Сьогодні, коли Україна веде війну за своє існування, кожен удар по єдності суспільства стає загрозливим. Проте дії деяких представників влади дедалі частіше вражають своїми непередбачуваними і, навіть, шокуючими кроками, які, замість того, щоб згуртовувати, загострюють внутрішні конфлікти. Поляризуючі рішення щодо мобілізації, коли ТЦК вдаються до сумнівних методів примусу, а також мовна політика, що викликає гострі дискусії, створюють додаткові лінії розколу в суспільстві. У час, коли ворог чекає на будь-які слабкості, внутрішні розбіжності можуть стати фатальними. Незадоволення мовною політикою і тиск на незгодних створюють ґрунт для конфліктів всередині країни, що грає на руку тим, хто прагне нашого падіння.
Поляризація суспільства
Поляризація суспільства в Україні сьогодні – це проблема, яка не може залишатися поза увагою. Війна, окупація, внутрішні міграції й економічні кризи створили глибокі лінії розлому, які розділили українців на різні табори. Ми більше не єдине суспільство з однаковими поглядами чи інтересами. Різні соціальні групи мають власні переживання, досвід та страхи, і це формує їхні погляди на майбутнє країни.
Однією з найбільш помітних ліній розділу є досвід війни. Люди, які проживали на тимчасово окупованих територіях або безпосередньо в зоні бойових дій, мають зовсім інші погляди на війну, ніж ті, хто мешкав у відносно мирних регіонах. Вони бачили війну з першого ряду: втрати, руйнування, жорстокість окупації. Це кардинально відрізняє їх від тих, для кого війна здебільшого залишається новинами на екрані.
Ще одна значуща група – військові та їхні родини. Вони не просто спостерігачі – вони учасники бойових дій, ті, хто ризикує життям щодня, захищаючи країну. Їхній погляд на конфлікт, його наслідки та майбутнє України часто глибший і більш критичний, ніж у цивільних осіб. Родини військових переживають війну по-своєму: вони втрачають близьких, стикаються з тривогами за тих, хто на фронті. І ці емоційні втрати формують окрему реальність, що відрізняється від решти суспільства.
Не можна обійти увагою й інші поділи. Наприклад, українці, які вимушено покинули країну через війну і тепер живуть за кордоном. Вони сприймають ситуацію інакше, ніж ті, хто залишився. Вплив іноземних медіа, культурний контекст і відстань від воєнних дій змінюють їхнє ставлення до того, що відбувається вдома. Часто виникає конфлікт у поглядах між біженцями і тими, хто залишився в Україні, особливо у питанні допомоги та підтримки.
Поляризація проявляється й у релігійних розбіжностях. Прихильники Православної церкви України та Української Греко-Католицької церкви часто ідеологічно віддалені від вірян Української Православної Церкви Московського Патріархату. Це не просто про віру – це питання ідентичності, національної свідомості й того, якою люди бачать майбутнє України.
Окремим питанням залишається мовна поляризація. Україномовні й російськомовні українці, хоча й поділяють спільні національні ідеї, нерідко мають різні погляди на політику, культуру та навіть на саму війну.
І ось тут з’являється пропаганда. Проте, на відміну від традиційної пропаганди, яка намагається впливати через одноманітні повідомлення, ми зараз спостерігаємо феномен “пропаганди навпаки”. Офіційна інформаційна політика робить надмірне нав’язування українцям єдиного правильного погляду на всі сторони життя, що створює відчуження. Спроба змусити людей мислити однаково тільки посилює розбіжності, оскільки багатьом важливо, щоб їхній власний досвід був почутий і визнаний.
Україна сьогодні потребує не одностайності в думках, а відкритих дискусій. Замість того, щоб намагатися змусити всіх думати однаково, варто створити простір для діалогу, де кожна група зможе висловити свої переживання, погляди та страхи. Тільки через щиру розмову можна досягти єдності в цьому складному часі. Владі та українцям слід розуміти, що різні думки і переживання – це не привід для ворожості, а можливість для глибшого розуміння одне одного.
Вкрай гостре мовне питання
Однією з найсуперечливіших тем поляризації суспільства є мовний закон, який мав на меті захист і розвиток української мови. Однак його реалізація виявилася набагато більш агресивною, ніж очікувалося. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь нещодавно зробив жорстку заяву, наголошуючи на наступальній українізації населення замість лагідної.
“Тепер нічого іншого, крім наступальної українізації, яка прийшла на зміну лагідній, я не бачу. Ми маємо інструменти та важелі моніторингу, контролю і покарання кожного із суб’єктів господарювання”, – заявив мовний омбудсмен Тарас Кремінь.
