хоче, щоб США мали “вільні руки” в регіоні. Йому вигідна багатополярна напруга, в якій він сам може виступати арбітром.
Китай між стриманою співучастю та стратегічною байдужістю
Ставлення Китаю до війни в Україні – це приклад раціонального цинізму. Пекін не хоче перемоги Росії, бо вона розв’яже Кремлю руки, але й не допускає її поразки, бо це змінить баланс сил у світі.
Китай грає не за Росію і не за Україну – він грає за себе. І ця гра передбачає:
- контроль над Росією як сировинним додатком;
- збереження балансу напруги в Європі;
- послаблення США як глобального регулятора;
- мінімізацію ризиків для власної економіки.
У цій грі Україна радше змінна змінного рівняння. А справжній опонент Пекіна – не Київ, а Вашингтон. І поки Росія є фактором дестабілізації для США й Європи, Китай не відпустить її з поля гри.
Китай і Глобальний Південь: репутація, вплив і конкурентна дипломатія
Попри приховану підтримку агресора у війні проти України, Китай зберігає доволі високий рівень довіри серед країн Глобального Півдня. Це пов’язано не лише з економічними інвестиціями та проєктами на кшталт “Один пояс, один шлях”, а і з вмілою антизахідною риторикою, яка знаходить відгук у країнах, що мають постколоніальний досвід.
Пекін подає себе як “альтернативного” глобального гравця, що не втручається у внутрішні справи, не висуває політичних умов і протистоїть американській гегемонії. У цій логіці війна Росії проти України трактується в деяких країнах Азії, Африки та Латинської Америки не як агресія, а як частина великого геополітичного протистояння.
При цьому Індія – традиційний суперник Китаю – маневрує між інтересами, зберігаючи співпрацю з Росією і не віддаляючись від США.
Туреччина активно балансує, розвиваючи стосунки з обома таборами, однак дедалі більше підозріло ставиться до китайських проєктів.
Бразилія і частина латиноамериканських країн підтримують дипломатичні ініціативи Пекіна щодо “мирного врегулювання”, що по суті легітимізують статус-кво.
Африканські держави загалом дотримуються нейтралітету, часто через залежність від китайських кредитів, інфраструктурних інвестицій і політичної підтримки в ООН.
Таким чином, позиція Китаю щодо війни в Україні виявляється виграшною в очах значної частини світу, який бачить у Пекіні контрсилу Заходу. Це створює додаткові труднощі для глобальної коаліції на підтримку України і водночас дозволяє КНР розширювати свій вплив без прямого втручання у конфлікт.
Між партією, бізнесом і армією: внутрішня дискусія в КНР щодо війни в Україні
Хоча Китай видається зовні монолітним і керованим режимом, всередині політичної системи КНР існують відмінні погляди на те, якою має бути стратегія щодо війни в Україні. Ці погляди формуються під впливом трьох ключових акторів: партійного апарату, військових кіл і економічного (передусім технофінансового) блоку.
Керівництво Комуністичної партії, зокрема найближче оточення Сі Цзіньпіна, сповідує жорсткий реалізм. Вони вважають, що війна в Україні вигідна КНР доти, доки вона послаблює США та посилює залежність Росії. Водночас Пекін уникає відкритої участі, аби не опинитися під секторальними санкціями Заходу. Тому офіційна позиція КНР формулюється в стилі “закликів до миру”, які не мають зобов’язуючого змісту.
Військові структури бачать у війні важливий урок. Для Народно-визвольної армії Китаю вона стала моделлю для розробки сценаріїв щодо Тайваню – включно з вивченням українського спротиву, дій НАТО, ролі дронів і соціальних мереж. Проте військові також усвідомлюють: Росія – слабкий союзник, який може втягнути Пекін у невигідну конфронтацію.
Економічні кола – зокрема ІТ-сектор, великі промислові корпорації, банківські структури – дедалі більше нервують через можливість вторинних санкцій і втрату доступу до ринків ЄС та США. Деякі китайські економісти в закритих колах говорять про ризик “примусової ізоляції”, якщо Китай зайде надто далеко у підтримці Москви.
Народно-визвольна армія Китаю (НВАК): “вчитися на помилках Росії” і вивчати поле бою
Військове керівництво Китаю розглядає повномасштабну війну Росії проти України як унікальне вікно можливостей для спостереження, аналізу і непрямої апробації тактик і технологій. На відміну від політичного керівництва, яке змушене балансувати між підтримкою РФ і збереженням обличчя на міжнародній арені, армійські аналітики бачать у цій війні бойовий симулятор XXI століття.
НВАК фіксує й моделює:
- спроможність західних коаліцій до швидкої координації постачання зброї (від Javelin і HIMARS до F-16);
- ефективність дронових роїв, інтегрованих у тактичну розвідку і точкове знищення техніки;
- швидкість цифрової мобілізації населення, зокрема через Starlink, мобільні додатки, координацію через месенджери;
- рівень живучості інфраструктури в умовах масованих ударів (наприклад, енергетичної чи транспортної);
- слабкі місця російського командування, включно з неузгодженістю між видами військ, корупцією та моральним станом.
Окремо китайські фахівці вивчають “інформаційний фронт”, адже саме він стає вирішальним у війнах нового покоління: хто задає наратив, той формує міжнародну реакцію.
Внутрішня дискусія не виходить у публічний простір, але вона позначається на обережності зовнішньої політики КНР. Пекін намагається говорити про “мир”, щоб заспокоїти Європу, і одночасно постачати обладнання до Росії – через треті країни, комерційні схеми або “приватні” компанії.
Відтак позиція Китаю – це поєднання прагматизму, обережності та розрахунку, де Росія – не союзник, а елемент ширшої конструкції стримування Заходу.
