Під час війни питання комунальних боргів перетворилося з побутової проблеми на справжній соціальний виклик. Мільйони українців втрачають житло, стабільний дохід, змушені виїжджати або жити в умовах часткової зайнятості, і при цьому отримують рахунки, які не зникають з поштових скриньок. При цьому судові позови за несплату, які надходять у воєнний час, оголюють суперечність: держава декларує підтримку громадян, але механізми нарахувань і стягнень працюють не на користь людей. Для багатьох це означає подвійний тиск — з одного боку, війна й невизначеність, з іншого — фінансові зобов’язання, які накопичуються, незважаючи на об’єктивні обставини. У цій напрузі формується новий баланс між правом людини на виживання і правом держави та постачальників отримати оплату за послуги.
Борги за комунальні послуги під час війни як прихована соціальна криза
Заборгованість населення за комунальні послуги в Україні давно стала хронічною проблемою, але війна перевела її у нову площину — від побутової складності вона перетворилася на фактор соціальної напруги. Високі тарифи при падінні доходів населення і масовому переміщенні людей створили ситуацію, коли виконати вимогу «плати за рахунком» для мільйонів сімей стає фізично неможливо. Попри це, механізм нарахувань продовжує працювати безперервно: борги фіксуються, суми збільшуються, а держава демонструє лише часткові спроби реагування.
Наприкінці 2023 року Кабінет Міністрів запровадив особливі умови для споживачів комунальних послуг у зонах бойових дій. Там було заборонено відключення світла чи газу навіть у разі несплати, при цьому не нараховується пеня і не застосовуються штрафні санкції, водночас примусове стягнення боргів з таких громадян неможливе. Ці рішення виглядають справедливими, адже люди на прифронтових територіях не мають ні стабільної роботи, ні безпечного доступу до банківської системи.
Однак у тилових регіонах механізм лишився незмінним. Якщо сім’я не платить, борг накопичується. Пеня офіційно може бути скасована, але сам факт заборгованості нікуди не зникає. Це означає, що війна фактично розділила громадян на дві групи: одні отримують захист від держави, інші — залишаються сам на сам з нарахуваннями. Така асиметрія неминуче формує відчуття несправедливості, особливо серед тих, хто мешкає у відносно спокійних областях, але живе в умовах такої ж економічної нестабільності.
Слід згадати історію з «канікулами» на оплату комуналки в прифронтовому Харкові, яка перетворилася на яскравий приклад того, як чиновники охоче роздають гучні обіцянки під час кризи, але так само легко їх забувають, щойно минає хвиля публічної уваги. На початку повномасштабної війни мер Харкова Ігор Терехов гучно запевняв містян, що вони не повинні турбуватися про оплату комунальних послуг у час, коли головне — вижити під обстрілами. Це звучало як справжній жест підтримки, символ турботи про людей, які щодня ризикували життям.
Проте обіцянка швидко виявилася порожньою декларацією: ніяких реальних рішень для звільнення харків’ян від платежів ухвалено не було, а рахунки продовжили надходити. Це не просто невиконане слово, а обман і демонстрація ставлення представника влади до потреб людей: в моменти небезпеки їх використовують для піару, а коли справа доходить до конкретики, їх лишають сам на сам з боргами.
Слід зазначити, що масового анулювання боргів за комунальні послуги в Україні сьогодні не існує. Можливі лише окремі винятки: для військових, для мешканців прикордонних і прифронтових населених пунктів. Для решти громадян, навіть тих, хто втратив роботу чи житло, держава не пропонує жодних механізмів повного списання. Це створює ситуацію, коли мільйони українців фактично живуть з відкладеною фінансовою загрозою: офіційно до них зараз не приходять виконавці, але після завершення воєнного стану борг може стати предметом судового позову. І тоді постане питання не лише про особисті рахунки, а й про масштабну соціальну кризу, адже одночасне повернення мільярдних боргів населенням виглядає нереальним.
