Понад два мільйони українських родин щороку звертаються по допомогу від держави, оскільки для більшості з них це є єдиним джерелом виживання. Проте у багатьох випадках за словами «соціальна підтримка» криється незламна стіна зі складної бюрократії, непрозорих правил, формальних підходів й десятків неузгоджених програм, створених ще до війни, до кризи та до реалій сьогодення. За лаштунками цієї системи ховається непропорційне навантаження на бюджет, допомога, яка надається не тим, кому вона дійсно потрібна, і мільярди гривень, що розпорошуються між показниками, які давно втратили зв’язок із реальним рівнем життя. Соціальна політика, замість того щоб бути захисним механізмом, стала джерелом постійних витрат без стратегічного результату. Саме цю систему Кабмін пропонує кардинально перезавантажити. Законопроєкт про базову соціальну допомогу, внесений до парламенту у вересні, обіцяє покінчити з неефективністю, об’єднати ключові програми та ввести єдиний принцип адресності. Однак попри заявлені цілі, залишається сумнів, чи стане ця ініціатива точкою зламу в соціальній політиці, чи повторить долю попередніх невдалих змін.
Спроба перезапустити допомогу по-новому
Сучасна система соціальної підтримки в Україні давно потребує перегляду, оскільки її фрагментарність, складна структура та прив’язаність до формального показника прожиткового мінімуму не дозволяють ефективно реагувати на реальні потреби найбільш уразливих громадян. На цьому тлі уряд ініціює реформу, що має змінити саму логіку надання допомоги від набору розрізнених виплат до єдиного, більш адресного підходу.
Законопроєкт №14051, поданий Кабінетом Міністрів до Верховної Ради 18 вересня, пропонує переформатувати державну допомогу малозабезпеченим у так звану базову соціальну допомогу. Ідея полягає в об’єднанні п’яти чинних програм у єдину систему, яка має охопити тих, хто справді цього потребує, за принципом адресності й урахування реального доходу родини.
Уряд планує встановити чітку формулу розрахунку, за яким допомога буде визначатися як різниця між загальним обсягом умовної «базової величини» на сім’ю та її фактичним середньомісячним доходом. При цьому для кожного члена родини передбачені окремі коефіцієнти, коли перший отримує 100% базової величини, наступні — по 70%, а для дітей і людей з інвалідністю надається повна ставка. Це має зробити систему розрахунків зрозумілішою і передбачуванішою.
На практиці це означає не лише спрощення адміністративного процесу, а й спробу перейти від розпорошених витрат на соціальну підтримку до більш цільового підходу. Замість того, щоб фінансувати всі 180 видів допомоги, які досі обчислюються від прожиткового мінімуму, пропонується сфокусуватися на тих, хто перебуває у найбільш складному становищі.
Наразі, у першому півріччі 2025 року з державного бюджету на соціальні виплати було спрямовано 191,5 млрд грн, що на 12,2 млрд грн більше, ніж за аналогічний період минулого року. Ці кошти охоплюють широкий спектр програм від пенсій до допомоги малозабезпеченим сім’ям і внутрішньо переміщеним особам. За прогнозами держбюджету на 2025 рік, загальні витрати на соціальну підтримку можуть сягнути 419,2 млрд грн, що підкреслює важливість збереження соціальних виплат навіть у складних економічних умовах.
Щодо проблеми прожиткового мінімуму, то вона давно визнана урядом як штучна, оскільки він не відповідає реальному рівню потреб і витрат, але залишається базою для обчислення сотень виплат, більшість із яких давно втратили зв’язок з початковим змістом поняття «бідність». У 2025 році в Україні прожитковий мінімум на одну особу встановлено на рівні 2 920 грн, для працездатних осіб — 3 028 грн, а для осіб, які втратили працездатність, — 2 361 грн. Для дітей ці показники становлять відповідно 2 563 грн (до 6 років) і 3 196 грн (від 6 до 18 років).
