Безпека для обраних: як новий закон щодо посилення захисту посадовців розширить прірву між ними і суспільством

У сучасній Україні дедалі гостріше простежується тенденція, коли держава все більше зводить бар’єри між посадовцями і пересічними громадянами. Коли законодавець вирішує, кого захищати в першу чергу, а кого залишати наодинці з ризиками і загрозами, у соціальному просторі утворюється прірва між владою та суспільством. Це спотворює сприйняття безпеки всіх українців, справедливості, рівності перед законом та свободи слова. Завдяки нещодавно поданому на розгляд законопроєкту можна побачити пріоритети законотворців, кого вони ставлять у центр захисту, а кого — фактично на маргінес.

Привілейована безпека: хто насправді у центрі уваги нового законопроєкту

У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №14372, який передбачає сувору кримінальну відповідальність за публічні заклики або підбурювання до насильства щодо державних чи громадських діячів, а також посилення відповідальності за погрози або насильство щодо них. Документ вже направили на розгляд Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності, що означає перехід ініціативи з формального етапу реєстрації до стадії фахового аналізу і можливих правок.

Ініціаторами законопроєкту виступили народні депутати Микола Тищенко, Антон Яценко та Михайло Крячко. Особливу увагу до цієї ініціативи привертає участь Миколи Тищенка, який сам є фігурантом кримінального провадження і підозрюється у незаконному позбавленні волі колишнього бійця спецпідрозділу «Кракен». За версією слідства, 20 червня 2024 року у Дніпрі кілька осіб, які діяли узгоджено між собою та виконували вказівки народного депутата України, застосували фізичне насильство і спеціальні засоби та заподіяли потерпілому тілесні ушкодження, після чого утримували його проти волі протягом певного часу.

У такому контексті пропозиція додатково посилити захист саме представників влади набуває цинічного відтінку, адже держава може отримати ще один інструмент захисту посадовців, тоді як питання захисту від зловживань з боку самих посадовців знову опиняється десь позаду.

У пояснювальній записці автори документа зазначають, що чинне кримінальне законодавство України не містить достатньо ефективних механізмів відповідальності за публічні заклики або підбурювання до насильства щодо державних чи громадських діячів. Як наслідок, такі дії залишаються фактично безкарними, особливо коли йдеться про поширення відповідних матеріалів у засобах масової інформації або в мережі Інтернет. Саме тому автори пропонують включити онлайн-простір до переліку середовищ, у яких публічні заклики до насильства можуть кваліфікуватися як кримінальний злочин.

Окрему увагу в законопроєкті приділено обставинам воєнного стану, бо, за твердженням його авторів, широке залучення цивільного населення до оборони держави і поширення вогнепальної зброї створюють додаткові ризики, за яких агресивні висловлювання, погрози або заклики до насильства можуть швидко перейти з інформаційної площини у фізичні дії проти посадовців. У такій логіці жорсткіші санкції розглядаються як інструмент превенції, спрямований на стримування ескалації насильства.

Законопроєкт передбачає внесення змін до статті 346 Кримінального кодексу України і пропонує диференційовану систему покарань залежно від характеру і тяжкості діянь. Зокрема, за погрози вбивством, завданням шкоди здоров’ю, насильством, викраденням, позбавленням волі або знищенням чи пошкодженням майна, висловлені усно, письмово, за допомогою жестів, засобів зв’язку або через Інтернет, у тому числі шляхом демонстрації зброї, фотографій чи відеозаписів, пропонується встановити покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Йдеться про погрози, адресовані вищим посадовцям, керівникам органів влади, суддям, працівникам правоохоронних органів, представникам політичних партій, а також їхнім близьким родичам у зв’язку з їхньою державною або громадською діяльністю.

За публічні заклики або підбурювання до вбивства, насильства, викрадення, позбавлення волі, завдання шкоди здоров’ю чи знищення майна щодо державних і громадських діячів законопроєкт пропонує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 6 до 10 років. При цьому окремо зазначається, що відповідальність може наставати як за створення таких закликів, так і за їх поширення, коментування або схвалення, якщо це відбувається через Інтернет або інші засоби зв’язку.

Більш суворі санкції передбачаються у випадках, коли насильство щодо зазначених осіб уже набуло фізичної форми. За умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості, легких тілесних ушкоджень, нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій у зв’язку з державною чи громадською діяльністю пропонується покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років. Якщо ж ідеться про умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, санкція зростає до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років.