Є ще одна категорія людей — ті, хто змушений виїхати зі свого житла. Закон дозволяє зафіксувати відсутність мешканця і зупинити нарахування частини послуг, які не пов’язані з лічильниками. Йдеться про плату за вивезення сміття, водопостачання чи користування ліфтом. Проте для цього необхідно довести факт відсутності понад 30 днів довідкою внутрішньо переміщеної особи, документами про перетин кордону чи іншими підтвердженнями, а також довідкою з обленерго. Однак багато людей терміново виїжджали зі своїх осель під час обстрілів і не виключили холодильники чи бойлери. Але чиновників це не обходить – світ накручується, значить, людина проживає дома, тому повинна оплачувати всі послуги.
Навіть, якщо є докази відсутності людей вдома, газ та вода, які не рахуються за лічильниками, залишаються обов’язковими до оплати. При цьому сама велика комунальна сплата – за тепло – обов’язково сплачується у будь-якому випадку. Це створює парадокс: людина, яка змушена тікати від війни, все одно продовжує накопичувати космічні борги у разі невчасної оплати базових послуг.
Особливо кричущим є випадок зі сплатою за газопостачання. Українські споживачі отримують щомісяця окремі платіжки за доставку природного газу, і цей платіж не залежить від того, скільки палива фактично використано. Система побудована так, що оператори газорозподільчих мереж мають утримувати інфраструктуру, ремонтувати мережі й забезпечувати можливість підключення, тож саме ці витрати й покриваються абонентською платою. Для пересічного домогосподарства це означає додаткове постійне фінансове навантаження, яке не зникає навіть тоді, коли людина взагалі не користується газом.
Суми доставки можуть варіюватися від кількох десятків до кількох сотень гривень щомісяця залежно від регіону. Розрахунок здійснюється за принципом «газового року» — з жовтня по вересень. Всі спожиті кубометри ділять на дванадцять місяців і множать на тариф на розподіл, який у різних містах відрізняється. Тож одна й та сама кількість використаного газу може мати різну ціну доставки залежно від місця проживання. Для прикладу, якщо за рік витрачено одну тисячу кубометрів газу, то щомісяця у квитанції з’являється плата за доставку 83,33 кубічних метра. При цьому в Києві це близько 31,99 грн, а у Луцьку вже 156,9 грн.
Невиконання цього обов’язку тягне за собою серйозні наслідки. Оператори мають право звертатися до суду з вимогою стягнення заборгованості, і практика показує, що такі справи не є рідкісними. Відомі випадки, коли громадяни, виїхавши за кордон як біженці, через кілька років отримували судові рішення про необхідність погасити борги за доставку газу, який вони фактично не використовували.
Комунальні борги на окупованих і прифронтових територіях
Постанова Кабінету Міністрів України від 5 березня 2022 року №206 стала ключовим документом, який визначив правила оплати житлово-комунальних послуг у період воєнного стану. Вона визначила, що заборгованість, утворена після 24 лютого 2022 року на територіях, де ведуться бойові дії або які залишаються під окупацією, не може бути предметом примусового стягнення. Заборона поширюється як на житлові, так і на нежитлові приміщення, і діє від моменту початку бойових дій чи окупації до дати їх завершення.
На тимчасово окупованих територіях ситуація з комунальними послугами виглядає парадоксально. Через зруйновані мережі, відсутність контролю українських органів влади та фактичне відключення ресурсів багато людей залишилися без світла, газу чи води. Здавалося б, у такій ситуації немає й підстав для нарахування оплати, адже послуга фактично не надається. Проте на практиці борги можуть продовжувати з’являтися у платіжках за загальними правилами, що ставить мешканців у двозначне становище: формально вони боржники, хоча реально послугами не користуються.