Попри регулярне підвищення, ці суми залишаються далекими від реальних витрат на життя. За даними споживчих цін, лише базовий продуктовий кошик для однієї людини обходиться щонайменше вдвічі дорожче. Цілком зрозуміло, що прожитковий мінімум вже давно втратив свою головну функцію, що виявляється у відображенні реального індикатора бідності, і перетворився на суто технічний показник, який використовується для розрахунку десятків соціальних виплат, що автоматично занижуються через його невідповідність сучасним економічним умовам. У результаті навіть незначне підвищення цього мінімуму автоматично тягне за собою збільшення бюджетних витрат, не обов’язково на тих, хто справді потребує підтримки.
На тлі цього масштаби рівня бідності виглядають ще загрозливіше і, за оцінками Міністерства соціальної політики, станом на 2025 рік встановлено, що близько 8,8 мільйона українців живуть за межею бідності. Це майже чверть населення, і така динаміка стала наслідком повномасштабної війни, зниження реальних доходів та зростання витрат на базові потреби. За даними Світового банку, рівень бідності в Україні виріс з 5% у 2021 році до 24% у 2023 році, і ця тенденція не змінилася у 2024–2025 роках. Попри масштабні соціальні трансфери, система досі не гарантує реального захисту для найуразливіших, адже частина допомог іде тим, хто формально підпадає під критерії, але не перебуває у кризовому становищі, тоді як справді нужденні залишаються на маргінесі системи.
З іншого боку, чинна модель надання допомоги часто ігнорує принцип адресності. Багато видів виплат надаються без урахування фінансово-майнового стану родини. У підсумку частина ресурсів іде повз тих, хто реально потребує підтримки, і розмиває загальний бюджет. Запропонована реформа, за задумом уряду, має зменшити неефективні або формальні виплати, щоб збільшити підтримку для тих, хто справді живе за межею бідності.
Якщо запропоновані механізми вдасться реалізувати із прозорими критеріями, автоматизованими розрахунками і чітким адмініструванням, то це може стати одним із найбільш прагматичних кроків у соціальній політиці останніх років. Але реальні зміни залежатимуть не лише від формул у законі, а й від здатності системи впроваджувати нові правила на практиці без затягувань, збоїв і помилкових рішень.
Соціальна архітектура на ходу: від латання дір до потреби в перезавантаженні
Українська система соціального захисту формувалась не за логікою стратегії, а за принципом латання дір. У різні роки вона розширювалась під тиском криз, змін влади або політичної доцільності, але так і не стала сталою та зрозумілою для більшості громадян. Кожна наступна програма часто нашаровувалася на попередні, не скасовуючи їх, а лише ускладнюючи структуру.
Ще у 2000-х роках українська держава почала закладати підвалини нинішньої системи соціальної допомоги, орієнтуючись на найуразливіші категорії громадян. Тоді було впроваджено низку базових форм підтримки, які, на перший погляд, відповідали реальним потребам суспільства. У центрі уваги опинилися малозабезпечені родини, одинокі матері, діти, що залишились без аліментів, люди, які не мають права на пенсію, а також багатодітні сім’ї.
Ці програми запускались з різними цілями, але об’єднувались навколо спроби зменшити масштаб бідності, яка у ті роки була не винятком, а нормою. Наприклад, допомога малозабезпеченим сім’ям будувалась на принципі порівняння сукупного доходу з визначеним державою прожитковим мінімумом. Якщо дохід родини не дотягував до певної межі, то вона отримувала доплату з бюджету. Виплати одиноким матерям мали підтримати тих жінок, які виховували дітей самостійно, незалежно від того, який у них фактично був матеріальний стан. Аналогічно діяли й інші програми, наприклад, програма щодо підтримки дітей, що не отримують аліменти, мала компенсувати відповідальність, яку не взяли на себе їхні батьки, а допомога особам без пенсійного стажу — бодай частково підстрахувати людей похилого віку, виплати для багатодітних родин були спробою визнати додаткове навантаження, яке несуть такі сім’ї.
