Війна докорінно змінила особисте життя мільйонів українців. Вона розлучила сім’ї, змусила партнерів жити у різних містах і країнах, підштовхнула до переосмислення ролі близькості у стосунках. Кілометри, які раніше здавалися непереборною перешкодою, для багатьох перетворилися на буденну реальність. Розлука через мобілізацію, евакуацію, вимушену міграцію або роботу за кордоном стала поширеним досвідом, а кількість розлучень у країні зростає. На цьому тлі питання про готовність будувати романтичні стосунки пов’язане не лише з особистими пріоритетами, але й з емоційною стійкістю та новими формами соціальної взаємодії.
Дослідження, проведене на офіційному каналі сервісу Viber Dating Club, дало змогу побачити, як українці ставляться до ідеї розпочати нові стосунки з людиною, яка живе далеко. В опитуванні взяли участь понад дві з половиною тисяч респондентів, і його результати показали цікаву й багатогранну картину. Абсолютно готовими до нових стосунків на відстані виявилися 36% опитаних. Серед них більшість заявили, що не вважають відстань перешкодою, а частина — що інший формат романтичних взаємин для них наразі й неможливий. Це може свідчити як про звикання до реальності, де фізична близькість не завжди доступна, так і про переоцінку важливості емоційного зв’язку порівняно з географічною близькістю.
Ще 35% респондентів погодилися з тим, що готові розпочати стосунки на відстані, але лише за певних умов. Ця частина аудиторії демонструє прагматичний підхід: 14% обмежують таку готовність лише стосунками в межах країни, щоб мати можливість регулярно зустрічатися особисто; 11% можуть розглядати цей формат виключно як тимчасовий варіант; 10% зазначили, що скоріше не готові, але можуть погодитися у випадку сильної симпатії. Така розстановка відповідей показує, що хоча ідея дистанційних стосунків перестала бути маргінальною, для значної частини людей вона потребує конкретних умов, які зменшують ризик емоційної відчуженості.
Водночас 29% опитаних взагалі не розглядають варіант стосунків на відстані. Для них географічна близькість залишається основою взаємин, а фізична присутність партнера — ключовою умовою стабільності та довіри. Відмова від дистанційного формату у цій групі може бути зумовлена попереднім негативним досвідом або переконанням, що відстань неминуче знижує якість стосунків.
Розподіл відповідей на запитання «Чи готові ви були б почати стосунки з новою людиною на відстані?» виглядає наступним чином: 30% заявили, що для них відстань зовсім не проблема; 14% погодилися лише у разі, якщо це стосунки в межах країни; 11% — якщо формат тимчасовий; 10% — скоріше ні, але готові зробити виняток за наявності сильної симпатії; 6% — що інший формат стосунків для них наразі неможливий; 29% — повністю виключили можливість дистанційних взаємин.
Методологія дослідження передбачала анонімне онлайн-опитування, що дало змогу зібрати відверті відповіді. Вибірка охопила понад 2500 респондентів, серед яких ключовою віковою групою були люди 34–45 років, а загалом понад половина опитаних — віком до 45 років. Така структура вибірки важлива для розуміння контексту, адже саме у цій віковій категорії часто поєднуються активне професійне життя, стабільні сімейні зв’язки та готовність до нових особистих знайомств, навіть якщо вони починаються на відстані.
Ці дані свідчать про те, що в умовах війни і вимушених розлук українці починають гнучкіше ставитися до традиційної моделі стосунків. Для частини з них дистанційний формат став реалістичною альтернативою або навіть єдино можливим способом підтримувати емоційну близькість. Для інших же він залишається компромісом, на який можна піти лише за певних обставин. І хоча майже третина категорично відкидає можливість таких стосунків, сам факт, що більшість українців готові їх розглядати, свідчить про зміну соціальних і психологічних установок, спричинених війною та новими умовами життя.
