Питання благополуччя тварин поступово виходить за межі суто моральної або побутової площини й стає повноцінною частиною правового регулювання. Українське законодавство дедалі чіткіше визначає, хто є власником чи утримувачем тварини, які обов’язки він має, що вважається належними умовами утримання, а також у яких випадках йдеться вже не просто про недбалість, а про порушення встановлених законом вимог. Особливе значення це має на тлі наближення норм вітчизняного законодавства до європейських стандартів, де тварина розглядається як жива істота, здатна відчувати біль, страх, стрес і дискомфорт.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» в своєму коментарі розповіли, як законодавство про ветеринарну медицину та благополуччя тварин впливає на обов’язки власників, утримувачів тварин, агровиробників і пересічних громадян.
Коли йдеться про законодавство у сфері поводження з тваринами, більшість людей зазвичай думає про очевидні речі: заборону жорстокого поводження, відповідальність власника за собаку, ветеринарний паспорт, щеплення або правила перевезення тварини. Проте сучасне правове регулювання цієї сфери поступово стає значно ширшим. Воно охоплює не лише питання покарання за порушення, а й сам підхід до того, як держава визначає належні умови життя тварини, її фізичний і ментальний стан, обов’язки власника чи утримувача, а також межі відповідальності за стан і дії тварини.
У процесі наближення українського законодавства до стандартів європейських норм Україна продовжує ухвалювати та вводити в дію акти, які мають значення для подальшої співпраці з Європейським Союзом. Одним з таких актів є Закон України «Про ветеринарну медицину та благополуччя тварин». Цей закон існував ще з 2021 року, однак введений у дію лише з 1 березня 2026 року.
На перший погляд цей закон може здатися спеціальним документом, який стосується насамперед промислового виробництва, тваринництва, ветеринарної медицини, аграрного бізнесу та фахівців, які працюють із тваринами професійно. І справді, значна частина його положень спрямована саме на ці сфери. Водночас окремі норми цього закону мають значення і для пересічних громадян. Адже власники домашніх тварин, люди, які утримують птицю, займаються розведенням тварин або стикаються з питаннями ветеринарних документів, відповідальності чи адміністративних штрафів, також можуть опинитися у ситуації, коли ці визначення матимуть практичне значення.
Особливість цього закону полягає в тому, що він не лише встановлює правила для фахівців чи підприємств, але й формує словник правових понять, якими надалі можуть користуватися державні органи, суди, контролюючі органи, власники тварин, ветеринарні спеціалісти та інші особи. Такі визначення важливі тому, що вони можуть застосовуватися у конкретних правових ситуаціях, зокрема при накладенні штрафу за адміністративні правопорушення за статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також у питаннях, пов’язаних із податковим законодавством.
Одним з ключових понять закону є благополуччя тварин, яке він розкриває як конкретний фізичний і ментальний стан тварин, пов’язаний з умовами їхнього життя і смерті. Такий стан передбачає відсутність у тварин голоду, спраги і недоїдання, страху і страждань, фізичного і температурного дискомфорту, болю, травм і хвороб, а також таких умов життя, що унеможливлюють прояв тваринами їхньої типової поведінки. Іншими словами, йдеться не лише про те, щоб тварина формально була живою або нагодованою, а про ширший стандарт утримання, за якого враховується її природна поведінка, стан здоров’я, відсутність страждань і належні умови існування.
У сфері лікування, профілактики та ветеринарного догляду закон визначає, що ветеринарним лікарським засобом є будь-яка речовина чи комбінація речовин, що відповідають принаймні одній із передбачених умов. Такою умовою може бути те, що речовина представлена як така, що має властивості лікування або запобігання хворобі шляхом застосування або введення тварині. Також йдеться про засоби, призначені для застосування або введення тваринам з метою відновлення, коригування чи зміни фізіологічних функцій завдяки прояву фармакологічної, імунологічної чи метаболічної дії. До цього поняття належать і засоби, призначені для застосування тваринам з метою встановлення медичного діагнозу, а також засоби, призначені для застосування тваринам з метою евтаназії.
