111-те місце України в світовому рейтингу щастя і настрої молоді: про що свідчать нові дослідження

Україна увійшла в небезпечний період, коли головною втратою стають не лише території, ресурси чи зруйнована інфраструктура, але й молодь, без якої відновлення і майбутнє країни є неможливим. На цьому тлі у глобальному рейтингу «найщасливіших країн» від World Happiness Report Україна посіла лише 111 місце, опинившись між Кенією та Марокко. Це дослідження вимірює те, як люди оцінюють якість власного життя, рівень безпеки, соціальної підтримки, свободи вибору і довіри до середовища, в якому живуть. Тому результат рейтингу варто розуміти як тривожний показник настроїв молоді, яка або звикає жити в умовах тривалої війни в країні, або дедалі частіше розглядає можливість будувати своє майбутнє за її межами.

Місце України в світовому рейтингу щастя

Щорічний звіт World Happiness Report, який публікується до Міжнародного дня щастя 20 березня, цього разу знову зафіксував знайому верхівку світового рейтингу щастя. Україна в ньому отримала 4,658 бала за оцінкою якості життя, зайнявши 111-те місце, і опинилася між Кенією, яка має 110-те місце, та Марокко, яке посіло 112-те. У цих цифрах немає сенсації, зате є промовиста деталь про стан суспільства: країна, що живе в умовах постійної небезпеки, втрат і виснаження, не демонструє подальшого обвалу внутрішнього самопочуття.

Водночас на іншому полюсі рейтингу знову опинилася Фінляндія, яка вже дев’ятий рік поспіль залишається першою. За нею йдуть Ісландія, Данія, Коста-Рика, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Ізраїль, Люксембург і Швейцарія. Цей список традиційно складається з країн, де стабільність, безпека і якість повсякденного життя давно стали нормою.

Цьогорічне дослідження було ширшим за звичне ранжування країн за рівнем задоволеності життям, оскільки його автори зосередилися не лише на загальних показниках якості життя, а й на впливі соціальних мереж на молодь. Такий акцент виглядає показовим, адже в епоху постійної цифрової присутності питання щастя дедалі частіше виходить за межі економіки або соціальної політики й зачіпає спосіб, у який людина сприймає себе, інших і власне майбутнє. Дослідження, підготовлене Оксфордським центром благополуччя у співпраці з Gallup та Організацією Об’єднаних Націй, охопило понад 100 000 респондентів, а отже, дало змогу побачити не випадкові настрої, а стійкі тенденції.

Індекс щастя, як і в попередні роки, обчислювали на основі середніх показників кількох ключових факторів, які разом дають уявлення про повсякденне життя в тій чи іншій країні. До них належать валовий внутрішній продукт на душу населення, очікувана тривалість життя, соціальна підтримка, свобода життєвого вибору, щедрість і сприйняття корупції. У цьому переліку важливо не те, який саме показник виглядає найефектніше в економічних таблицях, а те, як ці параметри складаються в загальну картину людського досвіду, де добробут вимірюється не лише грошима, а й відчуттям захищеності, можливістю розраховувати на інших і довірою до суспільних інститутів.

Фінляндія очолила рейтинг з показником 7,764 бала з 10 можливих, залишивши позаду Ісландію, яка набрала 7,54, Данію з результатом 7,539 і Коста-Рику, що піднялася на четверте місце з показником 7,439. Особливу увагу в цьому списку привертає саме Коста-Рика, чий стрибок угору автори пов’язують із міцними сімейними зв’язками, адже це свідчить про важливу річ: високі позиції в рейтингу не завжди є наслідком лише фінансової спроможності держави, інколи вирішальними виявляються соціальні тканини, які тримають суспільство разом значно надійніше, ніж сухі макроекономічні показники.

На тлі цих результатів особливо цікаво виглядає Фінляднія, оскільки навіть за умов зростання безробіття та скорочення соціальних виплат громадяни країни все одно вважають себе найщасливішою нацією. Така стійкість пояснюється не ситуативним комфортом, а глибшими механізмами суспільного устрою, серед яких дослідники виокремлюють високий рівень довіри до уряду, соціальну рівність і розвинену систему соціального захисту. Водночас у Фінляндії наголошують, що ключ до відчуття щастя не зводиться лише до державної політики.