Найсуворіші наслідки законопроєкт передбачає для випадків, коли такі дії вчиняються повторно, групою осіб, із застосуванням зброї чи вибухових речовин, з мотивів політичної ненависті або під час дії воєнного стану. За таких обставин пропонується встановити покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до15 років або довічне ув’язнення.

У пояснювальній записці до законопроєкту його автори вказують, що запропоновані зміни спрямовані на посилення безпеки посадових осіб та членів їхніх родин у випадках реальної загрози життю або здоров’ю. Як один з аргументів вони посилаються на вбивство, яке сталося 30 серпня 2025 року з колишнім головою Верховної Ради та чинним народним депутатом Андрієм Парубієм.

Таким чином, законопроєкт №14372 формує нову, значно жорсткішу модель кримінально-правового захисту державних і громадських діячів, одночасно істотно розширюючи коло дій, які можуть бути кваліфіковані як злочин.

Критика під криміналом: новий закон і небезпечна прірва між владою та суспільством

Обговорення законопроєкту №14372 швидко вийшло за межі суто юридичної площини і дедалі більше виглядає як індикатор глибшого розламу у відносинах між владою та суспільством. Формально документ подається як відповідь на безпекові виклики воєнного часу і спроба закрити прогалини в кримінальному законодавстві, однак при уважнішому розгляді виникає відчуття, що рушієм ініціативи стала не стільки потреба у правовому оновленні, скільки прагнення убезпечити представників влади від зростаючого рівня суспільного роздратування.

Законопроєкт істотно розширює перелік кримінально караних діянь проти державних і громадських діячів, хоча значна частина таких дій вже охоплена чинними нормами Кримінального кодексу. Пояснювальна логіка при цьому виглядає доволі поверховою, бо замість чіткого аналізу, які саме норми не працюють і чому, пропонується просто посилити санкції і додати нові формулювання. Особливо чутливим елементом стає криміналізація публічних закликів до насильства, що розміщені в інформаційному просторі, адже саме тут проходить тонка межа між реальною загрозою і свободою висловлювати критику.

Проблема полягає в тому, що різні політичні системи по-різному трактують цю межу. У демократичних державах ключовим є критерій реальності та безпосередності загрози, тоді як у недемократичних режимах будь-яка різка публічна риторика на адресу влади може бути кваліфікована як злочин. Запропонована модель відповідальності небезпечно тяжіє до другого підходу, де репресивний інструмент маскується під захист безпеки, а оцінка контексту та намірів відходить на другий план.

Окремої уваги заслуговує і сам об’єкт захисту, оскільки нові норми фокусується виключно на посадовцях, керівниках органів влади, суддях, правоохоронцях та їхніх родичах, фактично закріплюючи ідею особливого правового статусу окремої групи. У такій конструкції держава де-факто визнає, що життя і гідність посадовця потребують більшого захисту, ніж життя і безпека пересічного громадянина, що суперечить базовому принципу рівності всіх перед законом і створює небезпечний прецедент правової ієрархії.

Ще один вузол проблеми виник у причинно-наслідковому зв’язку між діями влади і суспільною реакцією. Законопроєкт концентрується на покаранні за погрози і заклики до насильства, але майже повністю ігнорує те, що агресія в публічному просторі часто є справедливою відповіддю на дії посадовців – непрозорі рішення, ігнорування запитів суспільства або демонстративну безвідповідальність посадовців. У такому разі нові норми, замість того, щоб усувати першопричини конфлікту, лише створюють правові підстави для жорсткого реагування на його зовнішні прояви.

Не менше дискусій викликає і питання власне пропорційності покарань, так як запропоновані строки позбавлення волі, які сягають 15 років або навіть довічного ув’язнення, виглядають надмірними, коли йдеться про дії, вчинені під час воєнного стану, повторно, групою осіб, із застосуванням зброї чи вибухівки, з мотивів політичної ненависті або з використанням інформаційних технологій для масового поширення погроз чи закликів до насильства. Принцип співмірності між вчинком і санкцією є фундаментом кримінального права, і його розмивання підриває довіру до правової системи загалом, особливо в умовах політичної поляризації.

Закон також демонструє слабке розуміння специфіки цифрового середовища, де контент поширюється миттєво, часто поза волею його первинного автора, а межі між серйозною заявою, емоційною реакцією і сатирою є розмитими. Цілком очевидно, що відсутність чітких критеріїв може створити ризик потрапляння під кримінальне переслідування навіть невинних мемів, іронічних дописів або репостів, які не містять реальної загрози, але формально підпадають під жорсткі формулювання закону.

