Артур Добросердов розповів, як в Україні працює система обліку зниклих безвісти та чому публічність може зашкодити
В умовах повномасштабної війни тисячі українців опинилися за межею видимості. Це військові, які не повернулися з бою, цивільні, які залишилися в зоні бойових дій або на тимчасово окупованих територіях, іноземці та навіть діти. Часто ніхто не знає, де вони перебувають, чи живі, чи знаходяться в полоні. Їх немає у списках загиблих, але вони не повернулися додому, і їх не можна офіційно визнати померлими. Пошук таких осіб є один з найскладніших викликів війни, адже йдеться про життя, яке зависло між надією та невідомістю. Держава намагається впорядкувати роботу з пошуку таких людей через спеціальний Реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Його адмініструє Секретаріат Уповноваженого, який очолює Артур Добросердов. Він детально розповів, як функціонує система, де пролягає межа між полоном і зникненням, та чому публічність у соцмережах може нашкодити.
Добросердов повідомив, що станом на сьогодні у реєстрі зниклих безвісти осіб перебуває понад 70 тисяч людей. Це і військові, і цивільні, й іноземні громадяни, і особи без громадянства, які на законних підставах перебували в Україні. Особливою категорією є неповнолітні — у реєстрі зафіксовано 2740 осіб, які не досягли 18 років на момент зникнення. Він зауважив, що дані до реєстру надходять через поліцію — обов’язковою умовою є офіційне оголошення в розшук. І лише після цього особа потрапляє до бази. Розшук був припинений у понад 12 тисячах випадків: когось вдалося повернути через обміни, хтось виявився серед звільнених, а хтось, на жаль, ідентифікований серед загиблих.
За словами Добросердова, навіть якщо факт перебування людини в полоні підтверджений офіційно, її не виключають із реєстру. Це необхідно для збереження пошукового статусу, юридичного оформлення документів та подальшої координації обміну або звільнення. Він наголосив: припинення розшуку можливе лише у двох випадках — якщо людина повертається живою або якщо її особу ідентифіковано серед тіл на підставі офіційної постанови слідчого чи прокурора. З початку функціонування системи громадянам уже було видано понад 62 тисячі витягів із реєстру про статус зниклого безвісти. Іноді одна родина отримувала кілька документів у різний час — для оформлення пенсії, соціальних виплат, грошового забезпечення або відстрочки від мобілізації іншого члена родини.
Крім того, Добросердов повідомив, що в реєстрі також міститься 866 рішень суду про визнання особи померлою. Таке рішення є правом родини, а не обов’язком. Воно дає змогу вирішити юридичні й побутові питання: оформити спадщину, розлучення, подати заявки щодо знищеного майна або захистити інтереси дітей. При цьому саме розшук як процес не припиняється — навіть після судового рішення про смерть. Це важливо з точки зору потенційної репатріації або оновлення слідства.
Уповноважений підтвердив, що Реєстр уже має функціональність для аналітичної обробки даних. Він може видавати статистику щодо зниклих за гендерною ознакою, військовим або цивільним статусом, а також з прив’язкою до підрозділів — ця інформація передається відповідним органам для службового використання. При цьому окрему увагу Добросердов приділив питанню публікації у соцмережах фото та особистих даних зниклих військових. Він застеріг родини: чим більше інформації з’являється в інтернеті, тим вищим стає ризик, що нею скористається хтось із шахрайськими чи ворожими намірами.
Уповноважений розповів, що були численні випадки, коли до родин зверталися шахраї, вигадували історії про поранення, перебування в окупації, необхідність термінового лікування й вимагали гроші. Люди, вражені горем, іноді втрачають критичне мислення — і стають жертвами цих маніпуляцій.
Ще один вектор ризику — інформаційні операції з боку країни-агресора. Артур Добросердов зауважив, що траплялися випадки, коли полонених використовували у відеозверненнях до родин, щоб змусити їх виконати певні інструкції, які можуть включати диверсійні дії, збір розвідданих або знищення об’єктів інфраструктури. Саме тому він рішуче не радить публікувати чутливі дані у відкритих джерелах. Натомість, якщо родина виявила в російських інтернет-ресурсах згадки про зниклого безвісти — це справді важливо й потрібно. Такі матеріали слід передавати уповноваженим органам: Секретаріату Уповноваженого, поліції, СБУ, Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими. Це допомагає у розслідуванні, а іноді й у встановленні місцеперебування особи.
Водночас Добросердов повідомив, що в Україні може запрацювати Єдиний центр ідентифікації тіл вже цього року. Такий центр дозволить скоординувати дії між лабораторіями, судово-медичними експертами, реєстрами та службами, що займаються розшуком загиблих. Це важливо для впорядкування процедури впізнання, збереження зразків ДНК, роботи з похованнями, у тому числі масовими.
Створення такого центру стане ще одним кроком у системній роботі держави щодо встановлення долі кожного громадянина, зниклого під час війни. Бо пам’ять про них — це не абстракція, а щоденна робота з цифрами, тілами, родинами, документами й надією. Наприкінці 2024 року представник МВС Дмитро Богатюк пояснив, що до категорії зниклих безвісти за особливих обставин належать ті, хто зник під час бойових дій або на окупованій території, тоді як депортовані особи — це окрема група. Артур Добросердов визнає, що ці категорії варто чітко відмежовувати.