На цьому тлі результат України виглядає особливо тривожно, адже країна, посівши111-ту позицію, показала найнижчий показник серед всіх європейських держав. Такий результат не потребує складного тлумачення, оскільки в ньому концентруються наслідки затяжної війни і нестабільності, які безпосередньо впливають на відчуття безпеки, життєві очікування, а також щоденну емоційну витривалість людей.

Попри цей результат, дані опитування зафіксували важливу особливість, без якої картину в нашій країні було б подано неповно й одновимірно, — значна частина молоді все ж зберігає віру в майбутнє. Згідно з результатами дослідження, майже 78% молодих людей в Україні та 59% українців за кордоном вірять у майбутнє. У цих цифрах відчувається складне поєднання двох реальностей, які співіснують одночасно: з одного боку, об’єктивно низька оцінка якості життя, з іншого — внутрішній запас очікування, який не дає суспільству остаточно скотитися в зневіру.

Окремий блок дослідження, присвячений молоді, додає до цієї картини ще один тривожний штрих, оскільки автори звіту вказують на негативний вплив активного користування соціальними мережами на психологічний стан молодих людей. Це спостереження важливе не як моральне застереження проти цифрового світу, а як фіксація нової залежності між способом комунікації та внутрішнім самопочуттям. Якщо раніше рівень щастя передусім пов’язували з доходами, станом здоров’я чи соціальною підтримкою, то тепер дедалі виразніше проступає ще один вимір — інформаційне середовище, яке може підживлювати тривожність, виснаження та відчуття постійного порівняння себе з іншими.

Отже, цьогорічний World Happiness Report продемонстрував, що найвищі позиції посідають країни, де люди мають не лише прийнятний матеріальний рівень, а й довіру, зв’язки та відчуття опори, тоді як держави, виснажені кризами, війною або системною нестабільністю, неминуче скочуються донизу. Україна в цій системі координат опинилася дуже низько, але навіть на тлі цього результату дослідження зафіксувало рису, яка не вкладається в просту логіку рейтингу: низький бал не скасовує надії, а статистика загального добробуту не здатна повністю виміряти силу суспільства, яке, попри втому й нестабільність, усе ще дивиться вперед.

Українська молодь між ризиками і адаптацією: що показують інші дослідження

Четверта хвиля моніторингу від ПРООН та Міністерства молоді та спорту дає змогу чітко простежити зародження оновленої системи взаємодії та взаємних очікувань, які молоді українці вибудовують із державними інститутами та власним життєвим шляхом у нинішніх реаліях. Замість очікуваної депресивної апатії, цифри фіксують складну динаміку «адаптивного оптимізму», де високий рівень психологічної напруги співіснує з безпрецедентним зростанням громадянської суб’єктності.

Психоемоційний ландшафт молодого покоління сьогодні нагадує зону високої турбулентності, де відсутність тривожних станів перетворилася зі статистичної норми на рідкісний виняток. Лише 35% респондентів всередині країни та критично малі 18% серед тих, хто виїхав за кордон, стверджують, що не зазнавали нападів паніки чи надмірної тривоги, що свідчить про глибоку травматизацію тих, хто перебуває у відносно безпечному середовищі, але відчуває розрив із корінням. 62% молоді визнають «думскролінг» новин головним тригером своєї тривожності, проте лише 12% знаходять сили обмежити споживання контенту.

Проблема посилюється системною недовірою до інститутів психологічної підтримки або фінансовою неспроможністю, бо кожен третій не знає, куди звернутися за допомогою, а 21% опитаних взагалі не вірять у те, що розмова з фахівцем здатна полегшити їхній стан. При цьому 15% опитаних досі відчувають тиск соціальної стигми, побоюючись, що візит до психолога може зашкодити їхній майбутній кар’єрі чи репутації.

Слід зазначити, що міграційна стійкість тих, хто залишається в Україні, виглядає парадоксальною на тлі щоденних безпекових викликів, проте 68% молодих людей чітко артикулюють своє небажання залишати країну. Ця цифра є потужним якорем для держави, хоча вона й межує з прагматичними 29% потенційних емігрантів, для яких головним тригером до виїзду стає не стільки страх перед обстрілами, скільки відсутність матеріальної перспективи та професійного ліфта. Для молоді, яка вже перебуває за кордоном, повернення додому перестало бути питанням суто патріотичного пориву, трансформувавшись у конкретний перелік вимог до ринку праці та житлової політики, без вирішення яких емоційний зв’язок з Україною програватиме стабільності європейського побуту.