Багато хто вважає, що такі категоричні позиції підривають довіру та викликають збурення серед частини населення, особливо серед російськомовних українців, які, попри підтримку України, стикаються з мовними труднощами.
“Двомовність тягне за собою мовну шизофренію, коли одночасне застосування кількох мов із невизначеним пріоритетом української як державної тягне за собою шизофренію і в поведінці, і у ставленні до національних інтересів”, – продовжує сипати жорсткими заявами мовний омбудсмен.
Як же так сталося, що українці, які через територіальні особливості розмовляють російською мовою, стали раптом “шизофрениками” в очах представника влади?
Заяви Тараса Креміня про те, що двомовність в Україні веде до “мовної шизофренії”, не тільки вражають своєю різкістю, але й показують глибоке нерозуміння реалій сучасного українського суспільства. Такі висловлювання не лише зневажають багатомовну спадщину країни, а й ставлять під сумнів здатність громадян бути культурно багатими та гнучкими.
Адже недарма ще наш великий Кобзар Тарас Шевченко писав:
“І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”.
Мовний закон в Україні – це не просто правова норма, а справжній лакмусовий папірець суспільних настроїв. Для одних він став символом національного відродження та ідентичності, знаком того, що українська мова нарешті займає належне місце у власній країні. Вони бачать у ньому довгоочікуваний крок до відмови від колоніального спадку, повернення до коріння. Для них кожен новий закон, кожен інспектор – це перемога в багаторічній боротьбі за мову, за право бути почутими на своїй землі.
Однак є й інший бік. Для частини суспільства мовний закон став символом примусу і тиску. Люди, які все життя росли в російськомовному середовищі або для яких українська не є рідною, відчувають себе пригніченими та вважають це дискримінацією. Мовні інспектори, які штрафують за “неправильну” мову, і публічні докори викликають лише обурення і відторгнення говорити українською, сприймаючи це як обмеження особистих свобод. Цей закон для них – не крок до єдності, а фактор, що поглиблює прірву між громадянами країни, які мають різне мовне тло.
Українці завжди були багатомовними, це – частина нашої історії й повсякденного життя. Нав’язування одновимірного підходу до мови означає розкол суспільство на “правильних” і “неправильних” українців. Це розпалює нові конфлікти у той час, коли нам потрібна максимальна єдність. Загальна сучасна внутрішня політика і, зокрема, Тарас Кремінь своїми заявами створює враження, що лише одна мова робить людину “справжнім” патріотом, а всі інші – це наче носії “дефекту”. Це не просто образливо, а небезпечно, адже підриває можливість відкритого діалогу і примирення.
Двомовність – це не хвороба, а перевага, особливо у світі, де володіння кількома мовами відкриває нові можливості. Замість того, щоб принижувати людей за їхню мовну ідентичність, варто було б зосередитися на тому, як зміцнити суспільство через повагу до різноманіття. У час війни, коли ворог намагається розділити нас, такі заяви лише грають йому на руку, розколюючи суспільство зсередини.
Слід наголосити, що серед військових мовних конфліктів не існує — це один із найяскравіших парадоксів сучасної України. Поки в цивільному житті мовне питання досі залишається джерелом суперечок і поляризації, на фронті воно просто зникає. Там, де йдеться про життя і смерть, значення мають лише вчинки, відвага й підтримка побратимів. Мова, якою людина розмовляє, стає другорядною. Це не тому, що війна стирає ідентичність — навпаки, вона підкреслює найголовніше: готовність захищати свою землю. Російськомовний солдат і україномовний солдат стоять пліч-о-пліч, і їх об’єднує спільна мета — знищити ворога, який намагається знищити їхню Батьківщину.
Причина цього проста — на фронті немає часу на штучні поділи. Там, де кожен момент може стати останнім, є тільки одна цінність — підтримка та довіра до тих, хто поруч. Товариш по зброї — це людина, якій ти віддаєш своє життя на збереження, і немає значення, чи він говорить українською, чи російською. Війна розкриває суть справжньої єдності: не формальної, що базується на правилах чи ідеологіях, а тієї, що випробовується у вогні боїв і випробуваннях.
Саме тому серед військових мовних конфліктів немає і не буде. Вони знають, що війна — це не про мову, це про дії. На війні важливо не те, якою мовою ти віддаєш команду, а чи готовий ти прикрити спину свого побратима, коли над головою свистять кулі. І саме цей мовчазний пакт взаємної підтримки робить мовне питання на фронті абсолютно неактуальним.