Крім того, практичне значення для власників має і визначення ветеринарного паспорта тварини. Закон розглядає його як ветеринарний документ, що ідентифікує тварину та містить інформацію про власника тварини, опис тварини, зокрема кличку, вид, породу, стать, вік, масть тощо, відомості про її походження, стан здоров’я, діагностику, вакцинацію, лікування, протиепізоотичні заходи щодо тварини. Тобто ветеринарний паспорт є не просто документом для поїздки або формальністю після щеплення, а джерелом відомостей про тварину, її стан і проведені ветеринарні заходи.
Для питань відповідальності особливо важливо, кого закон вважає власником тварини. Власником тварини є фізична або юридична особа, яка здійснює догляд за твариною, що належить їй на праві власності, і несе відповідальність згідно із законом за стан та дії тварини. Таке формулювання має значення у багатьох побутових і правових ситуаціях: коли тварина завдала шкоди, коли виникає питання належного догляду, коли перевіряються умови утримання або коли поведінка тварини стала підставою для звернення до компетентних органів.
У законі окремо прописано, які тварини належать до водних. До них віднесено тварин, що належать до визначених видів, на будь-яких етапах життєвого циклу, включаючи яйця, сперму та гамети. Це риба, що належить до надкласу Agnatha і класів Chondrichthyes, Sarcopterygii та Actinopterygii; водні молюски, що належать до типу Mollusca; а також водні ракоподібні, що належать до підтипу Crustacea. Таке визначення має значення не лише для науки чи ветеринарії, а й для господарської діяльності, аквакультури та контролю за обігом відповідних тварин.
Підхід до диких тварин у законі також сформульований чітко. Дикими тваринами визнаються тварини, відмінні від свійських тварин, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах. Отже, якщо дика тварина утримується людиною, сам цей факт не змінює її правової природи і не перетворює її на домашню або свійську.
Найбільш близькою для пересічних громадян є категорія домашніх тварин, адже саме з нею пов’язані собаки, коти та інші тварини, яких люди утримують не для бізнесу, а для особистих цілей. Закон визначає домашніх тварин як тварин, що утримуються для особистих некомерційних цілей. До них належать собаки, коти тхори, тобто фретки, безхребетні, крім бджіл, джмелів, молюсків, що належать до типу Mollusca, і ракоподібних, що належать до підтипу Crustacea, декоративні водні тварини, амфібії, рептилії, а також птахи: представники тих видів, що не належать до курей, індиків, цесарок, качок, гусей, перепелів, голубів, фазанів, куріпок та безкільових, тобто страусоподібних. До цієї ж категорії належать ссавці: гризуни і кролі, крім призначених для виробництва харчових продуктів.
Водночас закон розмежовує домашніх тварин з іншими категоріями, які можуть бути схожими у побутовому розумінні, але відрізняються юридично. Наземними тваринами є птахи, наземні ссавці, бджоли та джмелі. Птахами, що утримуються в умовах неволі, визнаються будь-які птахи, відмінні від свійської птиці, включаючи птахів, які утримуються для розважальних заходів, виставок, змагань, племінних цілей або реалізації. Таке розмежування важливе, оскільки одна й та сама побутова фраза «птах у неволі» може мати різні правові наслідки залежно від мети утримання та виду птаха.
Свійська птиця у законі визначається через мету вирощування та утримання. До неї належать птахи, яких вирощують та утримують у неволі з метою виробництва м’яса, яєць для споживання, інших продуктів, поповнення поголів’я пернатої дичини, а також розведення птахів, що використовуються для видів виробництва, зазначених у підпунктах «a» і «б» цього пункту. Саме мета утримання тут має ключове значення, оскільки вона відрізняє свійську птицю від інших птахів, які можуть перебувати у неволі з розважальною, виставковою, племінною чи комерційною метою.
Ширше поняття свійських тварин охоплює домашніх тварин та сільськогосподарських тварин, які утримуються людиною, в тому числі тварин аквакультури. Тому у правовому сенсі свійські тварини не обмежуються звичним побутовим уявленням про корів, свиней, кіз чи птицю в господарстві. Це ширша категорія, до якої можуть належати і тварини, що утримуються для особистих некомерційних цілей, і тварини, пов’язані з виробництвом, сільським господарством або аквакультурою.