Сучасні вимоги молоді до ринку праці зазнали суттєвих змін, адже для 74% фахівців можливість віддаленої роботи або гібридного графіка є вирішальною умовою при працевлаштуванні. В умовах, коли фізичний офіс перестав бути гарантією стабільності, а став точкою ризику, молодь обирає модель «цифрового кочівництва» як єдиний спосіб зберегти економічну життєздатність. Масовий рух у самозайнятість та вихід на глобальні платформи став для української молоді формою «економічної еміграції без переїзду». Це стратегія диверсифікації ризиків, де дохід у валюті та розгалужена мережа іноземних замовників виступають надійнішим захистом, ніж державні соціальні гарантії.

Така автономність формує новий тип громадянина, так званих «платників податків із запитом». Молодь, яка самостійно забезпечує свою безпеку та дохід, демонструє нульову толерантність до бюрократичних перепон і вимагає від держави сервісної моделі взаємодії, що базується на швидкості та прозорості цифрових рішень.

Класична п’ятирічна академічна модель остаточно програє динаміці війни та запитам ринку, оскільки молодь дедалі частіше розглядає освіту не як «соціальний ліфт» у майбутньому, а як інструмент виживання «тут і зараз», висуваючи наступні вимоги:

• запит на мікронавички: замість фундаментальних теорій пріоритет надається інтенсивним курсам, сертифікаціям та вузькоспеціалізованим воркшопам, які дають змогу монетизувати знання вже за 3–6 місяців.
• освіта як адаптація: популярності набувають навички «подвійного призначення» — від кризового менеджменту до операційного управління безпілотними системами;
• гнучкість на противагу диплому: для студентів за кодоном особливо гостро стоїть питання «подвійної лояльності», оскільки 56% із них намагаються поєднувати навчання в іноземних та українських вишах. Це створює критичний ризик, бо у разі, якщо держава не запропонує інклюзивних програм інтеграції, Україна ризикує остаточно втратити понад 40% цих студентів одразу після отримання європейського диплома.

Як бачимо, перехід від «накопичення знань» до «швидкого опанування інструментів» створює покоління гранично прагматичних професіоналів. Вони не чекають на завершення війни, щоб отримати професію, а адаптують свій інтелектуальний капітал до ринку, що постійно змінюється, роблячи ставку на власну мобільність та незалежність від державних інституцій.

Трансформація сприйняття ризиків свідчить про те, що молодь пройшла етап гострого шоку і перейшла до фази довгострокового виживання, де страх за фізичне життя поступається місцем тривозі за соціальну реалізацію. Порівняно з 2024 роком, занепокоєння власною безпекою впало з 26% до 18%, а страх за стан здоров’я — з 42% до 30%, що вказує не на реальне покращення ситуації, а на фатальне звикання до загрози як до постійного фонового шуму. Водночас 78% опитаних все ще дивляться у власне майбутнє з надією, що створює фундамент для «стратегічного оптимізму», який дозволяє планувати життя в умовах, де горизонт подій обмежений декількома тижнями.

Водночас громадянська активність перетворилася з факультативного заняття на фундамент національної ідентичності, що підтверджується зростанням готовності до участі у відновленні країни до 77% проти минулорічних 59%. Особливо показовим є посилення віри у власну здатність впливати на локальні процеси: 44% молодих людей відчувають себе активними учасниками у своїх громадах, що на третину більше, ніж за попередні періоди дослідження. Якщо у 2022–2025 роках домінувала модель «стихійного гасіння пожеж», де головним ресурсом був адреналін та емпатія, то у 2026 році молодь остаточно перетворила волонтерство на високотехнологічну галузь із власними стандартами ефективності.