Ситуацію ускладнює ще один фактор: українське законодавство на окупованих територіях не діє повноцінно. Це створює юридичні колізії, коли з одного боку рахунки виставляються українськими підприємствами, а з іншого — окупаційна влада запроваджує власні схеми оплати. Людина фактично опиняється між двома системами, які обидві вимагають грошей, але жодна не гарантує стабільного постачання.
Україна намагається захистити своїх громадян від подвійного тиску. Законодавство передбачає низку механізмів: пільги, можливість оформити відстрочку платежів чи реструктуризацію боргів. У випадках, коли нерухомість знаходиться на тимчасово окупованій території, нарахування заборгованості може бути зупинене. Для цього необхідне документальне підтвердження, яке доводить факт проживання в зоні, де держава не контролює інфраструктуру.
Таким чином, мешканці окупованих територій фактично живуть у сірій зоні права: послуги не надаються, борги можуть нараховуватися за інерцією, а окупаційна адміністрація одночасно нав’язує свої правила гри. Для людей це означає не лише побутові труднощі, а й постійну загрозу накопичення формальної заборгованості, яка згодом може стати предметом юридичних суперечок уже після деокупації.
Відновлення відключень за борги: нова хвиля тиску на споживачів
З початком повномасштабної війни уряд намагався захистити громадян від додаткового фінансового тиску. Постанова Кабінету Міністрів №206 від 5 березня 2022 року фактично заморозила механізм санкцій за несплату: постачальникам заборонялося відключати комунальні послуги, нараховувати пеню чи штрафи, а також стягувати інфляційні втрати та відсотки. Для багатьох сімей це стало єдиним шансом зберегти мінімальний рівень стабільності в умовах втрати доходів, евакуацій та руйнувань.
Проте 29 грудня 2023 року уряд ухвалив постанову №1405, яка скасувала мораторій у більшості регіонів. Відтепер постачальники отримали право відключати боржників від комунальних послуг, що повернуло до порядку денного старі правила фінансової дисципліни. Лише дві категорії населення залишилися під захистом: жителі тимчасово окупованих територій або регіонів, де тривають бойові дії, та власники житла, пошкодженого внаслідок воєнних дій, за умови офіційного повідомлення комунальних служб. Для решти громадян відновлення відключень означає новий виток тиску, коли будь-яка затримка з оплатою може призвести до фактичної втрати доступу до базових послуг.
Чому українці накопичують борги
Зростання заборгованості має багатовимірні причини, які виходять далеко за межі індивідуальної недисциплінованості. Центральною проблемою залишаються фінансові труднощі: втрата житла і роботи, падіння реальних доходів, інфляція та постійне підвищення тарифів створюють ситуацію, коли навіть сумлінний споживач фізично не може оплатити всі рахунки вчасно.
Водночас важливу роль відіграють непорозуміння з постачальниками. Помилки в рахунках, спірні нарахування, а подекуди й відсутність прозорості у тарифоутворенні провокують конфлікти, в яких споживач нерідко почувається безсилим. До цього додається низький рівень юридичної обізнаності: не всі знають про строки позовної давності, винятки, передбачені воєнним станом, або ж не розуміють механізмів захисту від неправомірних вимог.
Ще одним фактором є нехтування можливістю отримати субсидії. Частина людей через брак інформації, недовіру чи бюрократичні перепони не звертається по державну допомогу, яка могла б суттєво знизити навантаження на сімейний бюджет. Нарешті, є і проблема дисципліни платежів: для багатьох оплата комуналки не є пріоритетом, особливо якщо послуга надається без очевидних перебоїв.
Слід зазначити, що до завершення чи скасування воєнного стану діє низка важливих обмежень для підприємств. Вони не мають права нараховувати штрафи, пеню, інфляційні втрати чи проценти річних за несвоєчасну оплату. Заборонено також припиняти або зупиняти надання житлово-комунальних послуг навіть у разі несплати чи часткової оплати. Ці правила покликані зменшити тиск на громадян, які опинилися у критичних умовах, однак вони не звільняють від самої заборгованості, яка зберігає перспективу бути предметом судового розгляду після завершення воєнного стану.