Однак всі ці програми запускались у різний час, без єдиної системної логіки та без координації між собою. Вони формувались як реакція на суспільний запит або політичний момент, а не як частина довгострокової стратегії. Результатом стала фрагментована система, де одні й ті самі родини могли одночасно претендувати на кілька видів допомоги часто без реального контролю за потребами чи рівнем доходу. Частина програм передбачала виплати без урахування майнового чи фінансового стану заявників, що лише посилювало дисбаланс і створювало хибне відчуття справедливості.
З плином часу соціальні реалії змінились, але стара модель залишалася майже незмінною і розросталась, обтяжувалась новими правилами, проте не оновлювала свою основу. Поки держава звітувала про зростання обсягів допомоги, самі отримувачі дедалі частіше стикалися з бюрократією, складними процедурами й тим, що допомога часто не доходила до тих, хто був у найгіршому становищі.
Повномасштабне вторгнення РФ стало точкою перелому і для держави, і для моделі соціальної підтримки. Із мільйонами внутрішньо переміщених осіб, зростанням безробіття та поглибленням бідності держава була змушена реагувати оперативно, запускаючи нові форми допомоги. Так з’явилася допомога для внутрішньо переміщених осіб, яка стала однією з перших програм воєнного часу. Люди, які втекли від бойових дій, почали отримувати щомісячні виплати у розмірі 2000 грн на дорослого та 3000 грн на дитину або особу з інвалідністю.
Проте на практиці це породило новий набір труднощів, серед яких спочатку були технічні збої, потім почали з’являтися випадки подвійних виплат, що призвело до масових скорочень підтримки без пояснень. У липні 2023 року держава переглянула підхід, і допомога почала надаватись лише після перевірки доходів та майнового стану.
Виплати через платформу «єПідтримка» стали ще однією реакцією держави на кризу і передбачали допомогу у розмірі 6500 грн для ФОПів та найманих працівників з регіонів, де велися бойові дії. Це був одноразовий захід, який хоч і швидко реалізували, але його ефективність була під сумнівом, оскільки частина людей отримала кошти, які вже не працювали на економіку.
Грошова допомога від міжнародних організацій, що розподілялась за погодженням з Мінсоцполітики, фактично стала альтернативою державним програмам і в багатьох випадках працювала ефективніше. Проте її обсяги та сталість залежать не від бюджету України, а від донорів.
Як бачимо, війна лише підсвітила те, що в Україні діє громіздка, складна в адмініструванні та часто несправедлива система. У Міністерстві соціальної політики ще до повномасштабного вторгнення почали говорити про необхідність повного перегляду прожиткового мінімуму, а також зменшення кількості неефективних виплат, але тоді ці розмови не мали політичного резонансу.
Сьогодні ситуація в країні кардинально змінилася, оскільки бюджет стрімко скорочується, а мільйони людей опинилися у важкому становищі і потребують не лише формальної допомоги, а реально відчутної підтримки. Саме в таких умовах і виникла ідея реформувати систему базової соціальної допомоги.
Боротьба з бідністю чи зручна економія: що стоїть за реформою
Реформа базової соціальної допомоги обіцяє спростити систему, зробити її більш цільовою та адресною. Однак, як і будь-які зміни, вона має свої плюси і мінуси, які по-різному позначаться на різних групах населення.
Першими вигодонабувачами мають стати найуразливіші категорії тих, хто дійсно живе за межею бідності. Об’єднання п’яти окремих програм в одну допоможе зосередити ресурси саме на таких родинах, усунувши дублювання та нецільові виплати. Для них це означає більш прозору процедуру, швидше оформлення та стабільніші виплати, розраховані за зрозумілою формулою з урахуванням реального доходу.
Водночас частина громадян, які отримували допомогу за старими правилами, ризикують втратити або зменшити свої виплати. Зокрема, ті, хто користувався допомогою формально, без підтвердження низького рівня доходів, можуть опинитися поза новою системою. Це стосується деяких категорій одиноких матерів, багатодітних сімей або осіб, що раніше отримували соціальні виплати без чіткої перевірки їхнього матеріального стану. В уряді цей крок пояснюють необхідністю підвищити ефективність та справедливість системи, але для частини населення це означає нові труднощі у доступі до підтримки.
