Останні роки українська освіта живе в умовах постійної турбулентності: пандемія, повномасштабна війна, евакуації, дистанційка, втрачений контакт між школою, дитиною і батьками. Ці процеси призвели до загострення як давніх, так і нових проблем, зокрема нерівного доступу до якісної освіти та емоційного вигорання серед учнів і вчителів. На цьому тлі ідеї цифровізації шкільної системи виглядають логічною відповіддю на виклики часу. Зокрема, застосунок “Мрія”, яка позиціонується як крок у майбутнє української освіти. Її функціональність широка: електронні журнали, інтеграція позашкільної освіти, елементи штучного інтелекту, аналітика, автоматизація, зворотний зв’язок для батьків. Однак попри яскраве оформлення і багатообіцяючу риторику, проєкт залишає чимало запитань, насамперед щодо того, яку саме освіту він намагається будувати і чи є в цій системі місце для людини.
Великий освітній перехід: що стоїть за амбіціями “Мрії”
Освітній застосунок “Мрія” чиновники позиціонують як новий флагман цифрової трансформації української школи. Ми спостерігаємо, як цей проєкт з розряду ідеї або концепції стрімко переходить у фазу повномасштабного впровадження. Торік про нього говорили з обережністю, як про експеримент у кількох десятках шкіл. Сьогодні ж його презентують як універсальну освітню платформу державного рівня, яка повинна об’єднати в собі всі ключові компоненти навчального процесу: від оцінок і щоденників до гуртків, дошкільнят, студентів і навіть дітей, які навчаються за кордоном.
За результатами звітів за рік пілотного функціонування через застосунок “Мрія” було виставлено понад два мільйони оцінок, а батьки понад 300 тисяч разів заходили в систему, щоб відстежити навчальний прогрес своїх дітей. Ці цифри дійсно вражають. За прогнозами авторів проєкту, в найближчому майбутньому платформа має перетворитися з інструменту шкільної адміністрації на цифрову освітню екосистему, що охоплює всі вікові рівні. Вже у 2025 році планується запуск пілотного проєкту для дитячих садків, а наступними етапами стане підключення професійно-технічної та вищої освіти. Паралельно відбуватиметься інтеграція позашкільної активності: секцій, гуртків, факультативів.
Тобто в перспективі “Мрія” має стати не просто платформою для оцінок і домашніх завдань, а цифровим щоденником розвитку дитини з моменту, коли вона вперше взяла олівця в руки, і до вручення диплома бакалавра. Це амбітне завдання, яке фактично ставить під сумнів стару структуру освітніх ланок, пропонуючи натомість єдине середовище з наскрізною аналітикою та керуванням даними.
Цифровий щоденник чи цифровий нашийник? Про ризики гіперконтролю в освіті
У контексті війни та постійних тривог нові функції платформи виглядають як своєчасні. Наприклад, батьки зможуть дізнаватися, чи спустилася дитина в укриття під час повітряної тривоги. Учні матимуть змогу анонімно повідомляти про випадки булінгу. Для дітей, які вимушено опинилися за кордоном, “Мрія” стане мостом до української освіти. Усе це позиціонується як відповідь на нову реальність, що є справді дуже актуальною проблемою зараз.
Проте навіть ці на перший погляд турботливі функції викликають низку етичних сумнівів. Постійне відстеження поведінки школярів у реальному часі занепокоює щодо доцільності такого контролю. Існує ризик, що платформа перетворить учня на об’єкт нагляду замість того, щоб залишати його повноправним учасником навчального процесу. Чомусь ці важливі моменти творці проєкту проігнорували.
Ще одна обіцянка, яка привернула увагу — використання штучного інтелекту. На базі ШІ створять генератор тестів і рекомендаційну систему, яка буде аналізувати динаміку навчання кожного учня та підказувати оптимальний маршрут навчання. Звучить як сценарій з футуристичного серіалу, але в межах “Мрії”, як запевняють автори проєкту, це цілком реальна перспектива. Крім того, обіцяють ввести гейміфікацію та бонусну систему. Ідея в тому, щоб зробити навчання цікавішим і мотивувати школярів через візуальні досягнення, рейтинги або навіть матеріальні заохочення. Це, безперечно, може працювати, але лише якщо педагогіка не зведеться до кліків, балів і віртуальних бейджів.
На сьогодні система освіти в Україні далека від готовності до такої масштабної трансформації. Відсутність комплексної підготовки вчителів ставить під загрозу ефективність впровадження нових інструментів. Без відповідної підготовки педагогів технології ризикують залишитися просто технічним доповненням, а не справжнім засобом покращення навчального процесу. Крім того, методики навчання, які десятиліттями базувалися на уніфікованих підходах, не адаптовані до індивідуалізації та персоналізації, яку пропонує “Мрія”. Перехід від традиційної моделі до гнучких навчальних траєкторій потребує значної методологічної роботи, якої наразі, схоже, бракує. Загалом, ці важливі нюанси залишаються поза увагою, що може призвести до того, що технологічний прогрес не супроводжуватиметься якісними змінами в освіті.