Варто розуміти, що в українському законодавстві немає поняття «повного списання боргу» за житлово-комунальні послуги. Разом з тим передбачені механізми, які дозволяють зменшити суму або оскаржити частину нарахувань за умови, що користувач доведе своє непроживання на відповідній території. Це не означає автоматичного прощення боргу, адже сама заборгованість продовжує існувати. Якщо споживач не сплачує її добровільно і не має підтверджених підстав для звільнення, постачальник може звернутися до суду й домогтися примусового стягнення.
Комунальні борги і судові процеси
Лише за 2024 рік українські суди ухвалили щонайменше 300 тисяч рішень про стягнення боргів за комунальні послуги, це 28% від всіх цивільних справ. Для порівняння: справи щодо банківських кредитів займають лише 12%. Із загальної кількості зареєстрованих у судах 3,1 мільйона справ рекордна частка припала саме на житлово-комунальну сферу. Така тенденція свідчить про те, що борги за світло, воду, газ і тепло стали головним полем конфлікту між населенням і державними або муніципальними структурами.
Це реальність, в якій опинилися пенсіонери, внутрішньо переміщені особи, українці, які виїхали за кордон, і навіть ті, хто продає квартири з «хвостами» у платіжках. При чому система працює за спрощеною процедурою: боржника не викликають на засідання, комунальні підприємства звертаються до суду без участі боржника, і вже за п’ять днів отримують судовий наказ. Після чого виконавча служба блокує рахунки, списує кошти або накладає арешт на майно.
Якщо протягом наступних п’ятнадцяти днів боржник не подасть заперечення, справа переходить у виконавчу службу. Далі починається примусове стягнення: блокуються банківські рахунки, списуються гроші, а у разі їх відсутності накладається арешт на нерухомість, автомобілі чи інше майно. Навіть пенсійні виплати підпадають під цю процедуру — дозволено списувати до 50% від суми, залишаючи лише прожитковий мінімум. Приклади з судової практики демонструють жорсткість системи. Пенсіонери та переселенці виявляють себе у списках боржників поруч з тими, хто просто ігнорує платіжки.
Якщо борг перевищує двадцять розмірів мінімальної зарплати (станом на 2025 рік — 142 тисячі гривень), виконавець має право накласти стягнення на житловий будинок, квартиру або земельну ділянку. Навіть якщо це єдине житло, закон не гарантує захисту. Винятки стосуються випадків, коли там зареєстровані неповнолітні діти чи особи з інвалідністю, але й тоді потрібен окремий дозвіл органів опіки та рішення суду.
Порівняння структури судових справ лише підкреслює масштаб кризи. Якщо ще кілька років тому найбільшу частку становили адміністративні правопорушення та кримінальні провадження, то тепер на перше місце вийшли саме цивільні справи про комунальні борги. Це не лише юридичний факт, а й соціальний маркер: у країні, яка воює за виживання, найчастішою причиною звернень до суду стала несплата за житлово-комунальні послуги.
В українському законодавстві існує строк позовної давності у три роки. Якщо борг за цей час не був стягнутий, формально він не підлягає примусовому поверненню через суд. На практиці ж ці суми залишаються «мертвим вантажем»: вони висять у базах даних, їх згадують у листах, боржникам телефонують із вимогами сплатити, хоча юридичних підстав для цього вже немає. Проблема ускладнюється тоді, коли хоча б частина заборгованості сплачена. У такому разі строк позовної давності починає відлік заново, і постачальник знову отримує право вимагати всю суму.
Всі ці факти складаються в єдину картину, яка свідчить про глибоку соціальну проблему. Після завершення війни країна може зіткнутися з гігантською внутрішньою заборгованістю населення. Це стане новим соціальним вибухом — тихим, але руйнівним, бо він торкатиметься майже кожного.
