Зникнення сільських шкіл: як державна логіка вирішує майбутнє дітей і громад через формули фінансування

Сільська школа в Україні опинилася на перетині трьох криз: демографічної, фінансової та управлінської. Демографічне спустошення села робить класи малокомплектними, а іноді й символічними. Фінансування орієнтоване на цифри ефективності, де дитина перетворюється на статистичну одиницю, а не на центр освітнього процесу. Управлінські рішення, ухвалені під гаслами модернізації, часто призводять до зникнення цілих шкіл і подальшого руйнування майбутнього села. Формальна орієнтація на оптимізацію та укрупнення навчальних закладів оголює ключову суперечність: що для держави є “неперспективним”, для громади залишається життєво необхідним. У таких умовах сільська школа перестає бути стабільною інституцією і перетворюється на змінну величину, залежну від обставин, які не контролюються ані вчителями, ані громадами.

Постанова Кабміну №245: документ, який стирає села з карти освіти

Постанова Кабінету Міністрів №245, ухвалена 5 березня 2024 року почала зараз давати свої негативні плоди, ставши сигналом для багатьох сільських громад: час, коли малокомплектні школи могли розраховувати на державну підтримку,  добігає кінця. Вже з вересня 2025 року освітня субвенція більше не надаватиметься школам, де навчається менше 45 учнів (за винятком початкових), а з 2026 року ця межа зросте до 60. У практичному вимірі це означає, що сотні навчальних закладів у сільській місцевості, зокрема й у гірських та прифронтових районах, втрачають шанс на існування.

Для дітей це стане не лише зміною школи, а й втратою звичного середовища, розривом соціальних зв’язків та підвищенням рівня стресу. Чомусь представники влади, ухваливши цю постанову, зовсім забули, що в умовах війни у багатьох випадках цей процес призведе до відсутності будь-якого доступу до освіти взагалі. Далеко не всі громади мають технічну чи фінансову змогу організувати підвезення учнів до опорних шкіл. А навіть там, де автобуси є, діти іноді мають долати десятки кілометрів щодня, часто розбитими дорогами. У прифронтових районах така дорога стане не просто складністю, а ризиком для життя.

Знову ж таки, ідея оптимізації витрат виглядає логічною лише з погляду цифр, але в реальності вона ставить у ще вразливіше становище ті громади, які й без того на межі виживання. Наймолодші мешканці таких сіл опиняються у ситуації, коли отримати освіту стає не правом, а справжнім викликом.

За даними звітів Інституту освітньої аналітики, за останні чотири роки українська освітня мапа помітно змінилася. З майже 15 тисяч шкіл, які працювали у 2020/2021 навчальному році, залишилося лише 12 701. Це мінус 14% за чотири роки. Та найбільший удар припав саме на сільську освіту: там зникла п’ята частина всіх шкіл. Із 9 293 сільських закладів залишилося лише 7 439.

На цьому тлі скорочення у містах виглядає значно м’якіше і становить близько 5%.  Варто розуміти, що в селах кожна закрита школа призводить до  втрати центру життя для громади, привід для родин виїжджати, а для дітей перетворюється на серйозне обмеження в доступі до освіти.

Причини цього цілком зрозумілі: війна, евакуація, економічна нестабільність, зменшення кількості дітей. Наприклад, у 2024 році до школи пішло на 14% менше учнів, ніж торік. А кількість першокласників за ці чотири роки зменшилася майже на третину: з понад 400 тисяч у 2021 році до 278 тисяч у 2024 році

Такі цифри варто сприймати як тривожний сигнал, що свідчить не тільки про демографічну кризу, а й про ризики системних порушень права на освіту. Профспілки вже б’ють на сполох, адже у нинішніх умовах закриття шкіл і скорочення освітян з питання оптимізації, як виставляє це влада, вже давно перетворилося на реальну загрозу цілісності освітньої системи, особливо у найвразливіших регіонах.

Освітній спротив: чому громади не згодні мовчати

Рішення уряду обмежити фінансування малокомплектних шкіл не залишилося непоміченим – хвиля обурення прокотилася серед батьків, учителів та місцевих громад. Люди говорять прямо: під час війни, коли родини й так живуть на межі, забирати в дітей можливість навчатися поруч із домом стає  кроком до посилення вразливості. У багатьох селах школа символізує єдине місце, де ще зберігається відчуття нормального життя. Її втрату там сприйматимуть не як незручність, а глибокий удар по всій громаді.

Натомість, закриття сільських шкіл розглядається українським чиновникам як проста арифметика: менше дітей у класі – менше грошей з бюджету. Але в реальності кожна така “оптимізація” запускає ланцюгову реакцію, наслідки якої відчуваються роками. Перший і найочевидніший удар завдається саме по дітях. Замість навчання у знайомому середовищі вони щодня мають добиратися до опорної школи, долаючи десятки кілометрів у складних умовах.

Шкільний автобус теж не варто сприймати як норму, адже у багатьох громадах його просто немає. А навіть, якщо він і є, то часто не вистачає пального, водіїв, або ж автобус технічно непридатний для щоденної експлуатації. До цього додається стан доріг: у багатьох регіонах вони розбиті до такого рівня, що дорога до школи перетворюється на екстремальний квест. Особливо взимку або після дощів. Там, де дорога проходить поблизу лінії фронту або потенційно небезпечних територій, така поїздка стає ще й загрозою для життя.

Навіть якщо дитину вдається довезти, то це ще не означає, що вона отримає якісну освіту. Багато учнів виїжджають з дому о шостій чи сьомій ранку, аби встигнути на перший урок, а повертаються під вечір. Це фізично виснажує. Малюки дрімають у дорозі, а старші втрачають концентрацію вже до обіду. Говорити про повноцінне засвоєння знань в таких умовах просто наївно.

