У той час, коли Україна веде героїчну боротьбу за своє виживання, коли кожна копійка з бюджету повинна працювати на захист життя громадян, економічну стабільність і допомогу армії, уряд несподівано оголошує про нову ініціативу — будівництво в’язниць. Цей проєкт, попри очевидний дефіцит коштів і в умовах воєнного стану, піднімає безліч запитань: чому зараз? Хто стане вигодонабувачем? І чи дійсно це є пріоритетом для країни, яка бореться за свою незалежність? Гостроти ситуації додає той факт, що зараз є вкрай необхідним фінансування критично важливих потреб — армії, відновлення інфраструктури, підтримки дітей, пенсіонерів, людей з інвалідністю, ВПО тощо. На цьому тлі будівництво в’язниць виглядає як відвертий когнітивний дисонанс, що викликає обурення у суспільстві.
Ініціатива щодо будівництва нових в’язниць
Уряд України оголосив про намір будувати нові в’язниці, “оскільки жодні ремонти не допомагають вирішити ситуацію в деяких закладах утримання”. Також це рішення аргументують тим, що це викликано необхідністю оновлення пенітенціарної системи, яка залишилася спадком Радянського Союзу. Міністерка юстиції та віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина під час виступу у Верховній Раді заявила, що навіть найкращі ремонти існуючих установ не здатні привести їх до відповідності сучасним європейським стандартам.
За словами Стефанішиної, протягом року більше трьох тисяч ув’язнених отримали покращені умови утримання, що було позитивно відзначено в звіті Комітету міністрів Ради Європи щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини. Водночас вона наголосила, що, попри проведені покращення, ці заходи мають лише тимчасовий характер, а побудова нових пенітенціарних установ розглядається як довгострокове рішення. Сучасна система виконання покарань, яка залишилася у спадок від Радянського Союзу, навіть за умов капітального ремонту, не відповідає необхідним стандартам, що гарантують порядок і контроль.
Аргументація, що побудова нових в’язниць наблизить Україну до європейських стандартів, виглядає як ширма для реалізації непопулярного і, м’яко кажучи, недоречного проєкту. Однак за красивими формулюваннями про європейську інтеграцію та стандарти криється відвертий дисонанс. Україна перебуває в стані війни, її бюджет тріщить по швах, а суспільство ледве зводить кінці з кінцями. В таких умовах будь-яка спроба витрачати гроші не на оборону, не на підтримку постраждалих і не на відновлення зруйнованої інфраструктури викликає обурення. Більш того, уряд прямо визнає, що коштів на будівництво тюрем у бюджеті немає, тому має намір шукати позабюджетне фінансування. Але хто саме готовий інвестувати у тюремну систему воюючої країни? І чи не стане цей проєкт черговою схемою для збагачення вузького кола осіб?
Безумовно, пенітенціарна система потребує реформ. Проте, чи можуть бути питання будівництва нових в’язниць на часі, коли в країні йде війна? Як пояснити військовому на передовій, що замість дронів і боєприпасів, на які часто збирають кошти волонтери, держава спрямовує ресурси на бетонні стіни? Як пояснити біженцям, що їхні домівки досі не відбудовані, а нові тюрми побудують? Ці питання не лише фінансових ресурсів, а й моральної відповідальності перед громадянами.
Статистика пріоритетів
Ситуація з утриманням ув’язнених в Україні викликає багато запитань не лише щодо її ефективності, але й щодо пріоритетів державної політики. Згідно з даними Ради Європи, у 2020 році Україна увійшла до десятки країн Європи з найбільшою кількістю осіб у місцях позбавлення волі. На той момент у тюрмах перебувало 52 973 людини. Станом на жовтень 2024 року ця кількість зменшилася до 39 453 осіб, але структура утримання все ще лишається складною: понад 15 тисяч утримуються у СІЗО, 23 тисячі – у виправних колоніях, і лише кілька десятків – у виховних та виправних центрах.
