Близький Схід, як і раніше, залишається однією з найгарячіших точок світу, де переплітаються геополітичні інтереси, етнічні та релігійні суперечності й конфронтації. Загострення стосунків між ключовими акторами, такими як США та Іран, Ізраїль та Іран, а також тривалі гуманітарні кризи в Газі та Ємені, створюють надзвичайно небезпечну динаміку. Кожен інцидент може стати каталізатором для широкомасштабного конфлікту з непередбачуваними наслідками для регіону та світу.
Іран і США: ядерна напруга та ризик прямого конфлікту
Ситуація між США та Іраном залишається критично напруженою. ЗМІ повідомляють, що президент США Дональд Трамп висловлює дедалі менше впевненості у можливості досягнення нової ядерної угоди з Іраном. Він вважає, що Тегеран застосовує “тактику затягування” і, схоже, втратив початковий “ентузіазм” щодо укладання угоди, яка б обмежила його ядерну програму.
Трамп повторює свої погрози бомбардуванням, якщо Іран не погодиться припинити збагачення урану. При цьому він наполягає, що США не дозволять Ірану отримати ядерну зброю, незалежно від наявності чи відсутності угоди, хоча й віддає перевагу мирному вирішенню конфлікту.
Основною перешкодою є питання збагачення урану: Іран стверджує, що йому це потрібно для мирних цілей, але продовжує збагачувати уран до рівня, близького до збройового.
Як відомо, після виходу США зі Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) у 2018 році, Іран поступово розширював свою ядерну програму, зменшуючи співпрацю з МАГАТЕ. За даними розвідувальних служб, рівень збагачення урану в Ірані наближається до збройового. Це створює пряму загрозу для регіональної безпеки та може спонукати Ізраїль до превентивних дій.
Триває і санкційний тиск. США продовжують застосовувати жорсткі санкції проти Ірану, намагаючись обмежити його доступ до фінансових ринків та зменшити доходи від експорту нафти. Це створює економічний тиск, але також провокує Іран на асиметричні відповіді.
Значною залишається і присутність американських військових кораблів у Перській та Оманській затоці. Час від часу відбуваються інциденти, пов’язані з переслідуванням суден, що підвищує ризик випадкового зіткнення. Іран своєю чергою продовжує використовувати свої проксі-сили в регіоні (Хезболла, хусити, шиїтське ополчення в Іраку та Сирії) для проєктування своєї влади та протистояння інтересам США та їхніх союзників. Це створює “сіру зону” конфлікту, де прямі зіткнення замінюються опосередкованими ударами.
Ізраїль — Іран: тінь великої регіональної війни
Загроза прямого конфлікту між Ізраїлем та Іраном є, можливо, найкритичнішим чинником дестабілізації на Близькому Сході. Ізраїль вважає іранську ядерну програму екзистенційною загрозою і неодноразово заявляв про готовність діяти самостійно, якщо дипломатія не дасть результатів.
Для Ізраїлю пріоритетом є недопущення Ірану до ядерної зброї. Розвідувальні дані, що публікуються в ЗМІ, свідчать про те, що Ізраїль постійно відстежує іранські ядерні об’єкти та розробляє плани можливих ударів. Ізраїль регулярно завдає авіаударів по іранських військових об’єктах та постачаннях зброї для Хезболли на території Сирії. Ці операції спрямовані на запобігання іранському військовому закріпленню поблизу ізраїльських кордонів.
Ліванська Хезболла, що підтримується Іраном, має значний арсенал ракет, здатних досягти будь-якої точки Ізраїлю. У разі конфлікту між Ізраїлем та Іраном, Хезболла, безсумнівно, буде задіяна, що призведе до катастрофічних наслідків для Лівану. Разом з тим, Саудівська Аравія та інші сунітські держави Перської затоки, хоча й не мають прямих дипломатичних відносин з Ізраїлем, поділяють його занепокоєння щодо іранської експансії. Їхня позиція у випадку широкомасштабного конфлікту є ключовою для визначення регіонального балансу сил.