Сьогодні молодий волонтер — це не просто «кур’єр гуманітарки», а суб’єкт, який заповнює інституційні площини там, де державний апарат виявляється надто неповоротким. Зараз ми спостерігаємо три ключові вектори цієї еволюції:

• професіоналізація та мікроспеціалізація: покоління зумерів та альфа інтегрують свої професійні навички безпосередньо в активізм. Замість фізичної праці активна молодь обирає інтелектуальний внесок: від складного OSINT-аналізу та кіберзахисту до розробки логістичних алгоритмів на базі ШІ та проєктування автономних енергосистем для прифронтових громад;
• створення «паралельних інституцій»: високий рівень довіри до горизонтальних зв’язків призвів до появи мережевих організацій, які функціонують за принципами сучасних ІТ-корпорацій. Для багатьох молодих українців робота у власному фонді або громадській ініціативі стала повноцінною альтернативою класичній кар’єрі, де КРІ (показники ефективності) вимірюються не прибутком, а кількістю збережених життів чи темпами відбудови інфраструктури;
• фандрейзингова культура як нова релігія: здатність акумулювати ресурси перетворилася на базову соціальну навичку. Оскільки 82% молоді регулярно донатять, сам процес збору коштів еволюціонував у складну систему ігрофікації та креативного контенту. Донат перестав бути актом жертовності, ставши щоденним ритуалом, що підтримує відчуття контролю над власною долею в умовах хаосу.

Перехід від ролі пасивного спостерігача до активного архітектора змін підкріплюється й інституційною довірою, де ЗСУ (92%) та ДСНС (86%) сприймаються як безальтернативні гаранти стабільності, на яких тримається не лише фронт, а й соціальний спокій.

Проте вкрай тривожним є те, що Україна швидко втрачає молодь у демографічній структурі: частка людей віком від 15 до 24 років неухильно скорочується, і, якщо ця динаміка збережеться, вже до середини століття країна може стати найстарішою у світі. У доповіді Організації Об’єднаних Націй про глобальну демографію зазначено, що у 2000 році молодь цієї вікової групи становила 14,8% населення України, у 2025-му, за оцінками, її частка знизилася до 9,0%, а до 2050 року, згідно з прогнозом, може впасти до 6,6%.

Станом на березень 2026 року соціологічні дослідження фіксують для України одну з найскладніших тенденцій воєнного часу: дедалі більше молодих людей, які виїхали за кордон, не пов’язують своє майбутнє з поверненням додому. Йдеться насамперед про українців віком від 18 до 34 років, які за кілька років життя в європейських країнах встигли вбудуватися в нову реальність, знайти роботу, вступити до університетів або просто звикнути до середовища, де безпека перестала бути щоденним питанням виживання.

За різними оцінками, близько 35–45% молодих українців за кордоном зараз висловлюють намір залишитися там назавжди. Ця цифра змінюється залежно від методології опитувань, однак загальний напрямок очевидний: що довше триває війна, то слабшим стає зв’язок з перспективою повернення. На цьому тлі ще тривожніше виглядає ширша картина серед усіх біженців, адже у 2026 році, за наведеними даними, близько 70% можуть не повернутися в Україну через затяжну війну, руйнування інфраструктури та відсутність відчуття стабільності. При такому розвитку подій йдеться про майбутню зміну самої демографічної структури країни, оскільки втрата великої частини молодого покоління означає не тимчасове скорочення населення, а довготривалий розрив, який позначиться і на ринку праці, і на системі освіти, і на народжуваності в наступні десятиліття.

Причини настроїв молоді цілком зрозумілі й водночас важкі для самої України. Значна частина молодих людей уже інтегрувалася в нові суспільства, де в них з’явилися навчання, робота, коло спілкування і відчуття передбачуваності завтрашнього дня. Натомість в Україні головними бар’єрами для повернення залишаються безпекова нестабільність, постійні обстріли, невизначеність щодо завершення бойових дій, а також економічний розрив між українськими можливостями і тим, що молодь бачить у країнах Європейського Союзу. За таких умов рішення не повертатися часто виглядає не емоційним жестом, а тверезим вибором на користь перспективного майбутнього.

Якщо держава вже зараз не перейде від декларацій до системних розумних рішень — від програм повернення молоді з-за кордону до зрозумілих умов життя, роботи і навчання — вона втратить свій кадровий, економічний і демографічний фундамент, тобто своє майбутнє.