В Україні стрімко зростає напруга навколо теми мобілізації, з кожним тижнем вона дедалі менше нагадує процес, врегульований законом, і дедалі більше — силовий механізм з примусовими ознаками. Відео з вулиць, на яких чоловіків зупиняють представники ТЦК та СП, відбирають у них документи, б’ють і затягують у мікроавтобуси, якій народ назвав «бусами», більше не дивують. Те, що ще рік тому спричиняло обурення й шок, тепер стало буденністю. І ця щоденна реальність великої частини суспільства ще більше поглиблює прірву між державою та її громадянами. Водночас суспільство перестає бути мовчазним глядачем. На зміну страху приходить опір — правовий, фізичний, публічний. Зустрічі з ТЦК все частіше закінчуються не протоколами, а сутичками. Протистояння, яке довгий час розвивалося мовчки, поступово виходить на поверхню. Коли примус стає відповіддю держави, а спротив — відповіддю громадян, що буде наступним кроком у цьому протистоянні?
Сучасна мобілізація з новими відтінками
Сутність так званої «бусифікації» полягає не лише в формі, а в руйнуванні базової довіри до державного апарату. Людину без пояснень хапають на вулиці, закидають до буса і везуть у ТЦК та СП. Законність таких дій знаходиться під великим питанням, проте щоразу частіше її просто ігнорують. Присутність поліції, відмова показати документи, погрози — все це стало частиною нової моделі мобілізації. У теорії вона мала б ґрунтуватися на конституційних принципах: повістка, медкомісія, ухвалення рішення про придатність. На практиці — це лотерея, де програє той, хто просто опинився не в тому місці і не в той час, але просто не має грошей, щоб «вирішити питання на місці». І вже не для кого не є секретом те, як збагачуються представники ТЦК та СП під час війни.
Особливо обурює той факт, що нерідко силовими методами забирають навіть тих, хто має документи про відстрочку або бронювання, хто вже проходив медичні огляди, і за законом мав би відпускатися ТЦК та СП. Для багатьох — потрапляння до армії через “бус” перетворюється на моральне й фізичне катування, позбавлене елементарної гідності. Яскравим прикладом цього є розповідь бойового медика з Хмельниччини, ветерана війни Романа Замрія під позивним «Йода». Він поділився історією про те, як його викрали працівники Чернівецького ТЦК і намагалися мобілізувати, попри чинне бронювання. Після ВЛК Романа перевезли до кімнати, яку пізніше працівники ТЦК просили не називати «підвалом». Але, за словами ветерана, вікна виходили на заґратовану стіну складу, повітря не було, камера спостереження, двері — на замку. При цьому жодних відповідей на питання і зв’язку з зовнішнім світом не було. Щоб піти в туалет, потрібно було гупати в двері, і то без гарантії, що відчинять. Харчування й вода були лише у першу ніч.
11 травня в Харкові стався інцидент, який викликав широкий суспільний резонанс: вчителя історії, прав людини та предмета «Захист Вітчизни», який мав бронювання від мобілізації, жорстоко побив представник ТЦК та СП. Подія набула розголосу настільки, що на неї відреагував навіть міський голова Ігор Терехов. Наразі триває судовий процес, оскільки постраждалий звернувся до суду з позовом.
Слід зазначити, що мотивація командування ТЦК та СП цілком зрозуміла: війна триває, втрати значні, фронт потребує постійного поповнення, а добровольчий ресурс давно вичерпано. Люди, які хотіли піти на війну, вже там. Решта — або не можуть, або не хочуть. І саме на цю частину населення спрямовано найбільший тиск. Примус став основою нової мобілізаційної хвилі, і його не приховують. Це супроводжується цифровими інструментами: реєстрація через «Дію», електронні повістки, штрафи, блокування банківських карток і документів.
Однак поруч з технічною модернізацією відбувається груба фізична ескалація: полювання на людей, страх перед кожним виходом на вулицю, вибір між приниженням і втечею. На цьому тлі ситуація починає виходити з-під контролю не лише на рівні законності, а й на рівні моралі. Армія, яка мала бути символом захисту, дедалі частіше сприймається українцями як загроза. ТЦК, які колись виконували бюрократичну функцію, стали предметом суспільного страху і ненависті.