Квитки, тести, відеоуроки: усе в одному застосунку
“Мрія” також інтегрує в себе електронні документи, на кшталт учнівського квитка, які функціонуватимуть за принципом цифрових документів у “Дії”. Водночас, у застосунку планують зробити доступними мультимедійні навчальні матеріали: відеоуроки, інтерактивні завдання, ігрові модулі. Таким чином, держава робить ставку не тільки на керування, а й на контент. Якщо раніше шкільна освіта залежала від паперового підручника, то тепер — від дизайну цифрової платформи, стабільного інтернету і наявності гаджетів у кожної дитини. І тут на арену виходять ще дві проблеми.
Одним із слабких місць проєкту “Мрія” є підхід до наповнення платформи навчальним контентом. Передбачено, що більшість матеріалів створюватимуть і завантажуватимуть самі користувачі, тобто вчителі, методисти, навіть учні і на безоплатній основі. З одного боку, це виглядає як демократичний підхід, що стимулює спільноту долучатися до розвитку системи. Але насправді така модель має чимало ризиків. Без адекватної оплати авторів мотивація створювати якісний, продуманий і сучасний контент значно знижується. Якщо праця вчителя або методиста не оцінюється грошима, швидко зростає ймовірність того, що платформа буде заповнена неякісними, застарілими або просто поверхневими матеріалами.
Ілюзорною є і сама готовність проєкту до співпраці. Різні платформи можуть “підключатися”, але не як повноцінні партнери, а як постачальники безкоштовного контенту. Жодних компенсацій авторам не передбачено, а відбір здійснюється непрозоро. Єдиними зафіксованими кейсами інтеграції стала співпраця з проєктами Куншт і Projector, але й тут мова йде лише про надання контенту, а не про повноцінне технічне чи бізнес-партнерство. Фактично компаніям пропонують віддати контент лише за згадку їх логотипів на сторінці. Це не партнерство, а імітація відкритості. У таких умовах інтегруватися до платформи не має сенсу ані технічно, ані економічно.
Ще гірше те, що у проєкті не передбачено чіткої системи відбору, перевірки і модерування контенту. Відсутність професійної кураторської роботи може призвести до того, що користувачі отримають хаотичний набір матеріалів різної якості і відповідності стандартам. В результаті “Мрія” ризикує перетворитися з інструменту підтримки освітнього процесу на безладну цифрову бібліотеку з сумнівним змістом.
Крім того, замість того щоб інвестувати у живих учителів, їхню кваліфікацію та мотивацію, держава знову робить ставку на відеоуроки. Але ж досвід пандемії вже показав, що екрани не можуть замінити клас, Zoom не є школою, а контент не дорівнює освіті. Проте замість того, щоб зробити висновки, ми повторюємо ту саму помилку, лише тепер у вигляді нового застосунку. Така ситуація ставить під сумнів реальну ефективність платформи і її здатність стати справжнім помічником для вчителя та учня.
Не варто ігнорувати чи не найголовнішу проблему проєкту, яка полягає у нерівності доступу до освітніх матеріалів платформи “Мрія”. Ідея створити єдине цифрове середовище звучить привабливо, але в реальності вона ризикує поглибити розрив між різними регіонами та соціальними групами. Не всі школи мають стабільний інтернет, сучасні комп’ютери чи планшети, а у багатьох сім’ях просто немає можливості забезпечити дітям доступ до гаджетів.
Вочевидь, така технічна нерівність автоматично відкидає частину учнів і вчителів поза межі “Мрії”, перетворюючи її на ще один привілей лише для тих, хто живе в містах або має відповідні ресурси. Це створює ситуацію, коли цифрова трансформація освіти, замість того щоб зближувати та давати рівні можливості, фактично поглиблює існуючу освітню нерівність. Без системних заходів щодо забезпечення рівного доступу до платформи всі ці інновації ризикують залишитися недосяжними для значної частини українських учнів.
Велике оцифрування: освіта між реформою і моніторингом
Очевидно, що попри візуальний блиск і сучасну термінологію, залишається ключова складність: без глибокого змістовного реформування освіта ризикує перетворитися на платформу, де головними стануть лише дані, а не знання. Під гаслами “національного масштабу” та “прориву із штучним інтелектом” ховається не лише непрозора стратегія, а й ризикова технологічна гіперінтервенція в освітній процес, який і так роками балансує між хронічною кризою та нескінченними експериментами. Одразу слід задуматися, чи не йдеться про створення нової форми державного контролю над освітою у цифровому вимірі. Інтеграція на всіх рівнях від дитсадків до університетів у країні, де ще не налагоджена базова інфраструктура в багатьох школах, виглядає не як реформування, а як вертикаль цифрового нагляду.