Водночас у сфері водних тварин закон окремо вводить поняття аквакультури. Під ним розуміється утримання водних тварин у власності однієї або більше фізичних чи юридичних осіб протягом стадії вирощування або культивування до їх збирання включно. Водночас із цього поняття виключено збирання або вилов для цілей споживання людиною диких водних тварин, які тимчасово утримуються для забою без годування. Це визначення є важливим для тих, хто працює з водними біоресурсами або займається їх вирощуванням, оскільки закон відрізняє культивування від тимчасового утримання виловлених диких водних тварин.
Сільськогосподарські тварини у законі визначаються не лише як традиційні для сільського господарства види. До них належать тварини, у тому числі риби, рептилії та амфібії, яких розводять та/або утримують для виробництва харчових продуктів, побічних продуктів тваринного походження, зокрема шерсті, шкур, хутра, та інших сільськогосподарських цілей. Отже, вирішальним є не лише вид тварини, а й те, для якої саме мети її розводять або утримують.
Загальне визначення тварин у цьому законі має принципове значення, оскільки воно показує, як саме законодавець підходить до цієї категорії. Тваринами визнаються усі хребетні та безхребетні тварини, тобто живі істоти, відмінні від людини та наділені чутливістю. Така конструкція важлива не лише з етичної, а й з юридичної точки зору, адже вона закріплює, що тварина розглядається як жива істота, здатна відчувати, а не просто як об’єкт володіння.
У логіці законодавчого регулювання окремо визначено і тварин аквакультури, якими є водні тварини, що є об’єктами аквакультури. Так само закон визначає тварин, призначених для виробництва харчових продуктів: це тварини, яких розводять, вирощують, утримують, забивають або добувають, тобто виловлюють, з метою виробництва харчових продуктів. Це поняття має значення для виробників, утримувачів, контролюючих органів і всіх правовідносин, пов’язаних із харчовим ланцюгом.
Окремий блок Закону України «Про ветеринарну медицину та благополуччя тварин» стосується небезпечних хвороб тварин, адже саме такі захворювання можуть створювати ризики не лише для окремого господарства чи власника, а й для ширшої системи ветеринарної безпеки. У законі визначено перелік небезпечних хвороб тварин, до якого включаються ящур, класична чума свиней, африканська чума свиней, чума, тобто високопатогенний грип птиці, африканська чума коней, а також інші хвороби тварин за результатами аналізу, проведеного компетентним органом.
Тому йдеться про категорію хвороб, поява або навіть підозра на які може вимагати реагування з боку власників, утримувачів, ветеринарних спеціалістів і державних органів.
У цьому контексті закон окремо регулює обов’язки утримувачів тварин щодо захисту здоров’я тварин. Такий підхід є логічним, оскільки держава покладає відповідальність не лише на ветеринарних лікарів або контролюючі органи, а й на тих осіб, які фактично утримують тварин і щодня можуть бачити зміни в їхньому стані. Утримувачі тварин відповідають за дотримання вимог законодавства про ветеринарну медицину та благополуччя тварин у межах тієї діяльності, яку вони здійснюють.
Одним з основних обов’язків утримувачів є спостереження за станом здоров’я та поведінкою тварин. Закон звертає увагу не лише на очевидні прояви хвороби, а й на зміни характеристик тварин та репродуктивного матеріалу, які можуть бути спричинені хворобами тварин, що підлягають повідомленню. Окремо йдеться про необхідність спостерігати за випадками нетипової загибелі тварин та іншими ознаками хвороб тварин. Тобто утримувач не може обмежитися пасивним очікуванням, коли проблема стане очевидною. від нього очікується уважне ставлення до змін у стані тварин і своєчасне реагування.
У разі виникнення ветеринарних ризиків утримувачі тварин повинні співпрацювати з компетентним органом з питань виконання заходів щодо профілактики та боротьби з хворобами тварин. Така співпраця має значення, оскільки окремі хвороби можуть швидко поширюватися, а зволікання або приховування інформації здатні ускладнити епізоотичну ситуацію. Саме тому закон передбачає не лише обов’язок доглядати за тваринами, а й обов’язок взаємодіяти з органами, які відповідають за контроль і реагування.