На цьому тлі дедалі гучніше лунає ще одне питання — про можливість зниження віку мобілізації. Зараз призову підлягають чоловіки з 25 років. Але через виснаження резервів, а також тиск партнерів з боку Заходу, це обмеження можуть змінити. У політичних колах вже не приховують, що розглядається варіант залучення молодших — 20–24-річних. Для покоління, яке тільки-но вийшло з університетів або навіть не встигло туди вступити, це означає повну втрату будь-якої стабільності. Молоді чоловіки й зараз масово ховаються, змінюють місця проживання, уникають реєстрації, їдуть за кордон. Якщо ж їх офіційно оголосять «придатними», це може викликати не пасивне ухилення, а відкриту хвилю спротиву.
У кінці травня, на четвертий рік війни, командування Сухопутних військ Збройних сил України оголосило про те, що робота ТЦК та СП «перезапускається», це зробить її «прозорою та відкритою». У зв’язку з цим було повідомлено про впровадження правил, яких мають дотримуватися військовослужбовці територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки під час проведення мобілізаційних заходів. Йшлося про унормування поведінки, форм комунікації з громадянами, заборону на надмірне застосування сили, а також про потребу зберігати гідність і повагу навіть у складних обставинах. Ці наміри були озвучені на тлі зростання суспільного невдоволення, численних скандалів і появи нових відео з агресивними діями ТЦК у містах.
Однак минув майже місяць, і станом на зараз жодних системних змін не помітно. Формально задекларовані правила залишилися на папері, а реальна поведінка працівників ТЦК та СП у багатьох регіонах не зазнала жодної корекції. І надалі фіксуються випадки фізичного затягування чоловіків до мікроавтобусів, присутні агресія, тиск, ігнорування правової процедури, спроби тиску на родичів та ухилення від фіксації дій на камери. Складається враження, що командування намагається погасити суспільне напруження деклараціями, не маючи ні ефективного механізму контролю, а також бажання запроваджувати реальну відповідальність за незаконні дії.
Під час війни шукаються винні у провалах мобілізації не серед себе, а в соцмережах. Спікери, які поділяють офіційну лінію, звинувачують Telegram і TikTok у деморалізації — мовляв, відео з «бусифікацією» підривають довіру до ТЦК і шкодять заклику до війська. У хід йдуть навіть ідеї заблокувати ці сервіси в Україні. Але проблема не в відео, а в тому, що на них показано. Люди знімають насильницькі затримання тому, що це реальність. Заборонити відео — це як заборонити дзеркало, бо в ньому видно синці.
Фактично ми маємо ситуацію, коли державні органи вже публічно визнає проблеми в мобілізаційній моделі, але не переходить до змін. Такий розрив між заявами та діями лише посилює відчуття недовіри в суспільстві, ілюструючи, що навіть на рівні військового командування існує розуміння: процедура потребує перегляду. Проте від розуміння до дії — прірва, і поки її не буде подолано, все залишатиметься таким, як є: з автобусами без номерів, «рейдами» по вулицях і ринках та уникнення людей у пікселі.
Як конфлікт навколо ТЦК переростає у суспільне протистояння і чого очікувати
Упродовж останніх місяців в Україні зафіксовано зростання конфліктів між цивільними особами та співробітниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки під час мобілізаційних заходів. Те, що ще пів року тому викликало шок та гнів, зараз стало частиною буденного інформаційного потоку. Проте зросла не лише кількість таких випадків, а й характер реакцій. Якщо на початку громадяни переважно знімали дії ТЦК на телефон або мовчки спостерігали, то нині дедалі частіше опір набуває організованих форм. Люди втручаються, перешкоджають затриманням, відтісняють військових від цивільних, застосовують фізичну силу, а іноді й засоби самооборони.
25 травня 2025 року в Кременчуці стався напад на групу працівників ТЦК під час проведення заходів з оповіщення. За інформацією Полтавського обласного ТЦК, група з семи цивільних осіб застосувала проти його представників перцевий балончик, завдала тілесних ушкоджень і пошкодила службове авто. Частину подій зафіксували очевидці: на відео видно, як двоє чоловіків б’ють автомобіль ногами та молотком, викрикуючи образи. Вже наступного дня, 26 травня, у Черкасах натовп розлючених чоловіків і жінок у центрі міста фізично витіснив групу працівників ТЦК, які намагалися здійснити мобілізаційні заходи. На оприлюднених кадрах зафіксовано, як військових штовхають, змушують залишити територію та супроводжують лайкою. Подібні інциденти трапляються в різних регіонах країни і мають однакову динаміку – громадяни чинять опір у ситуаціях, які сприймають як несправедливі або незаконні.