Освіта дедалі більше перетворюється на потік даних, а діти — на об’єкти цифрового моніторингу. Розповіді про 2 мільйони оцінок і сотні тисяч входів батьків у систему на фоні відсутності у сільських закладах стабільного інтернету чи комп’ютерної техніки виглядає як справжня насмішка чи фантазія. Частина педагогів досі працює на рівні паперових журналів, не тому, що не хоче змін, а тому що держава не створює для цього жодних умов. Упровадження такої платформи в умовах глибокої освітньої нерівності створює образ елітарної цифрової вітрини, яка лише поглиблює розрив між школами. Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров заявляє про підключення 700 шкіл. Це при тому, що в Україні станом на 2024/25 навчальний рік працює 12,3 тисячі закладів загальної середньої освіти (шкіл, гімназій або ліцеїв). Тож ці 700 навчальних закладів є, швидше за все, пілотними школами з найкращим технічним забезпеченням. Масове масштабування виглядає малоймовірним без мільярдних інвестицій, яких наразі не видно ні в бюджеті, ні в планах.
Крім того, проєкт має настільки масштабні амбіції, що варто серйозно замислитись над тим, хто насправді отримує від нього вигоду. Мільйони дитячих даних опиняються у руках компаній, які постачають ШІ-рішення, інтегруються у школи та поступово починають формувати саму сутність навчального процесу. Тож під виглядом “державної платформи” може з’явитись майже квазіринок цифрової освіти, де основним товаром стануть не знання, а інформація, а замість дитини головним “клієнтом” виступатиме складна аналітична система.
Як “Мрія” знищує конкуренцію в українському EdTech
Запуск освітнього застосунку “Мрія” вплинув також і на здорову конкуренцію на українському ринку цифрової освіти. Замість стимулювання галузі держава створила продукт, який витісняє приватних гравців з ринку не завдяки якості чи інноваційності, а за рахунок монопольної позиції під виглядом “доступного сервісу для всіх”.
За неповний рік щонайменше десяток приватних платформ, які раніше працювали в сегменті електронних щоденників і навчальних систем, зокрема School Today, Eddy, НІТ , втратили свої позиції. Бізнес-моделі, побудовані на підписці або платному доступі до сервісів, зруйновано фактом існування “безкоштовної державної альтернативи”. В умовах, коли кожен бюджетний заклад зобов’язаний оптимізувати витрати, поява платформи, яку просуває держава і яка не вимагає оплати, автоматично відсуває комерційні рішення на узбіччя.
Ситуація склалася таким чином, що талановиті українські EdTech-компанії, які роками вкладали кошти, час і експертизу в розробку продуктів, змушені залишати ринок. Частина з них уже перенесла офіси за кордон, відкриваючи юридичні особи в Естонії, Польщі, Великій Британії чи США. Їхні податки тепер поповнюють бюджети інших країн. Формально українськими залишаються лише імена засновників. Навіть найуспішніші EdTech-проєкти, як-от Headway, Grammarly, Promova чи Preply, давно працюють не для українського ринку. Причина криється не тільки у доступі до міжнародного капіталу, а й у повній відсутності стимулів для розвитку всередині країни. Поки держава публічно закликає бізнес “бути патріотичним”, паралельно створює такі правила гри, за яких залишатись на внутрішньому ринку просто немає сенсу. Цей дисбаланс породжує глибоку кризу українського EdTech.
Та чи не найбільш маніпулятивним аспектом у цій ситуації виявляється уявна свобода вибору. Формально школа має право користуватися будь-яким сервісом. Але реальні механізми для цього відсутні. По-перше, в бюджетах державних шкіл майже ніколи не передбачено окремих витрат на цифрові послуги. По-друге, немає правової ясності: бухгалтерія не ризикуватиме проводити оплату за альтернативу, коли є безкоштовна “Мрія”. По-третє, система чинить тиск не прямими заборонами, а інституційною інерцією, адже цілком зрозуміло, що школи, які вже перейшли на платформу, з великою ймовірністю більше ніколи не повернуться до інших рішень, незалежно від якості останніх.
Отже, конкуренція задекларована, але неможлива. Створюється централізована освітня інфраструктура, де весь потік даних, процесів і рішень концентрується в одній державній системі.
