Прорив сирійських повстанських угруповань у західному Алеппо став серйозним ударом по союзнику Росії – режиму Башара Асада, а також вплинув на загальні геополітичні позиції Кремля в регіоні. Росія, яка активно підтримує сирійський уряд, граючи роль одного з ключових гравців у війні, опинилася перед необхідністю пояснювати, як найбільш укріплені позиції сирійської армії опинилися в руках повстанців.
27–28 листопада 2024 року, під час атаки угруповання “Хайят-Тахрір-аш-Шам”, сирійська армія втратила 250 кв. км території, включаючи стратегічно важливу трасу Алеппо-Дамаск, найбільшу в регіоні 46 військову базу та 32 населені пункти. Цей прорив не лише демонструє слабкість сил Асада, але й підриває авторитет російських військових радників і авіації, які десятиліттями створювали оборонні рубежі в цьому регіоні.
“Оборонні позиції режиму зазнали краху, і, схоже, вони захоплені зненацька. Ніхто не передбачав, що повстанці настільки швидко просунуться до околиць Алеппо”, – повідомила Дарін Халіфа, представниця міжнародної неурядової організації International Crisis Group. Вона додала, що наразі невідомо, чи зможуть повстанці утримати захоплену територію, а також як реагуватимуть російські війська, які підтримують сирійський режим Башара Асада.
Агенція Reuters повідомляє, Росія вже пообіцяла Дамаску додаткову військову допомогу, щоб перешкодити просуванню повстанців.
З історії кривавого протистояння
Сирійська опозиція не є монолітною. Вона включає як ісламістські угруповання, які часто мають ідеологічний фундамент, пов’язаний із політичним ісламом, так і Вільну сирійську армію – помірковану опозиційну силу, яка спочатку отримувала підтримку від Заходу (США) та регіональних партнерів (Туреччина). Її метою було створення демократичної альтернативи режиму Асада.
Початок війни був пов’язаний із придушенням протестів 2011 року, що були частиною ширшої хвилі “Арабської весни”. Башар Асад, який перебував при владі з 2000 року, відмовився йти на поступки, що спричинило радикалізацію протестного руху. Ескалація війни перетворила конфлікт із внутрішнього протистояння на арену боротьби міжнародних гравців.
США та Туреччина спочатку підтримували помірковану опозицію. Росія та Іран стали на бік режиму Асада, надаючи йому військову та політичну допомогу. ІДІЛ використала хаос війни для захоплення територій, але пізніше зазнала поразки.
Після угоди про припинення вогню, підписаної у 2020 році, ситуація залишалася відносно стабільною, але останні бої свідчать про зростання напруженості, що може знову загострити конфлікт.
Нагадаємо, угода про припинення вогню в сирійській провінції Ідліб, підписана 5 березня 2020 року, була укладена між Росією та Туреччиною. Її підписантами були Володимир Путін, який підтримував режим Башара Асада та Реджеп Таїп Ердоган, що був на боці сирійської опозиції.
Основні пункти угоди передбачали негайне зупинення бойових дій у зоні деескалації Ідліб, створення безпечного коридору: уздовж міжнародної траси Алеппо-Латакія планувалося створити 12-кілометрову зону безпеки (6 км з обох сторін), спільне патрулювання: Туреччина та Росія зобов’язалися проводити спільні патрулі на трасі, починаючи з 15 березня 2020 року.
Угода мала на меті зупинити просування сирійських урядових військ і запобігти подальшій гуманітарній катастрофі, але багато пунктів залишилися невиконаними. Зокрема, обстріли та зіткнення між сторонами тривали й після підписання угоди. За даними ООН, цей конфлікт спричинив смерть понад 300 тисяч мирних жителів, мільйони людей стали вимушеними переселенцями, адже втратили свої домівки. Багато біженців з Сірії прибуло і до Європи, спричинивши міграційну кризу. “Громадянська війна в Сирії ніколи не припинялася повністю”, – констатує видання “Deutsche Welle”.
Чому наступ розпочався саме зараз?
Наступ став відповіддю на дедалі частіші авіаудари російських і сирійських ВПС по територіях, контрольованих повстанцями. Голова «Уряду порятунку», який керує територіями, контрольованими угрупованням “Хайят-Тахрір-аш-Шам”, Мохаммед аль-Башир заявив, що причиною військової операції стало накопичення сил режиму “на лінії зіткнення та обстріли безпечних районів, що призвело до вимушеного переміщення десятків тисяч мирних жителів“. За даними “Хайят-Тахрір-аш-Шам”, лише у 2024 році від цих атак загинуло понад 80 осіб, переважно цивільних. Лідери угруповання назвали рейд “відповіддю на агресію” та спробою запобігти подальшим обстрілам з боку урядових сил.
