Проблематика реалізації засад антикримінальної юстиції в Україні, зокрема на етапі досудового розслідування, є зараз, як і раніше, актуальною. Це питання постійно викликає дискусії серед практиків, науковців, представників адвокатури та громадськості. Саме на нього звертає увагу заслужений юрист України, кандидат юридичних наук Володимир Сущенко. Аналізуючи публічний простір — новинну стрічку, дописи у соцмережах, коментарі фахівців, наукові розвідки академіків і докторів — він ставить запитання: чи всі ми однаково розуміємо і усвідомлюємо концепцію та філософію чинного Кримінального процесуального кодексу 2012 року?
Як учасник Робочої групи, яка працювала над філософією КПК у 2005–2007 роках і створювала перший варіант його тексту, Сущенко наголошує: основним завданням було не лише замінити радянський КПК 1960 року, а змінити саму парадигму кримінального процесу. У центрі нової філософії мали опинитися об’єктивність, неупередженість і змагальність, на противагу радянському приматові держави й презумпції її непомильності. Ідеї формувалися під впливом фахових дискусій і досвіду правових систем Англії, Німеччини, США, завдяки співпраці з міжнародними партнерами.
Особливо гостро, як зазначає Сущенко, тоді обговорювалися питання досудового провадження. У той час ця стадія базувалася переважно на обвинувальній моделі, в якій домінував державний примус. У центрі тієї системи був постулат, що держава не помиляється і діє виключно на благо трудового народу. Розробники ж нової моделі прагнули поставити в центр захист прав людини, логіку здорового глузду та розумні строки — з погляду неупередженого стороннього спостерігача.
Однак, як визнає Сущенко, старі уявлення, життєвий і професійний досвід затягували учасників процесу в знайомі схеми: мовляв, новації не зрозуміють, їх неможливо реалізувати в українських реаліях, вони лише створять пастки для системи. Утім, тоді група реформаторів вистояла. Але, як він констатує, не перемогла — ані саму себе, ані правову, ані суспільну думку. Суспільство почало йти шляхом компромісів, напіврішень і численних правок до вже ухваленого кодексу.
Минулі 13 років, підкреслює він, доводять: концепція КПК-2012 на практиці втілилася лише у формальних ознаках змагальності. Суть залишилася незмінною. Антикримінальний процес, як і раніше, демонструє обвинувальний ухил. І навіть спроби від нього позбутися є радше винятками, аніж системним рухом.
Розглядаючи конкретні приклади, Сущенко зупиняється насамперед на стадії реєстрації заяв про кримінальне правопорушення та початку досудового розслідування. Відповідно до принципів, на які спиралися розробники, запроваджувалася обов’язкова реєстрація всіх заяв, але за умови наявності в них реальних ознак події правопорушення.
“Не припущення, не гонитва за відьмами, не переслідування політичних та інших опонентів, не “відплата за образу”, ні родинні відносини й не кумівство”, – наголошує правник.
Проте на практиці, як визнає він, усе вийшло навпаки. Крім того, до цього етапу втрутилася судова гілка влади, яка, як він наголошує, апріорі не повинна мати жодного стосунку до досудового слідства, окрім обмеженого контролю за дотриманням прав і свобод людини. Судовий процес, вважає Сущенко, має бути не переслідуванням особи, а розглядом. Натомість система втягнулася у формальну «тотальну реєстрацію» всього підряд, що у підсумку перетворилося на бюрократичну та правову пастку і для самих органів слідства.
“Судовий процес – це розсуд, а не переслідування людини на стадії збирання доказової інформації винуватості та невинуватості особи.
Ми, розробники концепції, здається, помилилися у своїх очікуваннях щодо змісту новацій та у наявності реальних ресурсів держави їх запровадити, а зацікавлені посадові особи органів досудового розслідування і забезпечення правового порядку в країні намагалися саботувати ці новації, у тому числі й шляхом запровадження “тотальної реєстрації будь-яких заяв і початку досудових розслідувань”. Вони, з часом також, захлинулися “власною слиною” і почали шукати різні “штучки”, щоб полегшити собі життя, “не втративши при цьому своє обличчя”. В результаті – маємо те, що маємо”, – зазначив вчений.