Газа: затяжна гуманітарна катастрофа та політичний глухий кут
Ситуація в Секторі Газа залишається однією з найтрагічніших гуманітарних криз сучасності. Блокада, що триває, та періодичні військові загострення призвели до повного виснаження інфраструктури та страждань цивільного населення. За даними ООН та інших міжнародних організацій, масштаби голоду та недоїдання в Газі залишаються жахливими. Доступ до чистої води, електрики, медикаментів та житла є вкрай обмеженим. Економіка зруйнована, рівень безробіття екстремально високий.
Довгострокового політичного вирішення палестинської проблеми, зокрема статусу Гази, досі не знайдено. Внутрішній розкол між ФАТХом та ХАМАСом, а також відсутність перспективи створення життєздатної палестинської держави, повністю унеможливлюють стабільність. Попри численні спроби досягти національної єдності, зокрема підписання “Пекінської декларації” в липні 2024 року за посередництва Китаю, реальні кроки до об’єднання залишаються обмеженими. У грудні 2024 року ФАТХ і ХАМАС погодилися створити спільний комітет із незалежних технократів для управління повоєнною Газою, однак остаточне формування цього органу досі не відбулося. Хоча міжнародна спільнота надає гуманітарну допомогу, її обсяги та ефективність часто обмежуються політичними та безпековими чинниками.
Ємен і Червоне море: друга лінія напруги та глобальні наслідки
Конфлікт у Ємені, що триває вже понад десять років, продовжує генерувати значну регіональну та глобальну напругу, особливо у зв’язку з діями хуситів у Червоному морі.
Хусити, які контролюють значну частину узбережжя Ємену та порт Ходейда, становлять загрозу для міжнародного судноплавства у Червоному морі, що є одним з найважливіших морських шляхів у світі. Після початку конфлікту в Газі, хусити значно активізували свої атаки на комерційні судна, заявляючи про солідарність з палестинцями. Це призвело до порушення глобальних ланцюгів постачання, збільшення страхових премій та зростання витрат на транспортування.
США та їхні союзники сформували міжнародну коаліцію для захисту судноплавства в Червоному морі та завдають ударів у відповідь по об’єктах хуситів у Ємені. Це створює ризик ескалації та втягнення у конфлікт нових акторів. На тлі військових дій, Ємен продовжує переживати одну з найгірших гуманітарних криз у світі, з мільйонами людей, що потребують допомоги, та високим ризиком голоду.
Глобальні наслідки: енергетика, торгівля та дипломатичний тупик
Ескалація на Близькому Сході має безпосередні та значні глобальні наслідки.
Ціни на нафту. Регіон є основним постачальником нафти та газу на світові ринки. Будь-яка нестабільність призводить до зростання цін на енергоносії, що негативно впливає на світову економіку. Подорожчання нафти до $70 за барель – це лише початковий показник, і в разі повномасштабного конфлікту ціни можуть різко зрости, спричинивши глобальну рецесію.
Торговельні шляхи. Загроза для судноплавства у Червоному морі та Ормузькій протоці впливає на світову торгівлю, змушуючи судна обирати довші та дорожчі маршрути, наприклад, навколо Африки.
Дипломатичні зусилля. Незважаючи на постійні зусилля, дипломатичні ініціативи часто виявляються недостатніми для вирішення фундаментальних протиріч. Переговори між США та Іраном в Омані, а також конференції щодо Гази, є важливими, але часто не приносять бажаних результатів через глибоку недовіру та відсутність компромісів.
Отже, Близький Схід перебуває у стані крихкого балансу, де будь-які прорахунок або провокація можуть призвести до катастрофічних наслідків. Комплексність загроз, що включає ядерні амбіції, проксі-війни, гуманітарні кризи та зіткнення геополітичних інтересів, робить регіон надзвичайно вразливим. Світова спільнота стикається з нагальною потребою у скоординованих дипломатичних зусиллях та пошуку стійких рішень для деескалації напруги, перш ніж “іскра” перетвориться на “велику війну”.