Така політика має довготривалі наслідки. Коли бізнес втрачає стимули працювати всередині країни, зникає не лише конкуренція, а й інновації. Не буде альтернативних підходів, експериментів, нових сервісів. Ті, хто міг би створювати нову українську освітню реальність, шукатимуть ринок за межами цієї реальності. Парадокс полягає ще й в тому, що проєкт “Мрія”, який мав би стати символом цифрового прориву в освіті, насправді підриває саму можливість створити сильну освітню екосистему в Україні. Замість розвивати ринок, держава його просто витісняє, руйнуючи партнерство чи здорову конкуренцію.
Зарубіжний досвід: як світи цифрової освіти шукають баланс між доступністю і конкуренцією
Щоб краще зрозуміти перспективи цифровізації освіти, варто розглянути досвід інших країн. Адже у світі цифрова трансформація освіти вже давно стала реальністю, і різні країни по-своєму намагаються збалансувати амбіції державних платформ з ринковими механізмами та потребами користувачів.
Наприклад, у США і Західній Європі цифрові освітні платформи зазвичай створюють і підтримують приватні компанії, які конкурують між собою за увагу шкіл і батьків. Тут не існує єдиної “державної системи” на зразок української “Мрії”. Навпаки, різноманітність продуктів дозволяє навчальним закладам вибирати те, що найкраще відповідає їхнім потребам і бюджету — від безкоштовних рішень з базовим функціоналом до преміум-платформ із штучним інтелектом і гейміфікацією.
Прикладом може бути платформа Google Classroom, яка безкоштовно надається школам і часто інтегрується з іншими сервісами Google. Це дає змогу заощадити бюджет, але й підвищує залежність від одного технологічного гіганта, що викликає побоювання щодо приватності даних. Паралельно на ринку працюють такі сервіси, як Canvas, Blackboard або Schoology, які пропонують ширший спектр функцій, але вже на платній основі. Ця конкуренція стимулює постійне вдосконалення продуктів і різноманітність вибору, але створює й виклик: школи з обмеженими ресурсами часто змушені користуватися безкоштовними або спрощеними версіями.
В Європі держава частіше підтримує створення відкритих платформ із безкоштовним доступом або публічними ліцензіями. Наприклад, у Фінляндії та Естонії цифрові рішення для освіти часто розробляються у співпраці між урядом, освітянами і IT-компаніями, щоб забезпечити не лише доступність, а й високу якість контенту. Тут існує баланс: платформи відкриті, але підтримують конкуренцію між різними розробниками додатків і контенту, що інтегруються в систему. Так з’являється екосистема, де користувачі можуть обирати найкращі інструменти під свої потреби, а розробники мають мотивацію для інновацій.
Втім, навіть у найрозвиненіших країнах цифровізація освіти стикається з проблемами. Цифрова нерівність, зокрема у сільських і малозабезпечених регіонах, лишається гострою. У багатьох випадках держава забезпечує безкоштовний базовий доступ, але повноцінне використання функцій часто залежить від власної техніки та інтернет-з’єднання. У цьому контексті український проєкт “Мрія” можна розглядати як рідкісний випадок спроби централізувати всю освітню екосистему в єдиній державній платформі. Водночас за кордоном більшість систем будуються на конкуренції, свободі вибору і партнерстві з приватним сектором, що підтримує інновації і різноманіття пропозицій. Це створює динамічний ринок, де освіта адаптується під реальні потреби учнів і вчителів, а не навпаки, під вимоги єдиного централізованого сервісу.
Отже, досвід інших країн вчить тому, що цифровізація освіти ефективна лише тоді, коли поєднує відкритість, конкуренцію і державну підтримку без монополізації та надмірного контролю. Інакше платформа ризикує стати не двигуном прогресу, а цифровим “нашийником”, що стискає можливості для розвитку.
Як бачимо, проєкт “Мрія” став таким собі показовим прикладом того, як державна ініціатива, яка мала б вирішувати системні проблеми освіти, на практиці створює нові. Замість того, щоб стати інструментом підтримки та розвитку освітнього середовища, він ризикує перетворитися на монопольну цифрову вітрину без реальної взаємодії з учасниками освітнього процесу. Формально все вказує на зручність, рівний доступ і інновації. Але ж фактично ми маємо централізацію контролю, непрозору конкуренцію та імітацію партнерства.
Запроваджуючи цифрову трансформацію без належної інфраструктури, методичної підготовки та відкритості до бізнесу, держава не модернізує систему, а замикає її на собі. Це відштовхує приватні ініціативи та позбавляє саму освіту гнучкості, альтернатив і перспектив. І поки ключові рішення ухвалюються без діалогу з професійною спільнотою, “Мрія” залишатиметься не стільки вікном у майбутнє, скільки дзеркалом проблем сьогодення.
