Західна молодь дедалі частіше радикалізується не через любов до великих ідеологій, а через дуже практичне відчуття: нормальне доросле життя стало занадто дорогим. Для молодого виборця в Нью-Йорку, Парижі чи Лондоні політика дедалі частіше починається не з Маркса, а з орендної квитанції.
Саме в цьому The Economist побачив нову загрозу для західної політики й назвав її “соціалізмом покоління Z”: молоді виборці дедалі охочіше підтримують політиків, які обіцяють заморозити оренду, запровадити вищі податки на великі статки, зробити транспорт дешевшим або безкоштовним і розширити роль міста чи держави в базових послугах. У цю рамку видання поставило нью-йоркського мера Зохрана Мамдані, Зака Поланскі в британських Зелених, Жана-Люка Меланшона у Франції та ширше прогресивне крило американської політики навколо Александрії Окасіо-Кортес.
The Economist не вигадав проблему. Але він дав їй рамку, яка одночасно влучає в нерв і спрощує картину. Мамдані справді виграв вибори мера Нью-Йорка як 34-річний демократичний соціаліст, мобілізувавши молодих виборців, орендарів, нових виборців і міські групи навколо трьох зрозумілих обіцянок: замороження оренди, безкоштовних автобусів і універсального догляду за дітьми. Медіа описували його кампанію не як книжковий лівий проєкт, а як відповідь на вартість життя в одному з найдорожчих міст світу.
Поланскі, який торік майже з 85% голосів очолив Зелену партію Англії та Уельсу, працює в іншій політичній логіці – через “екопопулізм”, соціальну нерівність і конкуренцію з Reform UK. Меланшон і La France Insoumise працюють із біднішими, молодшими й етнічно різноманітними передмістями Франції, де виборець не бачить себе ні в центристах Макрона, ні в ультраправих.
Тобто спільність є, але це не новий соціалістичний інтернаціонал, а набір схожих реакцій на один матеріальний факт: нормальне доросле життя стало занадто дорогим. Політики нового лівого типу не завжди говорять про державну власність на засоби виробництва. Вони говорять про оренду, автобус, дитсадок, продукти, борги й податки. Це не стара червона революція, а політика рахунку за життя.
Зламана драбина дорослішання
Молодь стає чутливою до цієї риторики не тому, що масово перечитала класиків соціалізму, а тому, що для неї зламалася стара послідовність дорослішання. Освіта вже не гарантує стабільної кар’єри. Робота не гарантує житла. Житло не гарантує накопичення капіталу. Без цього відкладаються сім’я, діти, переїзд від батьків і довгострокове планування.
У 2024 році молоді європейці в середньому залишали батьківський дім у 26 років. Того ж року 26,5% людей віком 15–29 років жили в перенаселеному житлі проти 16,9% серед населення загалом, а 9,7% молодих жили в домогосподарствах, які витрачали на житло понад 40% наявного доходу. Це не побутова незручність, а затримка соціального старту.
Житло стало головним політичним подразником, бо воно одночасно є витратою, активом і перепусткою до середнього класу. Коли людина купує квартиру чи будинок, вона поступово переводить частину доходу в капітал. Коли вона роками орендує, значна частина доходу йде власнику активу, який увійшов у гру раніше.
За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), ціни на житло у великих функціональних міських зонах із населенням понад 1,5 млн зросли на 68% за десятиліття, а у 2023 році житло там було на 86% дорожчим, ніж у дуже малих містах.
Ринок праці не компенсує цей тиск. Півроку тому безробіття серед молоді 15–24 років у країнах ОЕСР становило 11,2%, тобто було на 7 процентних пунктів вищим, ніж серед працівників від 25 років. У Євросоюзі у 2024 році 31,1% працівників віком 15–29 років мали тимчасові контракти, тоді як серед групи 30–54 років таких було лише 7,4%.
Банки, орендодавці й ринок нерухомості вимагають передбачуваного доходу, але початок кар’єри дедалі частіше складається з тимчасових контрактів, випробувальних періодів, фрилансу, платформної зайнятості або роботи без гарантій на кілька років уперед.
Освіта теж перестала виглядати безумовним соціальним ліфтом. У США студентський борг на кінець минулого року становив $1,66 трлн, а 9,6% балансів були прострочені на 90 і більше днів. В Англії середній борг випускників, які завершили навчання у 2024 році, на момент початку погашення у квітні 2025-го становив £53 000, а загальний обсяг непогашених студентських позик сягнув £267 млрд. Диплом у такій системі вже не завжди сприймається як квиток у середній клас. Він може бути борговим зобов’язанням, яке треба обслуговувати до того, як людина встигла накопичити власний капітал.
Звідси й політична зміна оптики. Для власника житла податок на майно або спадщину часто виглядає як атака на накопичене. Для орендаря, який не має шансів увійти в ринок, той самий податок може виглядати як спроба зменшити привілеї тих, хто вже сидить на активах.
Якщо капіталізм у молодості асоціюється не з підприємництвом і мобільністю, а з депозитом за квартиру, кредитним скорингом, студентським боргом і неможливістю зібрати перший внесок, “ринок” перестає бути нейтральним словом.
Це б’є і по сімейному життю. ОЕСР пов’язує падіння народжуваності з дорожчим житлом, складнішим входженням на ринок праці й слабшою підтримкою балансу між роботою та сім’єю. У країнах ОЕСР середній вік жінки при народженні першої дитини зріс із 26,4 року у 2000-му до 29,5 року у 2022-му.
