Блокпости в тилових областях за час війни перетворилися на звичну частину дороги, яка для одних асоціюється з безпекою, а для інших — із заторами, перевірками документів і відчуттям постійного контролю навіть далеко від лінії фронту. Вони стали настільки буденними, що питання їхньої реальної користі часто відходить на другий план, хоча саме в тилу найбільше помітно, як будь-яке рішення держави впливає на повсякденне життя, роботу транспорту, бізнесу й пересування людей.
Дисбаланс між масштабами системи блокпостів і результатом
Науковець Сергій Шишкін, проаналізувавши офіційні звіти МВС та Національної поліції України за 2023–2024 роки, звернув увагу на дисбаланс між масштабами системи блокпостів і тим результатом, який вона дає у виявленні незаконної зброї, а також на фінансові втрати, які супроводжують утримання сотень стаціонарних пунктів контролю в регіонах, де основні загрози давно змінили свій характер.
Позиція Сергія Шишкіна базується на зіставленні статистики, озвученої керівництвом Департаменту карного розшуку, з підсумковими даними Національної поліції за 2024 рік, причому ключовим у цьому аналізі стало питання, яку частину результатів у боротьбі з нелегальним обігом зброї забезпечують саме блокпости. Згідно з наведеними даними, на 275 функціонуючих блокпостах по країні сумарно вилучили 296 одиниць вогнепальної зброї за 11 місяців 2024 року, тоді як загальний звіт Нацполіції за 2024 рік фіксує 5 176 одиниць вилученої зброї по Україні за рік.
Цей контраст став основою для подальших висновків, оскільки виявилося, що основна частина вилучень припадає не на стаціонарні перевірки, а на оперативну роботу правоохоронних органів, яка відбувається без перекриття доріг і без системного залучення великої кількості сил до статичних точок контролю.
У своїх підрахунках Сергій Шишкін зазначає, що шляхом простого зіставлення показників можна визначити реальну частку ефективності блокпостів, яка, за його оцінкою, становить приблизно 6% від загального результату боротьби з нелегальним обігом зброї. Водночас решта 94% досягається методами, які не потребують тотального перекриття руху, що ставить під сумнів саму логіку збереження розгалуженої системи стаціонарних пунктів контролю в тилових областях.
Особливо показовим у його висновках є твердження про середній показник результативності одного блокпоста, адже, за розрахунками дослідника, виходить, що стаціонарний блокпост, який працює цілодобово та обслуговується посиленими нарядами, виявляє в середньому одну одиницю зброї на рік. Така статистика, порівняно з масштабом витрат і залучених ресурсів, виглядає як диспропорція, яку складно пояснити виключно потребою “посилити контроль”.
Однією з центральних тез дослідника є те, що стаціонарний блокпост, попри зовнішню «міцність» і візуальний ефект контролю, є прогнозованим і легко обхідним, особливо для людей, які заздалегідь планують незаконні дії. Сергій Шишкін наголошує, що розташування таких постів стає відомим майже одразу після їх розгортання, оскільки інформація з’являється у навігаційних додатках на кшталт Waze та Google Maps, а також у тематичних телеграм-каналах.
У цьому випадку, як зазначає науковець, будь-який зловмисник, маючи смартфон, може побудувати маршрут так, щоб об’їхати контрольну точку, і саме тому статичний контроль майже не працює проти підготовленого порушника, який не рухається навмання, а діє з холодним розрахунком.
“Злочинці об’їжджають пости по навігатору. Ми створили “Лінію Мажино” з мішків з піском, яку ворог просто оминає”, – наголошує науковець.
Ціна блокпостів для економіки
Окремий блок дослідження науковця стосується економічних наслідків, які не завжди помітні в повсякденному житті, хоча вони накопичуються, як повільний і постійний витік ресурсів. За підрахунками Сергія Шишкіна, збитки для економіки України від системи блокпостів сягають понад 5 млрд грн на рік, при цьому в тексті також фігурує мінімальна оцінка втрат у 4.632 млрд грн, що в будь-якому випадку свідчить про надзвичайно високий рівень фінансового навантаження.
Шишкін акцентує увагу на тому, що вартість «вилучення» однієї одиниці зброї в тилу через систему блокпостів, за його підрахунками, становить 2.316 млн грн, і саме ця цифра стала ключовою для його порівняння з альтернативними витратами, які могли б бути спрямовані на фронт або на підсилення мобільних підрозділів.
У своєму висновку вчений зазначає: “За ціну вилучення однієї гранати або патронів у глибокому тилу (2.316 млн грн), Сили Оборони могли б отримати ~120 FPV-дронів або 2-3 нових пікапи для фронту”.
Блокпости як фактор, що відволікає поліцію від реальної роботи
Ще одним важливим елементом дослідження стало питання людського ресурсу, оскільки стаціонарні блокпости потребують постійного чергування, а це означає, що значна кількість підготовлених поліцейських фактично задіяна у виконанні функцій, які не дають відповідного результату. У матеріалі наголошується, що мінімум 1000–4000 екіпірованих поліцейських щоденно несуть службу на блокпостах у тилу, тоді як у той самий час МВС шукає людей у бригаду «Лють».
Шишкін у своїй оцінці вказує, що така ситуація виглядає як дисбаланс, адже ресурси, які могли б бути спрямовані на боротьбу зі злочинністю, розслідування, оперативну роботу та патрулювання, концентруються на статичних пунктах, де ефективність, за його ж розрахунками, є вкрай низькою.