Паралельно зростає кількість інформації про пошкодження майна представників ТЦК. Зокрема, в окремих областях були зафіксовані випадки підпалу їх автомобілів, спроби атаки на адміністративні будівлі, а також погрози в коментарях до сторінок ТЦК у соцмережах. Ці факти викликають дедалі більше занепокоєння з боку військового командування, однак офіційна реакція переважно знову ж таки зводиться до перекладання відповідальності на зовнішні фактори.
Військове командування на тлі загострення ситуації заявило про зростання кількості відеозаписів, які, за їх словами, фіксують «свідоме перешкоджання діяльності співробітників ТЦК». У публічних заявах йдеться про те, що спротив часто супроводжується не лише агресією окремих громадян, а й заохочувальними діями інших учасників — очевидців, перехожих, людей із камерами. У цих заявах також наголошується, що перешкоджання мобілізації «може мати серйозні наслідки для національної безпеки», оскільки країна перебуває в умовах правового режиму воєнного стану, а зупинка чи підрив роботи ТЦК «безпосередньо впливає на боєздатність ЗСУ та інших силових структур».
Крім того, дедалі частіше лунають заяви від військових та представників ТЦК про те, що значна частина контенту про спротив з боку цивільних — це буцімто елемент ворожих інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), покликаних дискредитувати українське військо та зруйнувати тилову мобілізаційну дисципліну. У деяких публічних обговореннях висловлюються пропозиції обмежити або заборонити доступ до TikTok, Telegram та YouTube — платформ, через які поширюються відео як про мобілізацію, так і дії ТЦК. Така риторика викликає не менше занепокоєння, ніж самі рейди. Вона свідчить про небажання влади аналізувати причини протесту, натомість фокусуючись на спробі нейтралізувати наслідки. Однак боротьба не з проблемою, а з її публічністю лише посилює недовіру.
У суспільстві накопичується глухий осад недовіри, роздратування, страху. Держава, яка у 2022 році стала для мільйонів людей джерелом гордості та гідності, у 2025-му починає асоціюватися з примусом, бюрократією й байдужістю. Те, що ще недавно було добровольчим рухом, стало формою насильницького адміністрування, і в цьому новому порядку все більше громадян почуваються не захищеними, а знеціненими. У соціальних мережах публікуються численні свідчення про побиття у військових частинах, жорстоке поводження з примусово мобілізованими, знущання з боку командирів, системне ігнорування медичних показань.
Показовим став випадок військовослужбовця Руслана з Кіровоградської області, який в червні після потрапляння до 57-ї окремої мотопіхотної бригади повідомив про факти жорстокого поводження. До медійників він звернувся вже з фронту, надавши відео та фото, які свідчать про насильство з боку своїх. Він заявив, що грошової винагороди за підписання контракту ніхто з військових у бригаді так і не отримав, обмежившись лише заробітною платнею. За словами Руслана, бойові виплати теж не надходили, натомість почалося систематичне фізичне насильство над військовослужбовцями, побиття та перевезення людей у багажниках автомобілів. За його словами, командири доручали окремим підлеглим бити інших військових. На жаль, цей сигнал є не першим і не поодиноким, але він викриває головне: проблема не лише в тому, як людей мобілізують, а й у тому, що з ними далі відбувається.
Саме тому рівень мотивації людей, яких мобілізують через приниження та примус, невпинно падає. Бійці ЗСУ відкрито заявляють, що значна частина так званих «бусифікованих» на має мотивації служити, не витримують служби і переходять у СЗЧ — самовільне залишення частини, що створює нову проблему для армії. Це означає, що мобілізаційна модель, яка базується на страху, поступово себе вичерпує.