Також залишається відкритим питання, як закон працюватиме на практиці у воєнний час, коли громадяни озброєні та напруга зростає. Автори законопроєкту посилаються на це як на аргумент для посилення відповідальності, але насправді закон не здатний сам по собі знизити рівень агресії. Навпаки, він може провокувати нові конфлікти, якщо суспільство сприйматиме його як інструмент протидії свободі слова.

Крім того, документ не пропонує механізмів запобігання зловживанням з боку тих, кого він покликаний захищати. Якщо посадовці самі порушують права громадян або провокують суспільне обурення, закон не передбачає жодних компенсаторних інструментів, зосереджуючись виключно на покаранні за реакцію. У результаті відповідальність стає односторонньою, а баланс між владою і суспільством ще більше зміщується.

Отже, законопроєкт №14372 у нинішньому вигляді виступає скоріше спробою вибудувати додатковий захисний контур навколо представників влади, ніж комплексним рішенням безпекових проблем. Чиновникам варто зрозуміти, що перед законом мають бути всі рівні. Без цього підходу до захисту всіх громадян, чітких дефініцій загрози і пропорційних санкцій такий законопроєкт ризикує перетворитися на політичний інструмент, який посилює недовіру, замість того щоб її зменшувати.

Між безпекою та репресією: уроки міжнародного досвіду для України

Цікаво, що ідея криміналізувати погрози та заклики до насильства проти державних і громадських діячів не є унікальною для України. Проте міжнародний досвід демонструє, що підходи можуть бути надзвичайно різними, а тонка межа між захистом і цензурою є завжди політично чутливою. У більшості європейських країн, таких як Франція чи Німеччина, законодавство вже передбачає покарання за погрози та насильство щодо публічних службовців, проте ці норми інтегровані у загальні положення про насильство та безпеку усіх громадян, а не виділені в окремий «престижний» блок саме для чиновників. Відтак погроза політику карається так само, як погроза будь-якому іншому громадянину і ключовим критерієм є реальність і безпосередність загрози, а не статус адресата.

Наприклад, на Мальті, кримінальний кодекс передбачає покарання за насильство та погрози щодо громадських офіцерів, але там закон відрізняється гнучкістю, оскільки оцінюється контекст, намір і ймовірність настання шкоди. У США існують федеральні та штатні положення, що карають погрози проти посадових осіб, зокрема президента чи конгресменів, проте покарання застосовується лише тоді, коли доведено реальну загрозу або спробу вчинити насильство.

Особливо цікавим є порівняння з країнами, де репресивний підхід є традиційно сильним. Так, у Таїланді закон про lèse‑majesté (в перекладі «образа величності» – юридичний термін, що означає злочин чи правопорушення, яке полягає у виявленні неповаги, зневаги, зради або завдання шкоди гідності та авторитету монарха чи суверена (правителя) та держави – ред.) дозволяє карати навіть сатиричні висловлювання щодо монарха. При цьому в історичній Англії існувала стаття про seditious libel (у перекладі «провокаційний наклеп» — кримінальний злочин, що полягає у публічних висловлюваннях, які підривають повагу до уряду, законів або чиновників, що переслідувала критику влади – ред.).

В обох випадках держава захищає статус посадовців чи інституцій, але на практиці такі закони перетворюються на інструмент придушення свободи слова. І саме це викликає настороженість у правозахисників по всьому світу, бо покарання має бути співмірним і пропорційним реальній загрозі, а не формальною реакцією на неприємні для влади висловлювання.

Власне тепер з появою подібного законопроєкту настав час серйозно замислитися, яким чином в Україні визначать межу між реальною загрозою та політичним дискомфортом для посадовців. Коли закон концентрується виключно на них, не даючи рівного захисту всім громадянам, і одночасно пропонує надзвичайно суворі покарання за висловлювання у цифровому просторі, він ризикує перетворитися на інструмент контролю і цензури, а не справжній механізм безпеки всіх громадян.

Ініціаторам цього законопроєкту важливо розуміти, що безпечне суспільство створюється не через страх посадовців перед громадянами, а через їх роботу, яка не дає приводів для обурення народу, а також через справедливе законодавство, що одночасно захищає життя, свободу слова і рівність всіх перед законом. Саме цей баланс має стати основним критерієм, за яким оцінюють справжню демократію в правовій державі. Крім того, в парламенті мають знати, що чим більше в державі законів, тим більша ймовірність їх порушення. Багатошаровість норм не підвищує безпеку, а створює простір для їх вибіркового застосування і підриває довіру народу до держави.