Особливо гостро стоїть питання довічного ув’язнення. Україна посідає перше місце серед європейських країн за кількістю засуджених до “безперспективного” довічного ув’язнення. Їх у нас понад 1500 осіб. Для порівняння: у Туреччині таких засуджених лише 126, у Литві – 118, в Угорщині – 41, а у Болгарії – всього 24. Такий контраст ставить питання не лише про гуманність української системи правосуддя, але й про доцільність витрат на утримання цих осіб.
За даними Мін’юсту, середньомісячні витрати на одного ув’язненого в Україні становлять 14 165 грн, це удвічі більше за мінімальну зарплату (7100 грн). У 2024 році на виконання покарань виділено 8,7 млрд грн, з яких 6,1 млрд спрямовано на оплату праці персоналу. Це 69,7% усіх видатків. Для порівняння, комунальні послуги та енергоносії для цієї системи обходяться державі в 912 млн грн.
У той же час витрати на інші важливі соціальні програми, наприклад, на паліативну допомогу важкохворим, є значно меншими. У 2024 році на одного пацієнта мобільної служби паліативної допомоги виділено лише 5777 грн на місяць. Це у 2,5 рази менше, ніж держава витрачає на утримання одного ув’язненого. А стаціонарна паліативна допомога фінансується за новою схемою – 624 грн на добу, що також демонструє явну диспропорцію у фінансуванні.
Водночас багато лікарень в Україні перебувають у жахливому стані, потребують капітального ремонту та сучасного обладнання. Поранені, хворі діти та люди з тяжкими захворюваннями часто стикаються з нестачею медикаментів і навіть базових умов для лікування. У такій ситуації важко виправдати пріоритетність витрат на систему виконання покарань, коли соціальні програми, які рятують життя, фінансуються на мінімальному рівні.
“Той, хто економить на школах, буде будувати тюрми”
Війна завдала катастрофічного удару по системі освіти. За останні роки сотні шкіл по всій країні зазнали руйнувань, багато з них стали непридатними для навчання. Крім того, багато шкіл потребують капітального ремонту ще задовго до війни. Деякі ремонти часто проводяться за кошти міжнародних донорів або місцевих громад, але системна державна програма для відновлення шкільної інфраструктури є вкрай недостатньою. Батьки і вчителі змушені власними силами вирішувати проблеми, яких не має бути у ХХІ столітті: холод у класах, зруйновані туалети, брак навчальних матеріалів.
На тлі цих проблем державна економія на школах виглядає не лише несправедливою, а й небезпечною. Кожна зруйнована чи занедбана школа є не просто втратою будівлі, втрачаються можливості для дітей, які в майбутньому мають відновлювати країну. Відсутність якісної освіти закладає підґрунтя для соціальної кризи, адже діти, позбавлені базових знань і навичок, стають уразливими до впливу злочинності, бідності, радикалізації. Однак попри всі ці виклики, уряд шукає кошти на утримання в’язниць і навіть планує будівництво нових.
Потреба у нових тюрмах виглядає сумнівною, коли тисячі українських дітей змушені навчатися в аварійних приміщеннях або навіть дистанційно, через брак безпечних і обладнаних шкіл. Замість інвестицій у освіту, яка є ключем до вирішення багатьох соціальних проблем, держава вкладає в утримання наслідків цих проблем — криміналізації, злочинності, соціальної деградації.
Отже, мудрі слова Отто фон Бісмарка – “Той, хто економить на школах, буде будувати тюрми” — сьогодні, як ніколи, є актуальними для України. Відсутність належної освіти створює нові покоління, які не отримують належних знань, втрачають соціальні орієнтири і зрештою стають потенційними клієнтами тих самих тюрем, на які зараз витрачаються мільярди.
Історичний досвід
Під час Другої світової війни пріоритети у відновленні та будівництві залежали від конкретних потреб суспільства і стратегічних цілей держав. Однак, історичний досвід демонструє, що будівництво шкіл і лікарень мало значно більше значення, ніж в’язниць.