Крім того, все більше людей уникають служби не лише через страх за свої життя та здоров’я, а й через несправедливу мобілізацію, а також гірку правду, яка відкривається після війни: держава часто кидає своїх героїв напризволяще. Поранені ветерани змушені самотужки збирати кошти на лікування, а військові з інвалідністю стикаються з байдужістю, паперовою тяганиною та мовчазним ігнором чиновників. До цього додаються мізерні виплати, роки боротьби за статус, відсутність психологічної підтримки та дискримінація під час працевлаштування. Тому чимало українців запитують: навіщо йти воювати, якщо після цього ти стаєш нікому не потрібним?
Однак замість того, щоб вирішувати ці проблеми а також гнучкішої моделі залучення до армії через відкритий діалог, мотивацію, адресну взаємодію з громадами, ситуація рухається в бік подальшого закручування гайок. Кожен конфлікт на вулиці лише посилює репресивні дії, але це неминуче провокує посилення опору з боку громадян. В умовах, коли держава не демонструє здатності до ефективного вирішення проблем, скоріше за все протистояння буде поглиблюватися, кількість нападів на представників ТЦК зростатиме, у зоні ризику опиняться не лише адмінбудівлі та службовий транспорт, а й конкретні особи, які асоціюються з насильницькою мобілізацією. Паралельно може відбутися поступове переформатування суспільного сприйняття армії – замість колективного образу захисника в формі формується образ загрози, пов’язаної з примусом і порушенням прав.
При чому це зростання спротиву не буде одномоментним, воно матиме складну, сегментовану структуру. У містах, де рівень довіри до інституцій нижчий, можливі локальні конфлікти, блокування вулиць, спроби фізичного самозахисту під час мобілізаційних заходів. Зростатиме участь жінок, які захищатимуть чоловіків публічно. З боку держави це буде тлумачитися як саботаж або порушення воєнного законодавства, але репресивна відповідь лише поглибить кризу. Чим далі, тим вірогідніше, що виникнуть стихійні форми спротиву, а потім — організовані певними політиками громадські кампанії, які вимагатимуть реформування всієї системи комплектування.
В умовах повномасштабної війни, коли мала б відбуватися внутрішня консолідація, українське суспільство натомість все глибше розшаровується. Давно вже відчутний розкол за мовною ознакою, ідеологічними переконаннями, регіональним принципом між сходом і заходом країни, ступенем матеріальної вразливості, досвідом перебування на фронті або в тилу. До цього слід додати розкол між тими, хто вважає, що війну потрібно вести до остаточного кінця, і тими, хто прагне домовленостей та якнайшвидшого досягнення миру. Цей розрив є не завжди ідеологічним, він часто продиктований втомою, особистими трагедіями, невизначеністю, страхом бути забутим або використаним без пояснень. А тепер до цього розколу додається ще один конфліктний вимір — відчуження між цивільним населенням і співробітниками ТЦК та СП, між тими, хто виконує накази, і тими, хто змушений їм підкорятись. І саме ця нова прірва дедалі більше руйнує залишки довіри, яка ще тримає нашу країну вкупі.
Безперечно, мобілізація залишається критично важливою для нашої країни, яка вже четвертий рік стримує повномасштабну агресію. Без належного поповнення особового складу українська армія не зможе утримувати оборону, не кажучи вже про проведення наступальних дій чи ротацію виснажених підрозділів ЗСУ. Однак ключовим словом тут є «належне», бо комплектування війська не може базуватися виключно на тиску, страху, агресії та приниженні. Українське суспільство довело, що здатне до самопожертви, але так само воно очікує взаємної поваги.
Владі необхідно нарешті повернутися обличчям до людей, але не у вигляді гучних публічних заяв, а через реальні зміни: у підходах, правилах і щоденній практиці мобілізації. Поведінка співробітників ТЦК має бути чітко законодавчо регламентована і контрольована. Система має бути справедливою, зрозумілою, відкритою, законною і гідною. Кожна людина має знати: з нею розмовлятимуть з повагою, а не тягнутимуть у невідомому напрямку без пояснень. Бо сьогоднішня модель є не організованою мобілізацією, а фрагментованою кампанією, яка формує не армію, а вибухову кризу.
Якщо в державі продовжиться цей процес за принципом адміністративного примусу, не визнавши власні помилки і не створивши нову модель діалогу з громадянами, то зіткнеться не з ухиленням, а з масовим і цілеспрямованим спротивом. Довіра не є нескінченим ресурсом, і коли вона вичерпується, то не повертається взагалі. Саме це є одним з головних ризиків для країни, яка воює.