Крім того, Володимир Сущенко вважає, що однією з концептуально не розв’язаних проблем у сфері антикримінальної юстиції залишається питання затримання підозрюваної особи, обрання їй запобіжного заходу, а також вручення підозри й усіх правових наслідків такої дії. Він зазначає, що на практиці ці процеси й досі супроводжуються домінуванням обвинувального ухилу з боку державних інституцій. На його думку, попри норми, які мали б гарантувати неупередженість, система зберігає старі моделі поведінки, в яких правовий примус часто переважає над змагальністю та об’єктивністю.
Вчений наголошує, що єдиною реальною протидією цій тенденції залишається діяльність адвокатури, яка часто фокусується не стільки на досягненні правосуддя, скільки на мінімізації загроз для підзахисного — затримання, арешту, застосування застави або обмеження процесуальних повноважень. Він підкреслює, що в адвокатській практиці законодавство й державні механізми, включно із судом, переважно сприймаються як інструмент в один бік — звільнити або хоча б зменшити процесуальний тиск на особу. У такому контексті, за його словами, право і правосуддя відсуваються на другий план, поступаючись прагматичному інтересу сторін процесу.
При цьому юрист зауважує, що всі учасники кримінального провадження — судді, прокурори, адвокати — у своїх присягах урочисто декларують відданість верховенству права. Однак на практиці кожен розуміє це поняття крізь призму власної ролі, власних інтересів і конкретних завдань, що зумовлює фрагментоване, суб’єктивне застосування принципів правової держави.
Окрему увагу Володимир Сущенко приділяє питанню суспільного інтересу, ролі громадських активістів та журналістики у сфері антикримінальної юстиції. Він зазначає, що в цій царині спостерігається повна чехарда і роздрай. На його думку, в Україні немає чітких, однозначних критеріїв того, що саме слід вважати “суспільним інтересом” на різних рівнях — від села і міста до регіону і країни загалом. Відповідно, відсутні і зрозумілі методи чи інструменти, за допомогою яких цей інтерес мав би реалізовуватися.
Як зазначає вчений, громадські активісти, як правило, залишаються незадоволеними діями держави в контексті її протидії кримінальним правопорушенням. Вони намагаються шукати нові методи та інструменти, а також просувати їх у відносинах із владою. При цьому активісти найчастіше покладаються на підтримку міжнародних організацій. Внаслідок цього вони нерідко вступають у співпрацю з тими, кого самі ж активно критикують, і змушені йти на об’єктивно не виправдані компроміси та паліативні рішення, тим самим повторюючи власні помилки. Наявна між ними конкуренція, у підсумку, радше шкодить загальній справі, аніж сприяє її поступу.
Також, на думку Володимира Сущенка, журналістика у сфері антикримінальної юстиції має власну логіку та цілі. Насамперед ідеться про прагнення збільшити аудиторію, утримати увагу читачів або глядачів, підвищити власні рейтинги. До цього додається й часткове виконання інформаційних «замовлень» з боку зацікавлених сторін — осіб, установ чи органів. Саме тому вчений не може зрозуміти, чому в медіа так широко висвітлюються обшуки, затримання, арешти, визначення застав, вручення підозр публічним особам, “реалізовані злочинні схеми” або дані про статки — особливо на етапі досудового розслідування. Адже, як він нагадує, усі знають, що згідно з Конституцією України ніхто не може вважатися винним у вчиненні кримінального правопорушення, доки суд у законному порядку не визнає особу винною та не призначить покарання або не звільнить її від нього. Проте на практиці цей припис залишається лише гаслом.
Вчений вважає, що в інформаційному просторі головне значення має піднятий “хайп”, а от питання репутації людини та реального покарання за рішенням суду — вторинні. Саме ця ситуація, на його переконання, і є трагедією. Бо, за звичною логікою української суспільної свідомості, людина вважається винною вже в момент затримання, арешту, вручення підозри або визначення застави — ще до будь-якого судового розгляду. І ця крапка в суспільному судженні, на думку Сущенка, є найбільшою бідою на шляху до реального утвердження верховенства права, досягнення справедливості та гарантування основоположних прав і свобод людини.