Як справляються з проблемами поляризації суспільства за кордоном
Поляризація суспільства є глобальним викликом, і багато країн стикаються з цією проблемою, хоча причини та прояви можуть бути різними. Наприклад, у США політична поляризація досягла своєї критичної точки після президентських виборів 2016 та 2020 років. Ліберальні та консервативні позиції стали настільки радикальними, що діалог між двома таборами був майже неможливим. Це проявлялося у різкому розподілі суспільства за ідеологічними, релігійними та соціальними поглядами. Університети, аналітичні центри та неурядові організації взялися активно проводити дискусії між представниками різних політичних сил, намагаючись знайти компроміс. Такі організації, як-от Braver Angels, намагаються об’єднати людей з різними політичними поглядами через спільні обговорення і проєкти, щоб сприяти кращому взаєморозумінню. Деякі штати експериментують із новими виборчими форматами, на зразок ranked-choice voting, що дає змогу уникати крайніх кандидатів і підтримує більш помірковані політичні позиції.
У Франції поляризація здебільшого зосереджена на питаннях імміграції, національної ідентичності та соціальних реформ. Протести “жовтих жилетів” показали, наскільки глибоким є розрив між мешканцями міст і сільських районів, між елітами та простими громадянами. В той час французька влада спробувала залучити громадян до “великої національної дискусії”, де вони могли б висловити свої невдоволення та пропозиції щодо реформ. Уряди намагаються зменшити соціальну нерівність через реформи в системі оподаткування та допомоги, намагаючись пом’якшити конфлікти між різними верствами суспільства. Спеціальні програми для інтеграції іммігрантів допомагають зменшити напругу між корінними французами та новими громадами.
Після великої хвилі мігрантів у 2015 році в Німеччині зросла напруга між прихильниками мультикультуралізму та тими, хто виступає проти імміграції. Популістські та націоналістичні рухи, як-от AfD (Альтернатива для Німеччини), здобули значну підтримку, що створило політичний та соціальний розкол у країні. Тоді уряд запустив численні програми для протидії ксенофобії та расизму, спрямовані на пропагування толерантності та підтримку мультикультуралізму. У школах та громадських центрах постійно проводяться навчальні заходи, що спрямовані на виховання молоді у дусі солідарності та співіснування різних культур. Служби безпеки і правоохоронні органи активно працюють з громадськими організаціями для виявлення і запобігання радикалізації населення.
Іспанія теж стикається з поляризацією між центральною владою та регіонами, особливо Каталонією, де сильні сепаратистські настрої. Після референдуму 2017 року за незалежність, відносини між центральним урядом та регіонами значно погіршилися. Нині Іспанія має одну з найбільш децентралізованих систем управління в Європі, і центральний уряд поступово намагається надати регіонам більше самоврядування. Постійно проводяться переговори між центральним урядом і представниками Каталонії, щоб уникнути ескалації конфлікту. Влада намагається залучити широке коло громадян до обговорення важливих рішень для зменшення напруги і пошуку компромісу.
Ймовірно, що найголовніший урок, який можна вилучити з міжнародного досвіду – це необхідність відкритого діалогу між різними групами суспільства. Конфлікти та суперечки можна вирішити через обговорення, а не через примус чи агресію. Важливо впроваджувати заходи, які мотивують, а не змушують. У випадку України, це стосується як мобілізації, так і дотримання мовних норм. Освітні програми можуть допомогти зменшити рівень напруги між різними групами, а просування принципів толерантності та взаємоповаги в суспільстві може стати ключовим елементом у подоланні поляризації.
Як бачимо, поляризація суспільства – це не лише внутрішня проблема, але й загроза для національної безпеки, тому важливо шукати компроміси і сприяти об’єднанню нації, беручи до уваги міжнародний досвід. Питання в тому, чи сприяють заходи, які впроваджує влада, об’єднанню нації, стає дуже гострим. Очевидно, що агресивне нав’язування мовних норм, силове призовне свавілля і загальна відсутність діалогу між владою та суспільством породжують в державі атмосферу розколу.
Зараз Україна стоїть перед вибором: зміцнити внутрішню єдність і вистояти або ж втратити дорогоцінний час на внутрішні чвари, що можуть лише послабити націю перед ворогом. Це повинна розуміти не тільки влада, але й суспільство. У час війни, коли кожен день є боротьбою за життя і свободу, держава повинна бути об’єднуючою силою, а не джерелом конфліктів. І нарешті, критично важливо пам’ятати, що зараз найбільшим ворогом є не міжособистісні конфлікти, не мовні або культурні відмінності, а зовнішня агресія. Українці повинні згуртуватися, і це можливо лише тоді, коли влада дійсно працюватиме над консолідацією нації, а не її розколом.