За його словами, депортовані й переміщені — це переважно цивільні особи, яких окупаційна влада примусово змусила залишити свою територію. Проте не всі вони автоматично вважаються зниклими. Якщо з такою родиною зберігається зв’язок і її доля відома, підстав для розшуку немає. Якщо ж інформація про особу зникає — реєструється кримінальне провадження, і людина отримує статус зниклої безвісти. Він навів приклад: якщо дитина залишається з родиною на ТОТ, і відомо, де вона, то формальних підстав для внесення в реєстр немає. Якщо ж надійде інформація про викрадення, розлучення з родиною або зникнення — обов’язково відкривається справа, і дитина набуває відповідного статусу.
Також Добросердов пояснив, чому полон не виключає статусу зниклого безвісти. У суспільстві є нерозуміння, навіщо реєструвати людину в розшук, якщо вже відомо, що вона в полоні. Але офіційне підтвердження полону можливе лише через Центральне агентство розшуку при МКЧХ, у межах Женевської конвенції. І навіть після такого підтвердження місцеперебування особи залишається невідомим. А відтак — вона залишається зниклою.
Уповноважений нагадав, що держава не має гарантій, що полонений не загине. Були випадки, коли тіла репатрійованих загиблих мали підтверджений статус полонених. Саме тому, каже він, важливо проводити слідчі дії, збирати біологічні зразки — щоб у разі смерті мати шанс на ідентифікацію. Зниклими безвісти мають залишатися всі, хто в полоні, адже це зберігає правовий статус як для самих осіб, так і для їхніх родин. Позбавлення цього статусу без чітких підстав означатиме звуження прав, що є незаконним.
Добросердов зазначив, що станом на 2025 рік у реєстрі перебуває понад 70 тисяч осіб, зокрема понад 2700 неповнолітніх. Було видано понад 62 тисячі витягів — документи, що дозволяють родинам оформлювати пенсії, виплати, відстрочку від мобілізації. При цьому судові рішення про визнання осіб померлими не є підставою для припинення розшуку, їх наразі 866. Вони дозволяють вирішити юридичні справи, але не скасовують пошуку. Реєстр вже здатен формувати аналітичну інформацію — за категоріями осіб, типами підрозділів тощо. Таку аналітику передають органам, яким вона потрібна для службової роботи.
Уповноважений наголосив, що публікація персональних даних і фото зниклих безвісти у відкритому доступі не тільки не допомагає, а й може зашкодити. Він нагадав, що були випадки, коли шахраї зв’язувалися з родинами, обіцяли звільнення або лікування полонених, вимагали гроші, вигадували легенди. Постраждалі родини були готові вірити в усе — аби отримати звістку. Більше того, російські спецслужби використовують подібну інформацію для тиску. Відомі випадки, коли полонених змушували записувати відеозвернення до родичів, після чого останніх змушували виконувати диверсійні дії, шукати контакти, збирати інформацію. Саме тому, підкреслив він, всю важливу інформацію слід передавати винятково державним органам.
Поряд з цим Добросердов анонсував низку змін, що стосуються модернізації реєстру. Серед них — створення єдиної електронної бази для обліку неідентифікованих тіл, з інтеграцією з даними про зниклих. Зараз відпрацьовується єдина система нумерації тіл у всіх судово-медичних експертизах — її впроваджено наказом МОЗ від 4 квітня 2025 року. Це дозволить уникнути дублювання та спростить зіставлення з даними про зниклих осіб. Окремо ведеться співпраця з Реєстром збитків — родини зниклих безвісти вже можуть подавати заявки на відшкодування, що перевіряються автоматично. Також готується взаємодія з Пенсійним фондом, Міноборони та іншими структурами.
Ще один важливим проєктом є створення Єдиного центру ідентифікації тіл. За словами Добросердова, центр працюватиме як окрема спеціалізована структура, де залучатимуться найкращі фахівці — судово-медичні експерти, криміналісти, слідчі, міжнародні спеціалісти. Мета — максимально точна ідентифікація тіл, які надходять у тяжкому стані, коли інші методи не дали результатів. Він висловив сподівання, що цей центр запрацює вже у 2025 році.
У травні 2025 року планується запуск єдиної інформаційної платформи з питань зниклих безвісти. Вона стане ресурсом для родин: на ній буде зібрано інформацію про процедури, контакти, форми документів, а також дані про об’єднання родин за бригадами та напрямками, де зникли військові. Це має дати змогу людям об’єднуватися, спілкуватися і швидше знаходити підтримку. Добросердов також розповів про законопроєкт №12414, який полегшить комунікацію родин зі слідчими. Сьогодні кримінальні провадження передаються в регіони бойових дій, де слідчі перевантажені й не мають змоги ефективно контактувати з родинами. Законопроєкт дозволить родинам залишати провадження у своїх регіонах або повертати туди, щоб слідство не відривалося від людей.
Добросердов визнає, що зростає кількість загиблих, неідентифікованих тіл, випадків полону, з якими РФ не співпрацює. Це створює величезний моральний і юридичний тиск, але у взаємодії з національними та міжнародними структурами команда продовжує роботу. Серед ключових партнерів він назвав МКЧХ, Міжнародну комісію з питань зниклих безвісти, Реєстр збитків, фонд «Партнерство за сильну Україну», посольства, громадські організації та об’єднання родин. Всі сторони, за його словами, діють з розумінням, бажанням допомогти й координують зусилля.