У Євросоюзі у 2024 році сумарний коефіцієнт народжуваності впав до 1,34 дитини на жінку, а середній вік народження першої дитини сягнув 29,9 року. Для молодих виборців це не демографічна таблиця, а особистий розрахунок: дитина, житло й стабільність стали фінансово важчим проєктом, ніж обіцяла стара модель “вчися, працюй, рухайся вгору”.
У США до цього додається медична й побутова вразливість. Федеральна резервна система зафіксувала, що минулоріч 26% дорослих пропускали медичні витрати через вартість, після 28% у 2024-му. Дослідження 2024 року показало, що лише 45% американців віком 18–34 роки вважають себе повністю фінансово незалежними від батьків; серед 25–29-річних таких 44%, а серед 18–24-річних – лише 16%. Коли родина фактично замінює соціальну державу, нерівність старту стає очевидною: ті, у кого батьки мають ресурси, отримують страховку; ті, у кого не мають, швидше падають вниз.
Центр утратив право називати себе “дорослим”
Довгий час центристи продавали себе як дорослих у кімнаті. Їхня політична перевага трималася на процедурі: незалежні інституції, фіскальна обережність, поступові реформи, баланс інтересів, “не нашкодити”. Але ця мова слабшає, коли виборець оцінює не стиль управління, а результат. Чи стало дешевше жити? Чи легше винайняти квартиру? Чи можна планувати сім’ю? Чи дає робота відчуття майбутнього?
Після інфляційного шоку 2021–2023 років виборці в багатьох країнах карали чинну владу навіть тоді, коли інфляція вже почала спадати. Їх цікавило не те, що темп зростання цін сповільнився, а те, що сам рівень цін залишився болючим. У Євросоюзі після виборів 2024 року головними темами, які мотивували громадян голосувати, були зростання цін і вартість життя – 42%, а також економічна ситуація – 41%.
Серед молоді цей розрив ще різкіший. Навесні Harvard Youth Poll показав, що лише 13% американців 18–29 років вважають, що країна рухається в правильному напрямку, а довіра до федерального уряду впала до 15%. Минулорічне дослідження зафіксувало, що тільки 17% американців довіряють федеральному уряду робити правильне “майже завжди” або “більшість часу”. Тоді ж Gallup показав, що позитивне ставлення до капіталізму в США впало до 54%, а серед демократів соціалізм уже оцінюється позитивніше за капіталізм – 66% проти 42%.
Це не означає, що молодь масово хоче скасувати ринок. Радше вона перестає вірити, що нинішня версія ринку дає їй старт. Коли політик каже, що ринок житла потребує комплексного збільшення пропозиції протягом десятиліття, це може бути економічно правильно. Але емоційно така фраза програє обіцянці “заморозимо оренду”.
Коли уряд говорить про поступове розширення догляду за дітьми, це програє обіцянці “зробимо догляд універсальним”. Радикальніші гасла стають привабливими не тому, що покоління обов’язково радикальне, а тому, що поміркована відповідь здається неспівмірною з масштабом проблеми.
Водночас ця хвиля не є суто лівою. Молодіжне невдоволення не має автоматичного ідеологічного маршруту. Одна частина молоді читає кризу життя як проблему ренти, нерівності й надмірної влади капіталу. Інша, особливо молоді чоловіки, бачить у ній втрату статусу, конкуренцію за роботу й житло, культурне витіснення та слабкість порядку. Звідси правопопулістська відповідь: кордони, міграційний контроль, анти-Woke-риторика, “нормальність” і сильна рука.
На виборах до Європарламенту 2024 року відбувся прорив ультраправих серед молоді: у Німеччині підтримка AfD серед виборців до 25 років зросла на 11 пунктів до 16%, у Франції National Rally отримав 25% серед 18–24-річних, а в Польщі Конфедерація піднялася серед 18–29-річних із 18,5% до 30,1%. Медіа пов’язували це з поколінням, яке виросло серед пандемії, війни в Україні, інфляції й кризи вартості життя, а також із тим, що ультраправі краще освоїли TikTok і YouTube, ніж традиційні партії.
Гендерний розлам тут принциповий. Дослідження, пов’язане з Universitat Pompeu Fabra, показує, що зростання підтримки ультраправих серед молоді в Європі значною мірою пояснюється молодими чоловіками: серед представників покоління Z і міленіалів підтримка ультраправих серед чоловіків у 2024 році перевищила 21%, тоді як серед жінок тієї самої вікової групи становила близько 14%.
Але паралельно у Франції після європейських виборів-2024 дострокові парламентські вибори показали інший бік тієї ж поляризації: явка серед 18–24-річних підскочила з 31% у 2022 році до 57% у 2024-му, а лівий Nouveau Front Populaire отримав у цій групі 48%.
Тому точніше сказати не “молодь іде вліво” і не “молодь іде вправо”. Молодь іде від центру. Спільне між лівим і правим молодіжним популізмом – недовіра до старих партій і відчуття, що майбутнє вкрали. Різниця – у тому, кого вони вважають винним. Ліві дивляться вгору: на власників активів, корпорації, мільярдерів, девелоперів, великі технологічні компанії. Праві частіше дивляться вбік або вниз: на мігрантів, культурні меншини, “нові норми” й конкурентів за ресурси.
…Наступного разу ми розглянемо, чому молодіжний протест на Заході не завжди йде вліво. Одна частина нового покоління вимагає перерозподілу, контролю ренти й сильнішої соціальної держави; інша відповідає на ту саму тривогу мовою кордонів, порядку, анти-Woke і правого популізму.
Це не дві різні кризи, а дві відповіді на одне відчуття: старий центр більше не гарантує майбутнього. Питання лише в тому, кого молоді виборці вважають винним – мільярдерів, лендлордів і корпорації чи мігрантів, “еліти” й культурні зміни.
Тетяна Вікторова