Слід зазначити, що особливу увагу уряд приділяє питанням адміністрування нової допомоги. Призначення одного спеціального органу для управління базовою соціальною допомогою має зменшити бюрократію і ризики корупції. Однак ефективність цих змін буде залежати від того, наскільки швидко і якісно будуть впроваджені технічні та організаційні рішення.
Таким чином, реформа може стати кроком вперед у боротьбі з бідністю, але лише за умови чіткої реалізації і врахування потреб різних категорій населення. Інакше існує ризик, що частина вразливих громадян просто залишиться поза межами державної підтримки.
Міжнародний досвід: як працюють подібні моделі за кордоном
Реформа базової соціальної допомоги в Україні не є унікальною спробою, оскільки в багатьох країнах уже давно стикаються з викликами, які пов’язані із розпорошеністю соціальних виплат і потребою більш адресної підтримки. Ідея об’єднати кілька програм у єдину, прозору систему стала досить поширеною практикою у світі, що дозволяє економити ресурси і спрямовувати їх туди, де вони потрібні найбільше.
Наприклад, у Німеччині існує система базової допомоги, що об’єднує різні соціальні виплати і передбачає індивідуальний підхід до кожної сім’ї. Визначення права на допомогу базується на реальних доходах і потребах, а не на формальних критеріях, що дозволяє знизити випадки зловживань і покращити ефективність витрат.
В Скандинавських країнах, на кшталт Швеції та Норвегії, система соціальної підтримки теж побудована на принципах адресності та інтегрованого підходу. Там допомогу надають з урахуванням комплексної оцінки соціального стану сім’ї, а не лише на основі окремих показників. Це дозволяє швидко реагувати на зміни у житті громадян, як, наприклад, втрату роботи чи погіршення здоров’я.
У Канаді та Новій Зеландії також діють моделі базової соціальної допомоги, де ключовим є облік доходів усіх членів сім’ї і надання допомоги у вигляді різниці між встановленим мінімальним рівнем доходу і фактичними заробітками. Цей підхід допомагає уникати надмірних виплат і спрямовує ресурси на боротьбу з бідністю більш цілеспрямовано.
Загалом, міжнародна практика показує, що об’єднання програм і впровадження прозорих, доходозалежних критеріїв може стати ефективним інструментом модернізації соціальної політики. Він дозволяє зменшити бюрократичні витрати, зробити систему більш зрозумілою для громадян і підвищити її стійкість у складних економічних умовах. Проте успіх таких реформ значною мірою залежить від якості адміністрування, наявності точних даних про доходи та потреби громадян, а також від здатності державних структур швидко адаптуватися до нових викликів.
Український досвід у цьому сенсі тільки формується, і результати впровадження базової соціальної допомоги стануть яскравим тестом на здатність країни модернізувати свою соціальну систему.
Соціальна допомога в Україні десятиліттями функціонувала як система мовчазних домовленостей. Формальні виплати тримали тишу, розпорошені програми підміняли зміст, а критерії бідності зводились до цифр, які не мали нічого спільного з життям. Усе це дозволяло зберігати ілюзію турботи, не змінюючи саму суть підходів. Законопроєкт про базову соціальну допомогу руйнує цей механізм. Він не просто об’єднує програми, а вперше намагається вивести підтримку з тіні статистичних компромісів у площину реальної потреби. У фокусі опиняються не формальні статуси, а життєві обставини, що визначають виживання.
Проте будь-яка реформа в соціальній сфері ніколи не є суто технічним процесом. Це завжди конфлікт інтересів, вибір пріоритетів і болюча ревізія старих рішень, а також спроба зробити систему чесною та виявить її слабкі місця. І водночас вона має стати дзеркалом, у яке доведеться подивитися не лише уряду, а й кожному, хто користується підтримкою з Держбюджету. Там, де довгі роки зберігалася інерція, сьогодні потрібна рішучість, бо кожна гривня, яка не доходить до тих, хто ледь виживає, перетворюється на втрачене право на гідність, яке держава більше не має права ігнорувати.