Якщо утримувач виявив або має підозру щодо наявності хвороб тварин, що підлягають повідомленню, він зобов’язаний повідомити про це компетентний орган. Це стосується також хвороб тварин, які раніше не реєструвалися на території України. Окремо закон називає випадки нетипової загибелі сприйнятливих свійських тварин та значний спад продуктивності тварин з невстановлених причин. Повідомлення має здійснюватися у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини.
Крім повідомлення компетентного органу, закон окремо передбачає обов’язок інформувати державного ветеринарного інспектора та спеціаліста ветеринарної медицини, який здійснює ветеринарне обслуговування тваринницької потужності. Йдеться про випадки нетипової загибелі тварин, інші симптоми хвороб тварин та значний спад продуктивності тварин з невстановлених причин. Мета такого повідомлення — проведення епізоотичного розслідування у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини.
Для того, щоб зменшити ризики поширення хвороб, утримувачі тварин повинні здійснювати заходи із забезпечення біологічної безпеки та мінімізації ризику поширення хвороб тварин. Також вони зобов’язані використовувати ветеринарні лікарські засоби відповідно до вимог законодавства про ветеринарну медицину та благополуччя тварин. Іншими словами, самостійне, безвідповідальне або хаотичне застосування таких засобів не узгоджується з підходом закону, адже лікування і профілактика мають відбуватися в межах встановлених правил.
Належні умови утримання тварин у цьому законі також не залишаються лише загальною фразою. Утримувачі тварин зобов’язані забезпечувати такі умови, а під час утримання, умертвіння, транспортування тварин, а також під час здійснення супутніх операцій утримувачі або власники тварин не повинні завдавати тваринам невиправданих болю, страждань, травм, стресу та виснаження. Крім того, вони повинні вживати всіх необхідних заходів, передбачених законодавством про благополуччя тварин.
Закон деталізує, які саме питання мають охоплювати вимоги до забезпечення благополуччя тварин під час їх утримання. Серед них — мінімальна частота огляду тварин, що утримуються, забезпечення належного догляду та лікування тваринам, які проявляють симптоми або ознаки хвороби, а також тваринам, які зазнали травмування. Також значення мають забезпечення тварин відповідним простором, вимоги до приміщень або загонів, у яких вони утримуються, і до обладнання, з яким тварини контактують.
Не менш важливими для благополуччя тварин закон визнає умови середовища, у якому вони перебувають. Вимоги мають стосуватися систем вентиляції і якісних показників повітря, зокрема температури і концентрації газів, освітлення, включаючи його режим та рівень освітленості, а також доступу тварин, що утримуються, до корму і води. Отже, належне утримання у розумінні закону — це не лише наявність приміщення або формальний догляд, а сукупність умов, які впливають на здоров’я, поведінку, безпеку і фізичний стан тварини.
З практичної точки зору положення цього закону важливі тим, що вони переводять відповідальність за тварин з площини «як вийде» у площину конкретних обов’язків. Утримувач має не просто володіти твариною або використовувати її у своїй діяльності, а стежити за її станом, реагувати на ознаки хвороб, повідомляти відповідні органи у передбачених випадках, забезпечувати біологічну безпеку, правильно використовувати ветеринарні лікарські засоби та створювати умови, які відповідають вимогам законодавства про благополуччя тварин. Саме ці обов’язки можуть мати значення і для фермерських господарств, і для підприємств, і для власників тварин, якщо конкретна ситуація потрапляє у сферу дії цього закону.
Отже, радимо власникам та утримувачам тварин уважно ставитися до нових вимог законодавства: забезпечувати тваринам належні умови утримання, своєчасний догляд і ветеринарну допомогу, не ігнорувати ознаки хвороб чи нетипової поведінки, а також зберігати документи, які підтверджують вакцинацію, лікування чи інші ветеринарні заходи. Для бізнесу, фермерських господарств і всіх, хто професійно працює з тваринами, важливо переглянути внутрішні процедури та привести їх у відповідність до вимог закону. Зараз благополуччя тварин є не лише етичним питанням, але й зоною юридичної відповідальності.