Одним з найпоширеніших пояснень необхідності блокпостів у тилу залишається аргумент про ризик проникнення диверсійно-розвідувальних груп, однак Сергій Шишкін звертає увагу на те, що в офіційних заявах керівництва МВС зазначалося: “класичні” ДРГ на автотранспорті майже зникли як явище, а головні загрози перемістилися в інформаційний простір і площину ракетного терору.
Він також наводить дані, згідно з якими у звіті Нацполіції за 2024 рік зазначено, що на блокпостах було виявлено 221 підозрілу особу, однак у публічному просторі відсутня деталізація, скільки з цих людей були причетні до реальної диверсійної діяльності. Саме тому дослідник підкреслює, що навіть за оптимістичного припущення цей показник демонструє вкрай низьку результативність, адже в середньому виходить менше ніж одна підозріла особа на один блокпост за рік.
“Враховуючи, що офіційна статистика затримання реальних диверсійних груп на стаціонарних блокпостах у тилу (Київ, Дніпро, Вінниця тощо) за останній рік прагне до нуля (одиничні випадки, які частіше є результатом оперативної розробки СБУ, а не випадкової перевірки), вартість одного такого затримання математично прагне до нескінченності”, – зазначає Шишкін
Дослідження визнає, що значна частина “результативності” блокпостів полягає у виявленні адміністративних порушень, передусім керування транспортом у стані алкогольного сп’яніння, оскільки статистика протоколів за ст. 130 КУпАП у звітності Нацполіції є дуже великою. Проте Сергій Шишкін акцентує увагу на тому, що утримання мережі з 275 стаціонарних блокпостів для цієї мети виглядає економічно невиправданим, оскільки з подібними завданнями ефективніше справляються мобільні екіпажі патрульної поліції, які можуть діяти без тотальної зупинки транспорту.
Для демонстрації цієї диспропорції він пропонує сценарій, у якому блокпости в тилових регіонах щорічно виявляють 10 000 нетверезих водіїв, що є дуже високим показником для стаціонарних точок, які можна об’їхати. При мінімальному штрафі 17 000 грн, на його думку, суспільство фактично витрачає величезні ресурси, щоб отримати відносно невеликий фінансовий результат.
“Таким чином, суспільство витрачає майже півмільйона гривень ресурсів (паливо, час, бюджет), щоб стягнути з порушника 17 тисяч. Економічна ефективність такої діяльності є глибоко від’ємною (ROI: -90%)”, – наголошує науковець.
Ще один напрямок, який розглядається в дослідженні, стосується вилучення наркотичних речовин, однак Сергій Шишкін звертає увагу на те, що в публічних звітах керівництва Національної поліції за 2024 рік показники боротьби з наркозлочинністю є масштабними, оскільки йдеться про десятки тисяч кримінальних правопорушень по країні, проте результати роботи блокпостів у цьому напрямку навіть не виокремлюються як окрема категорія.
На думку дослідника, це може свідчити про те, що стаціонарні пункти контролю здебільшого виявляють дрібних споживачів із незначними дозами, тоді як системний наркотрафік обходить статичні бар’єри або фіксується через оперативні розробки.
“Це опосередковано підтверджує, що стаціонарні пункти контролю виявляють переважно дрібних споживачів (ст. 309 ККУ) з незначними дозами для власного вживання, в той час як системний наркотрафік (ст. 307 ККУ) успішно оминає статичні перешкоди або виявляється виключно в ході оперативних розробок”, – вважає Шишкін.
Альтернатива, яку пропонує науковець
У дослідженні Сергій Шишкін порівнює модель “фізичного контролю”, яку уособлюють стаціонарні блокпости, з альтернативною системою “цифрового фільтра”, яка передбачає використання камер автоматичного розпізнавання номерних знаків ANPR (Automated Number Plate Recognition) та мобільних патрулів. Його аргументація базується на тому, що мобільні екіпажі не мають фіксованої локації, тому їхню роботу складно передбачити, а зміна позицій кожні кілька годин унеможливлює побудову стабільного маршруту обходу.
Окремо він згадує інтелектуальні системи відеоконтролю, такі як “Гарпун” і “Рубіж”. Вони здатні сканувати потік транспорту та автоматично звіряти номери з базами розшуку, що перетворює контроль на процес, де головну роль відіграє швидкість обробки даних, а не фізична присутність барикад і мішків з піском.
Отже, загальна логіка дослідження Сергія Шишкіна зводиться до того, що система блокпостів у тилових регіонах створює відчуття захищеності, однак її реальна ефективність у боротьбі з незаконним обігом зброї та серйозними безпековими загрозами залишається вкрай низькою, якщо оцінювати її через офіційну статистику та співвідношення витрат до отриманого результату. Порівняння цифр показує, що ключові досягнення правоохоронних органів у цій сфері забезпечуються оперативними методами, тоді як стаціонарні блокпости поглинають ресурси, людський резерв і кошти, які могли б бути використані інакше.
У цьому сенсі позиція Шишкіна є не критикою існуючої моделі, а спробою перевести дискусію з площини емоційного “більше контролю — більше безпеки” у площину підрахунків, де стає помітно, що статичні барикади, які легко об’їхати за допомогою навігатора, не здатні ефективно протистояти тим, хто діє підготовлено, а їхня вартість для країни вимірюється мільярдами гривень на рік.
Його дослідження фактично ставить запитання, яке виходить за межі теми блокпостів як таких, адже воно стосується ширшої проблеми: чи може держава під час війни дозволити собі витрачати ресурси на механізми, які створюють видимість контролю, але не демонструють відповідної віддачі в безпекових показниках.