Як загострення ситуації на Сході може вплинути на російсько-українську війну?
Журналіст Андрій Цаплієнко пропонує теоретичний прогноз розвитку подій на Близькому Сході, який тісно пов’язує ескалацію напруги в регіоні з геополітичними інтересами Росії та її впливом на Україну. Його аналіз ґрунтується на припущенні, що поточне підняття ставок у відносинах між Іраном та Заходом є не випадковим. Це частина узгодженої стратегії Москви і Тегерана.
Зокрема, Цаплієнко висуває гіпотезу, що відмова Ірану від підписання ядерної угоди та подальше підняття ставок є не просто незалежним рішенням Тегерана, а результатом скоординованих дій з Москвою. Метою такої стратегії є створення кризової ситуації, яка змусить Захід шукати шляхи деескалації. На тлі загострення та небажання ключових гравців (США, Ізраїль та інші) до прямої військової конфронтації, лідери західних країн почнуть апелювати до Володимира Путіна. Цаплієнко припускає, що Путін буде розглядатися як єдина фігура, що має достатній вплив на Іран, щоб сприяти досягненню угоди.
Використовуючи свою позицію “посередника” та усвідомлюючи відчай західних країн щодо великої війни на Близькому Сході, Путін висуне свої умови. Ці умови, згідно з прогнозом, будуть прямо стосуватися поступок Заходу щодо України, ймовірно, в обмін на його вплив на Іран.
Іран гіпотетично погодиться на попередні умови, запропоновані Путіним, що буде розцінено як перший крок до відновлення або підписання нової ядерної угоди. Це дозволить Ірану зберегти обличчя та, можливо, отримати певні економічні і політичні дивіденди.
У випадку, якщо цей сценарій розгорнеться за президентства Дональда Трампа, він, за думкою Цаплієнка, “продасть” цей результат своїм виборцям як великий зовнішньополітичний успіх. Водночас, маючи такий “успіх”, Трамп спробує вкотре “продати” Україну Росії, тобто піти на значні поступки Кремля щодо українських територій або суверенітету. Цаплієнко також припускає, що союзники США в регіоні (ймовірно, маються на увазі держави Перської затоки та Ізраїль), зацікавлені в деескалації з Іраном, підтримають такий крок Трампа, оскільки їхні пріоритети будуть зосереджені на регіональній безпеці.
Хоча прогноз Цаплієнка є провокативним і гіпотетичним, він висвітлює потенційно небезпечні взаємозв’язки між різними регіональними конфліктами та геополітичними інтересами великих держав.
Основна ідея прогнозу полягає в логіці “торгу”: Росія, використовуючи свій вплив на Іран, намагатиметься конвертувати його в поступки Заходу щодо України. Це відповідає відомій тактиці Кремля використовувати будь-які важелі тиску для досягнення своїх цілей. Припущення про Путіна як єдиного посередника є перебільшеним, оскільки інші країни (наприклад, Китай, Оман, Катар) також можуть відігравати роль у переговорах з Іраном. Однак, його вплив, безумовно, є значним. Мотивація Ірану погодитися на умови Путіна в обмін на потенційну ядерну угоду також є реалістичною, оскільки Тегеран прагне зняття санкцій та визнання свого статусу.
Цаплієнко акцентує увагу на потенційному впливі внутрішньої політики США (зокрема, фігури Дональда Трампа) на зовнішню політику. Ідея “продажу” України в обмін на “успіх” у Ірані відповідає критичним поглядам на прагматичний, але часто транзакційний підхід Трампа до міжнародних відносин. Підтримка союзників США в регіоні також є правдоподібною, оскільки для них іранська загроза може мати вищий пріоритет, ніж ситуація в Україні.
Загалом, прогноз Цаплієнка є скоріше попередженням про можливий сценарій розвитку подій, який може виникнути в умовах екстремальної геополітичної напруги. Він підкреслює ризики, пов’язані з переплетенням регіональних конфліктів та потенційним їх використанням для досягнення інших геополітичних цілей.
