Система охорони здоров’я в Україні протягом останніх років перебуває у стані постійної напруги, де професійна відповідальність медиків дедалі частіше поєднується з мізерними зарплатами. На тлі війни, кадрового виснаження та складних реформ питання оплати праці лікарів і медичних сестер перестало бути вузькопрофесійним і поступово перетворилося на предмет широкої суспільної дискусії. У зв’язку з цим українці подали до Кабінету міністрів України петицію, яка за короткий час зібрала необхідну кількість голосів і стала маркером настроїв значної частини громадян.
Петиція, подана на офіційній платформі Кабінету міністрів 5 листопада, за два місяці зібрало 25 тисяч підписів, що є формальною підставою для його обов’язкового розгляду урядом. Така динаміка свідчить не лише про солідарність з вимогами медичних працівників, а й ширше усвідомлення проблеми серед пацієнтів, родин медиків та людей, які стикаються з системою охорони здоров’я у повсякденному житті. Петиція у цьому випадку стала способом зафіксувати суспільне очікування змін.
Аргументація, викладена в тексті петиції, апелює до реалій професії, яка поєднує високий рівень відповідальності з постійною необхідністю навчання, адаптації до нових стандартів і технологій та роботи в умовах хронічного дефіциту ресурсів. Саме цей дисбаланс між вимогами до фаху та рівнем матеріальної винагороди і став центральною темою петиції.
Автори петиції звертають увагу на те, що значна частина медичних працівників роками працює в умовах підвищеного ризику для здоров’я, має великий стаж і досвід, але водночас стикається зі скороченням надбавок і ускладненням організації праці. Постійні структурні зміни в системі охорони здоров’я, які декларуються як реформи, на практиці часто означають додаткове навантаження без адекватної компенсації.
Вимога встановити мінімальний рівень заробітної плати для медичних сестер на рівні 25 тисяч гривень, а для лікарів — 30 тисяч гривень виглядає як намагання наблизити оплату праці до реального обсягу відповідальності. Підтримка цієї ідеї з боку громадян свідчить про те, що медичну працю дедалі частіше сприймають як критично важливу складову безпеки та стійкості країни.
Окремий блок вимог петиції стосується механізмів фінансування, які мають зменшити залежність зарплат медиків від фінансових можливостей конкретного закладу або рішень місцевого керівництва. Пропозиція закріпити на законодавчому рівні обов’язок обласних рад компенсувати дефіцит коштів у разі нестачі фінансування фактично спрямована на вирівнювання умов праці в різних регіонах.
Ця позиція відображає досвід багатьох медиків, які працюють у лікарнях із різним фінансовим забезпеченням і стикаються з нерівністю оплати за однакову роботу. Вимога створити механізм обов’язкового дофінансування державних і комунальних медичних установ демонструє прагнення до більш передбачуваної та стабільної моделі, у якій зарплата не залежить від випадкових залишків коштів або суб’єктивних управлінських рішень.
На тлі петиції особливо показовим є рішення уряду, ухвалене у жовтні 2025 року, яке передбачає додаткове фінансування оплати праці медиків у зонах активних бойових дій. Запроваджена модель дозволяє медзакладам отримувати щомісячні доплати за кожного лікаря та медичну сестру, що в підсумку формує вищий рівень оплати саме для найбільш ризикованих територій.
Водночас наведені розрахунки демонструють суттєву різницю між зонами активних і можливих бойових дій, де рівень оплати для лікарів і медичних сестер залишається нижчим. Саме цей розрив підсилює аргументи авторів петиції, які наполягають на мінімальних гарантіях незалежно від географії закладу, оскільки навантаження та відповідальність медиків не зникають за межами фронтових регіонів.
Факт зібраних 25 тисяч голосів свідчить про те, що питання оплати праці медиків виходить за межі професійного середовища і стає частиною ширшої суспільної розмови про пріоритети держави. Позиція українців у цьому випадку полягає не лише в підтримці конкретних цифр, а й у вимозі більш справедливого та прозорого підходу до фінансування охорони здоров’я.
Подальший розгляд петиції урядом стане тестом на здатність державних інституцій почути цей запит і запропонувати рішення, які враховують як бюджетні обмеження, так і реальні умови роботи медичних працівників. Для багатьох громадян результат цього процесу буде показником того, наскільки медична праця сприймається як основа суспільної стійкості, а не як другорядна стаття витрат.