У багатьох країнах, зокрема у Великій Британії, США та СРСР, під час війни і відразу після її завершення пріоритетом ставала відбудова шкіл і лікарень. Освіта розглядалася як ключовий інструмент для виховання нових поколінь, здатних підтримувати економічне та соціальне відновлення. Лікарні, своєю чергою, були критично важливими через величезну кількість поранених і хворих, які потребували невідкладної медичної допомоги.
Наприклад, у Великій Британії після завершення війни була запроваджена реформа Національної служби охорони здоров’я (NHS), що забезпечила доступ до медицини для всіх верств населення. У США програма GI Bill після війни допомогла мільйонам ветеранів отримати освіту, що стало основою для економічного зростання країни в 1950-х роках. При цьому будівництво нових в’язниць не розглядалося як ключовий пріоритет ні під час війни, ні відразу після її завершення. Це пояснюється тим, що соціальна політика була спрямована на запобігання злочинності через підвищення рівня життя, доступу до освіти і медицини, а не на боротьбу з її наслідками через утримання ув’язнених. Крім того, ресурси, такі як будівельні матеріали та робоча сила, були критично обмеженими, і їх спрямовували на об’єкти, які безпосередньо впливали на відновлення суспільства.
Після вигнання нацистських військ із території України в 1943–1944 роках пріоритети Радянського Союзу, зокрема в Україні, також були зосереджені на відновленні критичної інфраструктури. Основна увага приділялася відбудові промислових підприємств, сільського господарства, мостів і залізничних ліній. Це пояснювалося тим, що відновлення економіки та транспортних шляхів було ключовим для постачання фронту і забезпечення життєдіяльності населення. Освітня сфера також стала одним із напрямів відновлення. У післявоєнній Україні відбудовували школи, хоча це часто робилося в умовах дефіциту матеріалів та коштів. При цьому пріоритетом було забезпечення дітей базовою освітою, яка вважалася інструментом ідеологічного впливу та формування нових громадян радянської держави. Заняття проводилися навіть у непристосованих умовах – у зруйнованих будівлях, клубах, а іноді навіть просто неба. Крім того, в умовах великої кількості поранених та інфекційних захворювань у післявоєнний період значні ресурси спрямовували на відновлення лікарень і польових шпиталів.
Щодо тюремної системи, то вона була частиною карального апарату Радянського Союзу і в ті часи виконувала функцію придушення будь-яких антирадянських настроїв. Однак будівництво нових в’язниць не було тоді пріоритетом, радянська система більше зосереджувалася на використанні існуючих установ і створенні таборів ГУЛАГу для трудових примусових робіт. Цей історичний досвід демонструє, що навіть у найскладніші часи увага держави приділялася тим сферам, які забезпечували відновлення суспільства, а не лише його контроль.
Історія показує, що в часи воєн і криз держави, які робили ставку на освіту і охорону здоров’я, виходили з труднощів сильнішими. Навпаки, зосередження на каральній системі без вирішення основних соціальних проблем лише поглиблювало кризу. Урок Другої світової війни полягає в тому, що справжнє відновлення можливе лише через інвестиції в людський потенціал, а не в інфраструктуру для утримання наслідків його занепаду.
Наша держава повинна змінити свої пріоритети. Кошти, які сьогодні йдуть на будівництво в’язниць, варто направити на більш важливі напрямки. Це не лише економічно доцільніше, а й стратегічно правильніше. Це вибір не лише бюджетної політики, а моральної відповідальності перед наступними поколіннями. Сьогодні Україна має унікальний шанс показати світу, що навіть у найскладніші часи війни вона обирає розвиток, а не застій. Крім того, війна — це час для концентрації ресурсів на захист, відновлення та підтримку тих, хто бореться за країну. Будівництво нових тюрем замість відновлення зруйнованих шкіл чи лікарень посилає небезпечний сигнал: держава готова більше витрачати на утримання наслідків своїх прорахунків, ніж на їхнє попередження. Тюрми не будують майбутнє, його будують школи, лікарні, інвестиції у людський потенціал. У воєнний час вибір має бути очевидним.