Важливу роль відіграли також політичні та регіональні фактори. У день початку операції, 27 листопада, міжнародна увага була прикута до перемир’я між Ізраїлем і “Хезболлою”. Це відвернуло увагу союзників Асада від сирійського фронту. Крім того, економічна та військова слабкість режиму Асада створила сприятливі умови для атаки.
Провідне американське видання “The New York Times” підкреслює, що ключові регіональні гравці, які підтримують Башара Асада: Хезболла, ХАМАС та Іран, ослаблені через тривалі конфлікти, зокрема з Ізраїлем. Хезболла та ХАМАС ослаблені через тривалі бойові дії з Ізраїлем, а роль Ірану в Сирії ускладнюється ізраїльськими авіаударами по його силах та постачаннях зброї. Крім того, Росія, інший союзник Асада, зосереджена на війні в Україні. Ці зміни визначають вразливість Асада та відсутність популярної легітимності його режиму, на що вказує Мухаммед Алаа Ганем з Сирійської американської ради. Ситуація в Сирії залишається нестабільною і далека від “заморожування”.
Представник Республіканської партії в Палаті представників США Джо Вілсон у мережі Х написав: “Мільйони сирійців зазнали немислимих звірств під час режиму, який вижив лише завдяки військовому злочинцю Путіну та терористу Хаменеї. Вони не хочуть бути біженцями, вони хочуть мати свої домівки та громади, які викрав Асад”.
Турецький контекст
Роль Туреччини у сирійському конфлікті є критично важливою. З моменту укладення Угоди про деескалацію в березні 2020 року, Анкара фактично стала гарантом захисту провінції Ідліб, яка залишається під контролем повстанських угруповань. Туреччина активно підтримує “Хайят-Тахрір-аш-Шам” через обмін розвідувальною інформацією та забезпечення матеріальної підтримки, хоча офіційно не визнає цей союз.
На момент початку наступу Туреччина була зацікавлена в ослабленні режиму Асада, аби посилити власний вплив у Сирії. Крім того, Анкара прагнула перешкодити сирійському режиму та його союзникам проводити атаки поблизу кордону, що могли б спровокувати нові потоки біженців.
Додатково, наступ повстанців зміцнює переговорні позиції Туреччини перед Росією, адже Кремль залежить від Анкари для координації своїх дій у Сирії. Туреччина може використати цей момент для тиску на Москву у вигідних їй питаннях, таких як статус курдських формувань у регіоні або умови співпраці в інших сферах, зокрема на Кавказі чи Чорному морі.
За даними агенції Reuters, опозиційні джерела, контактні з турецькою розвідкою, заявили, що Туреччина дала зелене світло для наступу повстанців.
Удар по Кремлю
Речник Кремля Дмитро Пєсков назвав ситуацію в Алеппо “порушенням суверенітету Сирії”. 29 листопада Кремль заявив, що вимагає якнайшвидшого відновлення сирійським урядом конституційного порядку в районі Алеппо після наступу сил опозиції, внаслідок якого вперше за багато років було захоплено значну територію. Заклик до «відновлення конституційного порядку» можна розцінювати подвійно: і як прагнення підтвердити легітимність режиму Асада, який у Кремлі вважають єдиною законною владою в Сирії, і як намір обґрунтувати подальшу російську військову присутність, виправдовуючи це підтримкою стабільності.
Заява Пєскова свідчить про стурбованість Москви щодо ситуації, яка склалася в Сирії, особливо в стратегічно важливому регіоні Алеппо. Росія, як ключовий союзник режиму Башара Асада, розглядає наступ опозиційних сил не лише як виклик стабільності в Сирії, але й як удар по своїй репутації як гаранта безпеки сирійського уряду.
Прорив у західному Алеппо не лише підриває сили сирійського режиму, а й ставить під сумнів ефективність російської військової підтримки. На тлі виснаження ресурсів через війну в Україні Москва ризикує втратити контроль над ситуацією в регіоні, де її вплив критично залежить від стабільності режиму Асада.
Російські авіаудари, які були завдані у відповідь, хоч і завдали втрат серед цивільного населення (19 загиблих, зокрема чотири дитини), не змогли змінити ситуацію на землі. Це свідчить про зростання проблем Кремля в одночасному управлінні конфліктами, що розгортаються як на Близькому Сході, так і в Україні. У цьому контексті Туреччина, як регіональний гравець, отримує додаткові важелі впливу, ставлячи Росію у ще більш невигідне становище.