Варто зазначити, що у класах опорних шкіл набирається по 30–35 учнів, де діти з різних сіл, з різним рівнем підготовки. Учителю складно приділити увагу кожному. І найголовніше, у дитини зникає відчуття приналежності до шкільної спільноти. Її щоранку вивозять з рідного середовища, від батьків та звичного ритму. Це впливає на мотивацію, психоемоційний стан, і, зрештою, на успішність. Крім того, в умовах війни, коли школа далеко від дому, будь-які підвезення є питанням безпеки. Бо коли дитина перебуває за десятки кілометрів від батьків, тривога чи надзвичайна ситуація можуть перетворитися на справжню трагедію.

Таким чином, під виглядом економії держава фактично створює додаткові бар’єри до освіти для тисяч дітей. І якщо в містах ще можна говорити про вибір, то в селах вибору немає зовсім. Закриття школи  вказує громаді, що далі триматися немає сенсу, а інтереси дитини в такому разі взагалі не враховуються.

Тож цілком зрозуміло, що на тлі такого резонансу у Верховній Раді з’явилася ініціатива скасувати нові обмеження. Проєкт постанови №13506 підтримали 81 народний депутат. У документі пропонується скасувати норму, яка передбачає припинення державного фінансування шкіл, де навчається менше ніж 45 учнів. Йдеться про захист базового права дитини на освіту, а також про збереження освітньої інфраструктури, яка для багатьох сільських громад є життєво важливою.

Ініціатори постанови акцентують увагу на юридичному аспекті: обмеження прав громадян можливе лише через закони, а не підзаконні акти. За їхніми словами, уряд, ухваливши відповідну постанову, вийшов за межі своїх повноважень. Народна депутатка Лариса Білозір, одна з авторів ініціативи, назвала рішення уряду злочинним.

Школа  як серце села: зарубіжний досвід, якому варто повчитися

У світі проблема малокомплектних шкіл теж є актуальною. Від Швеції до Канади, від Фінляндії до Румунії  у багатьох країнах є гірські села, віддалені хутори чи депресивні регіони, де у школі налічується менше десятка учнів. Але там це не вважають приводом для ліквідації. Навпаки, чиновники цих країн шукають шляхи, як підтримати шкільну мережу і зберегти громади живими.

У Фінляндії, наприклад, із малокомплектних шкіл не створюють надокучливу проблему. Якщо у селі є хоча б 5–7 дітей, їм забезпечують повноцінне навчання. Викладачі можуть вести одразу кілька класів, але навчають за тими самими стандартами, що й у містах. Держава вкладає гроші не лише в саму школу, а й у розвиток цифрової освіти, гнучких форматів навчання та мобільності вчителів.

У Норвегії закриття школи  може бути останнім кроком, до якого вдаються лише після широких обговорень із громадою. Норвежці розуміють: якщо зникне школа, то й село зникне теж. Тому там активно використовують “школу-комунікатор” , коли частину занять діти відвідують офлайн у селі, а частину проходять онлайн із вчителями з більших шкіл. Усе під наглядом місцевого педагога або тьютора.

У Канаді, де багато віддалених поселень, діти навчаються за змішаною моделлю. Місцеві школи оснащують технікою, а викладачі з великих міст консультують учнів дистанційно. Шкільні автобуси курсують на чітко спланованих маршрутах, незалежно від пори року, бо освіта  не має сприйматися як розкіш, а як гарантоване право.

У Польщі малокомплектні школи часто перетворюють на освітньо-соціальні центри: там працюють бібліотеки, гуртки, спортивні секції, відкриваються клуби для громади. Це дає змогу не лише зберегти школу, а й оживити село. До того ж у Польщі активно підтримують громади, які не хочуть втрачати свої школи, надаючи додаткове фінансування з місцевих або європейських фондів.

У Румунії замість того, щоб залишити дітей, що проживають у селах,  напризволяще,  держава запускає програми із забезпечення “зеленими” електричними шкільними мінівенами, модернізує школи у віддалених районах, вкладає кошти у цифрову освіту. Наприклад, завдяки підтримці європейських фондів сільські школи отримують сучасне обладнання, а дітям з гірських регіонів  надають  планшети та доступ до онлайн-занять. У багатьох громадах школи перетворюються на освітні центри, де відбуваються не лише уроки, а й гуртки, консультації, збори мешканців. Румунський підхід показує: навіть у складних економічних умовах можна не закривати, а перезапускати малу школу як осередок майбутнього за участі всієї громади і з підтримкою держави.

Світовий досвід показує, що малокомплектна школа ні в якому разі не повинна сприйматися як якийсь малоприбутковий тягар. Адже збереження таких шкіл  стає справжньою можливістю довести, що рівний доступ до освіти є не тільки положенням у Конституції, а реальною політикою, яка має працювати навіть на околиці.

Скорочення українських сільських шкіл для держави означає поступове знищення самого села, бо без школи громада втрачає центр, навколо якого тримається життя, а молоді сім’ї остаточно втрачають мотивацію залишатися. Цей процес не є лише локальною проблемою окремих громад, а має довгострокові наслідки для всієї держави. Для неї це не економія, а стратегічні втрати — демографічне спустошення територій, посилення міграції, зниження рівня освіти вразливих груп. Особливо гострим питанням закриття шкіл є для дітей захисників — тих, хто зараз воює або загинув. Держава, не забезпечуючи цим дітям доступу до школи, фактично демонструє байдужість до тих, хто заплатив і сплачує найвищу ціну за існування країни. У перспективі це веде не лише до руйнування сільських громад, а й до втрати довіри до самої держави.